ПІРНАННЯ У БИСТРИНУ ОПРИШКІВСЬКОГО ДУМАННЯ

0
222

«Естет із барткою в руці»: Літературно-критичні розмисли про творчість Олеся Дяка. – Дрогобич: Коло. 2021. – 256 с.

Коли пошта приносить чиюсь книгу, то неодмінно роблю спробу подумки докопатися до суті назви друку. І отримую втіху од цього. Навіть почав висновковувати для себе, що автори здебільшого виносять на обкладинку найменування тексту, який самі вважають найвдалішим чи найконцептуальнішим. (Уже не раз мав можливості пересвідчитись у правильності такого підходу).

Щось подібне сталося й цього разу. В мою домівку ввійшов «Естет із барткою в руці». Хто він? Відповідь шукав недовго, перечитавши зміст, зрозумів, що таку назву мав есей Богдана Смоляка про одну з поетичних книг Олеся Дяка.

І, зрозуміло, після цього углибився в уже згаданий твір, акцентуючи  увагу на тому, що письменник є автором багатьох поетичних книг та виконавцем власних творів у жанрі співаної поезії та популярної музики. За більшої чи меншої несхожості цих життєвих амплуа всі вони свідчать про творчий пошук і суголосність із часовими альтернативами. Власне, про ту бартку-довбушівку, що її поет називає одвічною (натяк на родинну традицію свідомого національного бунтарства).

Прочитав це, і образно мовлячи, усе стало на свої місця. Але все ж мушу дещо уточнити для читачів цього читання. Рецензент не випадково згадав про бартку-довбушівку і родинну традицію. Адже Олесь Дяк народився на Прикарпатті у родині відомого у краї поборника національної ідеї, політв’язня Михайла Дяка. Ще в рядках Богдана Смоляка існують доторки до карпато-львівськості літерата, що теж є закономірним, бо нині поет живе і творчо працює у  Львові.

Після цих розмислів можна спокійно братися і до своїх роздумів над книжкою. Це, зрештою, і роблю, наперед знаючи, що рухатимуся до цілі двома путівцями.

Тому й перша нотатка про ужинок Олеся Дяка. Він як поет почався 1990 року, коли побачила світ його дебютна книжечка «Той, що летить». Уже її поява стала подією літературного життя. Як і наступні видання: «Тягар всевидящого ока», «Воскреси птаха», «Ілюзія дива», «Оковірші», «Шипшинова моя душа»… На їхню з’яву відгукнулися чимало відомих поетів і критиків. Наведу кілька цікавих висловлювань. Зокрема, Ігор Калинець у передслові до «Оковіршів» писав про верліброве мислення львів’янина, непередбачуваність польоту думки. А Ігор Павлюк у газеті «За Вільну Україну» розмислював про спектральну музику, навіяну віршами талановитого поета. Є ряд доречних міркувань і про «Тягар всевидящого ока». Опісля цього стає ще зрозумілішим роздумування Романа Лубківського про парадоксальність і асоціативну розкованість у передмові до першої журнальної публікації поезій  ще молодого в ту пору автора у тодішньому  «Дзвоні» за 1989 рік.

Не менш помітними виявилися і пізніші публікації. Згадаю хоча б про книги «Роса первозданна», «Політ водоспаду», «Звуки непереможні», «Мрія про рівновагу», «Світ на узвишші». Доєдналися до роздумів Світлана Антонишин, Євген Баран, Віктор Палинський, Олександр Стусенко… А ще про нього писали Олег Василишин, Левко Воловець, Богдан Дячишин, Олександр Гордон, Ольга Рєпіна, Уляна Сверидюк, автор цих рядків і Марія Якубовська… Вже не кажу про кілька визначальних інтерв’ю з ним, що з’являлися у ЗМІ.

Виникає цілком закономірне запитання: чим примагнічує поезія Олеся Дяка? І відразу подумав, що відповідь не може бути короткою, адже в її основу закладена багатоаспектність.

 Тут, мабуть, варто почати з отієї карпато-львівськості: «виблискує Мізуньки (прикарпатська ріка дитинства І.Ф.) біла стрічка – немає більш ріднішої води», «дорозі зрадити не смію – тече в крові моїй спориш», «в країні жодній так мені не добре – коханий Львове серця отчий дім». (Чи треба ще щось коментувати?)

Оспівування карпато-львівськості – один із розділів у громадянськості цієї лірики. Бо маємо й інші  оригінально забарвлені теми. Скажімо, з болем у серці поет пише про сучасну російсько-українську війну. «Пучечок жита притулив до серця – і довго так молився до землі». Хвилює його й минувшини руно: «З того бункера, де батько мріяв про твоє нешмагане гарапником життя, винеси пам’ять і жовто-блакитні сувої – тріщину в камені світу потом і кров’ю своєю будеш латати».

Порушує автор і проблему філософічності лірики, яка є дуже важливою у нинішній час. «Я був щасливий і нещасний – два кольори мого життя». «Так довго стежку світла не знаходив – блукаючи у сутінках буття». (Якщо ці рядки мають загальникове значення, бо стосуються всіх, то поряд із ними маємо й доторки до філософії літературної творчості «Поезіє, веди мене до світла / щоб доля не зійшла на манівці», «безнога ніч / горнятко кави / шум порцеляни /й білий вірш».

Досить часто автор у своїх поетичних мініатюрах створює такі живописні картини, що дивуєшся силі уяви його бачення. «Вслухається у тишу кипарис – до хмарки тулить вухо / ніжне й гостре», «Весняна повінь / гупає у бубни – біжать струмків веселі хлопчаки». (Зауважу, що пейзажні вдатності були і в давніших книгах поета. Але тепер вони є витонченішими, бо віршар пильніше вдивляється у навколишність, і його думка стала словесно  ощадливішою у вираженні емоцій.

Так висновковувати можна й тоді, коли читаєш поезії Олеся Дяка на інтимну тематику. «Тобі співаю пісню про кохання – немов щасливий бузьок на гнізді». «Мого страждання тріснула аорта – рукою біль червоний затули». Своєрідного шарму поезіям цього плану додає й показ любові до матері. «Сивоволосий, а дитя – до мами горнуся у віршах».

Є у поезосвіті Олеся Дяка й поєднувальні мотиви. А як без цього, коли це є даниною традиції, яку підштовхує життєплин.

Ці моменти й стали головними у книзі. Звісно, про кожну думку, висловлену рецензентами, можна багато говорити, погоджуватись із нею чи дискутувати. І це забрало б чимало місця. Тому спробую лише окреслити (бодай пунктирно) коло тем окремих публікацій.

І тут, либонь, варто почати з того, що Левко Різник уважав, що верлібри та поетичні мініатюри збуджують цікавість індивідуума заглянути   в душу творця літеросплетінь. Лицарем концепційного мінімалізму назвав О. Дяка Богдан Смоляк. Парадигму безмежного серця спробувала угледіти Ольга Рєпіна з Дніпра. А Уляна Свередюк замислилась над офтальмологічною символікою віршослова. Багато цікавинок і в творах Омеляна Гойди, Олександра Гордона, Юрія Мельника.

Тепер поведемо мову про таке. Перед нами з’явилася книга літературно-критичних розмислів про творчість одного поета. Досить несподівано. Але в одномить не назвав би це оригінальністю. Бо таке вже було і не раз. Згадаю  подібну книгу про поета Олега Гончаренка з Мелітополя, яка торік була на моєму столі. Але на тлі того, що літературні критики здебільшого «годують» читачів монографіями про одного літерата чи книгами власних рецензій, «Естет із барткою у руці» таки є подією.

Поглянемо на явище і з іншого боку. Нечастість появ таких видань – свідчення того, що не завжди відгукувачі можуть висловити думку про варте уваги видання через кволість вітчизняного книгорозповсюдження. А з другого боку деякі письменники, готуючи свої ювілейні книги, включають до них рецензії, які хтось і колись писав на їхні твори, ретельно викреслюючи з них і найменші критичні зауваги. (Свідком такого «удосконалення» мені довелося бути кілька років тому, але згадка і досі псує настрій.) Олесь Дяк не з тих, чим одразу припинив розмови про непорядність.

Ще поведу мову про таке. Не секрет, що читацька аудиторія постійно зменшується. А іноді маємо справу з елементарною заздрістю. Письменники не читають своїх колег чи чиїсь думки про них, уважаючи, що самі пишуть геніально, й тільки їхні твори є достойними читацького ока. «Естет із барткою у руці» – удар по цій нечитабельності, бо серед авторів книжки про творчість Олеся Дяка є представники різних областей нашої держави. Отже, читають!

А моєю крапкою у цих розмислах буде таке міркування. Книга є вкрай необхідною, бо розвіює ряд міфів, про які вже йшлося. І розповідає про творчість людини із суворою ніжністю опришківського думання. «Прошкує терен за тобою – яка ж бо кров терпка на смак».

Ігор Фарина, м. Шумськ на Тернопіллі

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я