“Українська літературна газета”, ч. 25-26 (343-344), 23 грудня 2022
***
і прийде той день коли потрібно буде
говорити і згадувати мовчати і передбачати
і складати молитви як подяки буде їх багато
на цілий великий молитвослов але час ще не сповнився
ще білі сувої для письма летять ув осінньому небі як хмари
ще вони не на землі
проте одну молитву мушу проказати
зараз тепер і проказуватиму її всюди і завжди
молитву до хати білої української хати
яку ми побачили тут у степу під горлівкою перед далеким териконом
і яка побачила нас і сказала нам увійдіть
увійдіть хоч перед нею був окоп і за нею також
хоч все у ній і перед нею було побите осколками
і поряд із нею стояло згарище хлопці яких ми змінювали
сказали що це за день до нас ці чорти
влупили туди із гранатомета свого із «сапога»
але це була хата така яку тільки в україні побачиш
із призьбою сволоком ізчовганим дубовим брусом на порозі
із білими стінами що як вітрила
для всіх віків минулих і потомних ловили вітер час і долю
і ми увійшли туди як човен входить у ріку тихо та безшелесно
і ми були в ній ми бачили світлицю
де замість клечання була на долівці «розсипуха» патронів
але в чотирьох кутках її
вихором підносилися вітри із чотирьох сторін землі
бачили двері дубові до яких сільський коваль
викував добрі залізні завіси
бачили покуть де стояли колись зап’яті рушниками ікони
а ще терпуг і долото їх лишив той дядько
який давно колись цю хату ставив
а ще шмат рибальської сіті біля причілкового вікна
і то була сіть яку симон що звався петром і брат його андрій
закидали у море галілейське
і ще було там багато-багато людей
увесь рід усі ті галини якови катрі федори миколи
чиї «знімки» були колись на стінах
«знімки» усіх хто поїхав кудись
хто на войні погиб хто у сибіру в далекій стороні
бо не можна нікого тут забути
бо хто у хаті той завжди і довіку житиме
і ми там жили і степ той бачили
жовтий червоний і трохи зеленого там було
ціле море і терикон як далека гора араратська
куди ной із ковчегом своїм по довгих днях доплив
і хата для нас жила і душа її була живою
як і тоді коли у печі горів вогонь
коли хтось із морозу заходячи
обтрушував на порозі сніг із кожуха
весело питаючи а чи вдома хазяї
і хата та нас берегла бо і мусить вона
берегти всіх хто в ній
і коли лягали міни і по праву від нас руку і по ліву
і коли поле за нами горіло градами спалене
і коли все вже село за нами взялося вогнем
а хата наша стояла і ми в ній жили
нам один розвідник із нашого батальйону
хитаючись від втоми
і курячи цигарку за цигаркою казав
ви тут так стоїте що танк їхній бо вас вдарити не може
він не може ближче підійти і ви не на лінії його вогню
і було нам осяяння що довкола хати коло накреслене
і вони його не зможуть перейти
хіба тільки вія з пекла покличуть
і вій таки прийшов разом із «вагнерівцями»
які довго гатили і таки спалили хату
але вона і тоді нас зберегла
ми всі живими вийшли з неї а по тому вона вже згоріла
я не бачив того згарища
хлопці які пізніше прийшли про це розповіли
але я знаю достеменно що одного дня
побачу ще її і увійду в неї
а вона буде біла-пребіла як на великдень
із синіми віконницями із зеленим одвірком
бо такими вона були од початку часів
і всі наші будуть тут
і тихий прийде наш комроти тихий
який пішов від нас того дня коли й хата згоріла
і спитає він своїм стишеним
завжди трохи втомленим голосом
як і тоді першого нашого дня нас у цій хаті спитав
ну як ви тут хлопці як ви тут
і я буду говорити з ним довго-довго
і з усіма нашими теж говоритиму цілу бездонну вічність
у хаті нашого степу
у хаті нашого світу
у хаті нашого життя…
***
відтепер вони назавжди зі мною
на мені і в мені
речі, подаровані всесвітом
через тих хто уже пішов туди
за його імлисту пелену
годинник спеціальний такий військовий
із захистом від води і від усього
його подарував тигрик ще в травні
коли ми стояли на річці боровій
а за річкою була тьма
він всім на нашій сп-шці
подарував такі годинники
і вже потім значно пізніше
я завважив
що він завжди показує дату
на день вперед
просив був у хлопців виставити правильно
але ніхто не зміг
і тоді я зрозумів
що так і має бути
що тигрик завжди за один день
ніби ціле майбутнє намагався руками схопити
казав що хоче вчитися на історика
займатися бізнесом
створити громадську організацію
я йому говорив тигрику
давай ти будеш робити все почергово
але почергово було не для нього
і тепер я завжди живу на день уперед
завдяки йому
а рпс-ку подарував женя
він мені завжди щось дарував
ще перед зайцевим дав
класні підсумки для магазинів
у жені взагалі в його велетенському баулі
який він завжди тягав із собою
по всіх позиціях
був цілий склад усілякого військового
я йому якось кажу женю
ти що там джереліна носиш
а він мені ні
джавелін на жаль не вліз
я іншої не бачив людини
яка б розумілася на військових речах так
як він
кудись піти щось там учудити
єврейсько-циганська кров грає казав він
а ще у нього завжди довговолосого
було обличчя ніби зняте з туринської плащаниці
і коли тієї ночі він з побратимом
кинувся витягувати пораненого
хоча їм казали що русня влупить у те місце
я достеменно знаю
чий голос він тоді чув
і тепер я ходжу з тими речами
торкаюся їх
торкаюся своєї пам’яті
коли іде дощ
і коли іде сніг
і коли поряд лягає касета граду
і барви її нетутешньої заграви розтікаються світом
торкаюся коли перед четвертою ночі дивлюсь на годинник
прикурюю на дні окопу і прикриваю цигарку долонею
аби не відсвічувати
торкаюся пам’яті
легкої як час
і всі його перелітні дні і години
торкаюся пам’яті
важкої як вісім до останнього патрона набитих магазинів
закріплених на рпс-ці
***
а ще цей світ до запаморочення справжній
світ розірваний між днем і ніччю
світ пошрамованих дерев і бліндажів
що пахнуть корінням землі
світ де літак неодмінно заходить на друге коло
скидає касету
і коли все відгримить
тоді видно як ніколи доти
що у пекучих барвах вогню
усе постає іншим
зрозумілішим, виразнішим та об’ємнішим
числа імена слова книги…
… київська осінь 88-го
я вже збувся того армійського желдорбату
де під тюменню
будував їм чортам «вєтку на бам»
я вже знаю адресу і приходжу сюди
на олегівську 10 вулицю
під якою житній базар
а над ним
храмова нагорність замкової гори
тут «український культурологічний клюб»
кубло як писали тоді у «вєчєрнєм кієве»
націоналістів та антирадянщиків
тут портрети наших гетьманів на стінах
тут читають на цигарковому папері
видрукувані числа «українського вісника»
тут євген сверстюк і оксана мешко
люди про яких я чув колись
тільки на хвилях української служби «радіо свобода»
заводив будильник на третю ночі
аби крізь завивання глушилок
хоч щось вільно було почути
ми снуємо балачку із низеньким худорлявим чоловіком
теж сидів зрозуміло тут половина таких
я йому про те як прапори козацькі побачити
справжні а не в совєтських книжках намальовані
а він дістає із сумки часопис
старий бачу
дивлюсь на обкладинку і дрож починає проймати
«україна. науковий трьохмісячник українознавства. 1924 рік. книга ІІІ
під загальною редакцією акад. михайла грушевського»
чоловік розгортає його
візьміть тут прочитайте статтю миколи макаренка
«запорозькі клейноди в ермітажі»
я гортаю вбираю очима ці чорно-білі світлини
на яких козацька чайка і запорожці у коштовних жупанах
а над ними христос у хмарах із зірками навкруги
я читаю ці рядки
які мені відтоді довіку в серці і в пам’яті вкарбувалися
«ті клейноди дорогі для всієї україни
нікому не потрібні запорошені висять
на стінах передпокою ермітажу і чекають часу
коли знову побачать береги рідного дніпра»
бачу цікавитесь каже мені чоловік
а я у відповідь спроможний тільки
де де ще таке можна прочитати
є одна людина
дайте будь ласка адресу
ні він так з вами не розмовлятиме
потрібно аби я привів…
… за кілька днів ми йдемо
однією з кривулястих вулиць старого подолу
двоповерхова дореволюційна ще кам’яниця
і небо над нею низько-низько
другий поверх ім’я євген прохорович
працює якимсь бібліотекарем в цнб
дзвінок у двері
добродію євгене, я до вас юнака привів
йому можете все показувати
і ми з господарем проходимо
з передпокою у невелику кімнату
всі стіни у полицях і книги
щільно одна до одної
я дивлюся на назви на авторів
і мовчу мовчу
то що ж вас цікавить юначе
мене… мене грушевський
вам «історію україни-руси»
чи «історію української літератури»
і до речі ви читали його
«на порозі нової україни»
там вражаюча праця «кінець московської орієнтації»
і ось я тримаю в руках
цю книгу
жовтий ламкий папір
на обкладинці «київ.1918. друкарня ак.т-ва «петро барський»
і не знаєш що сказати як дякувати
бо я вірив що цей сховок живих
невбитих книг десь існує
я чув про них по «радіо свобода»
але я ніколи не бачив їх
не тримав у руках
бо сховок той був затоптаний їхніми кирзачами
а потім він пропав у якомусь спецхрані
десь не знати де
і там ще почепили
залізну табличку яку вони завжди
на трансформаторних будках чіпляли
череп з кістками
під ним напис
нє влєзай! убъет!
і так почалося моє причастя
і я приходив до євгена прохоровича
приходив щотижня у ту кімнату
як у печеру повну коштовного каміння
і кожного разу він зустрічав словами
які повертали цілі вкрадені у мене світи
ви читали коментарі сергія єфремова до шевченкового листування?
а статтю данила щербаківського про миколу біляшівського?
а спомини михайла могилянського про володимира самійленка?
і я ковтав це як спраглий ковтає воду після сорокаденної пустелі
і мріяв тільки аби було ще і ще
а на вулиці уже починало вирувати
гельсинська спілка товариство «спадщина» прапори
але євген прохорович якось ніби сторонився цього
збувався тим що здоров’я слабке кудись ходити
але якось коли я був дуже вже наполегливим
подивися на мене поглядом
якого довік не забуду
ви гадаєте юначе я не ходив тоді у двадцятих?
я на всіх зорганізованих вуан засіданнях був
і грушевського слухав і єфремова і ніковського
а потім усіх їх не стало
і тих хто приходив їх слухати теж не стало
ми ті хто лишилися потім
коли на вулиці випадково зустрічалися
погляди відводили аби сторонні не бачили
що ми впізнали один одного
бо ви не знаєте чекістів
не знаєте цих людей
вони заберуть ваше життя одразу
не розмірковуючи просто заберуть
і ще добре як перед цим
катувати не будуть
але мене вже тягнуло у той вуличний вир нестримно
і з євгеном прохоровичем я тепер
почав бачитися лише час від часу
і остання наша зустріч була
незабутнім днем 19 листопада 89-го
коли весь київ прийшов
на перепоховання стуса литвина і тихого
коли три вкриті червоними козацькими китайками домовини
пливли в людському морі
а над ними були наші прапори
кольорів неба і золотої пшениці
і ми йшли володимирською
повз сіру гнітючу будівлю кгб
і в руках людей були свічки
а вони чекісти дотепер гонорові та всемогутні
не просто злякалися
їх якийсь паралітичний жах пройняв
бо вікна в їхній темній конторі
були глухо запнуті важкими портьєрами
і вони навіть глянути на нас боялися
хоча могли ж виставити з вікон сорок кулеметів чи щось таке
і розстріляти усіх
але вони просто тремтіли від страху
і тоді я востаннє побачив євгена прохоровича
він ішов у своєму такому знайомому мені кожусі
і коли люди стали біля ганку
того чортячого кгб
він теж зупинився
я дивлюся
він плаче
і витирає правою долонею сльозу
євгене прохоровичу
юначе це ви
ми обійнялися і ми мовчали
і він сказав мені
юначе приходьте до мене
я так багато чого маю вам розказати
потім десь за тиждень телефонний дзвінок
євгена прохоровича не стало
і в пам’яті у мене останнім
цей його порух долонею
яка витирає сльозу…
… і тут під бахмутом
коли поруч лягла міна
мене трохи підконтузило і присипало землею
я почав витирати долонею лице
і впіймав себе на тому
що повторюю той його порух
тоді на володимирській
і ще я подумав
що так з ним тут більше і не зустрівся
але я твердо знаю що ми побачимося
там у світах із хмарами і зірками
такими як на козацькій корогві із часопису «україна»
і я скажу йому
вчителю мій у книгах але не в житті
я бачив тих людей і я знаю їх
і вони не можуть забрати життя
і у вашого покоління вони його забрали лише тому
що ви віддали його їм без бою
а нас вони можуть розірвати міною
або спалити птуром
але життя не заберуть
бо життя це власна воля і власний вільний вибір
і не вони нам це дали
і не у їхній спромозі це забрати
дорогий євгене прохоровичу
мій вчителю
якому я так багато маю що розказати…
litgazeta.com.ua
Прокоментуєте?
