До зброї, братове, до зброї!
За рідний край станем горою.
Козацька родино, велика, єдина,
Тобою гордиться Вкраїна.
До бою, козацтво, до бою!
Не буде Вітчизна рабою!
Хай ворог загине, але на коліна
Не стане свята Україна!
За волю, козацтво, за волю!
Хай згинуть і лихо, й недоля.
Козацька родина підніме з руїни
Соборну, святу Україну!
КОНОТОПСЬКА СЛАВА
Ніби хмара, стали раттю
Вої українські,
Огляда Виговський-батько
Многолюдне військо.
І відлунює долина
Біля Конотопа:
– Гей, ми вражу москалину
У болоті втопим!
На узліссі й на галявах
Шикувались вої,
Загукали: «Слава! Слава!»
І пішли до бою.
Вже не знайдуть москаленки
Прадідів могили –
Вражим трупом козаченьки
Річку загатили.
Начувайтесь, шовінюги,
Путлери московські!
В бій, як треба, й праонуків
Поведе Виговський.
КІНЬ САГАЙДАЧНОГО
1618 року гетьман України Петро Конашевич-Сагайдачний із Військом Запорозьким Низовим пішов під Москву, аби виручити королевича Владислава. Дорогою козаки розгромили багато московських фортець і міст, взяли Москву, але кремля не штурмували.
Курськ і Єлець зруйнували козаченьки,
Ливни, Михайлів здали корогву!
Кінь Конашевича, кінь Сагайдачного,
Гетьмана славного, топче Москву!
У московітів мармизи розпачливі.
Це їм не сниться! Це все наяву:
Кінь Конашевича, кінь Сагайдачного,
Гетьмана славного, топче Москву!
Вкутана Яуза хмарами мрячними,
Паморозь сива вкриває траву.
Кінь Конашевича, кінь Сагайдачного,
Гетьмана славного, топче Москву!
Крешуть підкови іскринами величі.
Гетьман до неба возніс булаву.
Кінь Сагайдачного, кінь Конашевича,
Воїна славного, топче Москву!
О схаменіться, пуцьки́ необачнії!
Геть з України бандючу братву!
Бо й наші танки, як кінь Сагайдачного,
Також потопчуть обдерту Москву!
МОСКОВСЬКІ ДОМОВИНИ
(З народного гумору)
– Заплющу очі й уявляю, –
Розповідав Богдан Петру, –
Що москалі в гробах з Валдая
Пливуть по Волзі і Дніпру.
Ті домовини, ніби чайки, –
У синю даль, у синю даль…
На гробі кожнім – балалайка
І «За отєчєство» медаль.
У домовині першій – Пуцькін,
Медведєв далі і Шойгу,
І Жириновський маморусскій –
Боліт минають глуш лиху… –
Петро зухвало випнув груди,
Промимрив:
– Тільки ж… взагалі…
І серед них є гарні люди –
В Москві, і навіть у Кремлі…
– Так, є! – Богдан угору руку
Возніс, неначе Мономах. –
Хай, друже, гарні москалюки
Пливуть в гарнесеньких гробах!
м. Запоріжжя
litgazeta.com.ua
Прокоментуєте?
