«Пишіть про війну, інакше це зроблять за вас»: репортаж із-за лаштунків форуму військових письменників

0
388

Можливо, дехто з читачів, переглянувши заголовок, вигукне: ну що то за неподобство? Мовляв, у країні війна, а вони взялися в тилу книжки обговорювати! Мовляв, не на часі!

Ні, шановні добродії, якраз на часі! Бо тема ветеранської літератури якраз настільки актуальна, наскільки це питання взагалі може постати перед усім соціумом! Кожен день боротьби віднімає у нас талановитих людей, чоловіків і жінок, які проявили себе на ниві творчості, описуючи події війни, створюючи поетичні рефлексії за її подіями. Таких, як талановитий поет вояк-піхотинець Гліб Бабич (загинув у липні 2022-му на Луганщині), поет-націоналіст Юрій (Дадак) “Руф” (поліг смертю відважних, боронячи Попасну), письменник-прозаїк Максим Петренко, доля якого невідома з минулого року. Ймовірно, у ворожому полоні.

І ті два десятки авторів, які приїхали до Львова, аби поспілкуватися між собою та з читацькою авдиторією про ветеранську літературу, місію книг, які висвітлюють перебіг нашої боротьби з окупантами і розкривають цілу палітру рефлексій, спогадів та відчуттів, пов’язаних зі справою захисту країни — це насправді актуальний момент. Чому? Щоб не було тенденцій до забуття і погребіння пам’яті про воїнський подвиг під нашаруваннями інших соціальних проблем, які нам підкидає щоденно наше існування.

Звісно, зібрання не було таким насиченим на події, як у попередні роки — до  вторгнення рф. Хоча в історичному контексті, один великий виклик у вигляді пандемії COVID-19, форум військових письменників благополучно здолав. Тоді автори провели онлайн-марафон читань власних творів до Дня піхоти.

Львівська обласна бібліотека для юнацтва  імені Романа Іваничука — домівка форуму військових письменників. А від початку широкомасштабного вторгнення рф — мозковий центр і штаб одного з волонтерських об’єднань міста. Тут збирають допомогу для фронту, проводять акції на підтримку вояків, сотнями квадратних метрів плетуть маскувальні сітки. Сюди приходять ВПО  з Харківщини, Донеччини, Луганщини. Для них це не лише спроба знайти компанію однодумців та отримати таку-сяку розраду в житті. Але й можливість бути корисним. Здебільшого жінки та дівчата: щодня вони, як павучки, сплітають тканину для сіток, спілкуються, і цим спілкуванням лікують душевні рани.

Нацгвардієць Олег Бородай: поет і бард-виконавець, який приїхав до Львова з Харківщини, сидить з гітарою біля однієї з рам, на якій натягнуто основу для маскувальної сітки. Він стиха щось грає на інструменті та наспівує. Біля сітки декілька жінок — вони звичними рухами вплітають лоскути захисної  тканини в основу. За рік вони настільки наловчилися це робити майже з фабричною швидкістю і точністю. Але одна з волонтерок не працює. Вона сидить поруч із Олегом на стільчику. Голова підперта рукою. А по щоках котяться сльози.

— У неї на фронті загинув єдиний син. І коли проходив повз із гітарою у кофрі, вона запитала, чи знаю я слова однієї пісні. Виявилось, що цю пісню дуже любив її син. Я знав. Звісно, розчехлив гітару. Зіграв. А потім ще одну. І ще. Я ж більше бард, ніж поет, — розповідає Олег. — І знаєте, що вона мені потім сказала? «Олеже, дякую, наче мій син на пару хвилин побув знову поруч». А в мене клубок у горлянці — не знаю, що відповісти. Та, мабуть, відчув, що потрібно робити те, що ми всі робимо — і ворога бити, і творити. Бо ця творчість не дає пам’яті загинути.

Олег Бородай на війні з 2014 року. За фахом — учитель. Уже на війні відкрив у собі талант письменництва. Пише вірші й прозу. До слова, з-під його пера в 2022 році вийшла книга «Вогняний вал» — про події перших місяців боїв із військами рф під час широкомасштабного вторгнення. Нині він готує другу частину цієї збірки до друку. Війна ж бо триває.

Щороку програма Всеукраїнського форуму військових письменників більше нагадує військовий розпорядок дня. Все розписано по хвилинах. І хоча цього року через обмежену кількість учасників скорочено було і кількість локацій для зустрічей із читачами. Але організатори дотримались основної місії — книга та автор мають іти до свого читача.

Ми прямуємо до Львівського ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою імені Героїв Крути. Ми, це автор публікації, цьогорічний дебютант форуму в якості поета, львівська журналістка, волонтерка та авторка публіцистичних збірок «Лютий лютий», «Чернігів. Чотирикутник єдності», «Ізоляція» Дарія Бура, військовослужбовиця ВСП та авторка книги «Нині зозуля кувала» сержант Олена Лотоцька, ветеран АТО Петро Билина та вояк окремої бригади ТрО солдат Тарас Іщик.

У ліцеї влаштовуємо справжню мультитематичну зустріч. Адже так сбіглося, що кожен з авторів представляв читацькому загалу окремий сегмент творчості: поезія, художня проза, філософсько-хронікальні твори, документалістика. Ба навіть, науково-популярне бачення новітньої айдентики українського війська.

Скажу не стільки, як учасник, але насамперед як журналіст. Автор численних матеріалів із передової. Так, ми намагаємось якомога ширше фіксувати всі звитяги наших військ. Але є певні закони жанру, які залишають за дужками журналістських матеріалів чимало емоцій та переживань. Вони просто не вміщаються в суворо-документальну канву офіційних журналістських текстів. Тому, щоби ці рефлексії не розчинилися у вирі інформаційних подій, на допомогу приходить поетичний жанр. Крайнє моє фронтове відрядження було на Бахмутсько-Соледарському напрямку. І ті місяці, які були проведені на передовій, залишили і спогади, і емоції: ворожі атаки та ракетні обстріли, траншейний бруд під ногами, запах згорілого пороху та тротилу, полонені російські десантники. Все це лягло в основу написаних поетичних рядків, які читаю ліцеїстам. Один із них — про реальний епізод, коли наші вояки під час вдалої, підтриманої артилерією контратаки винищили цілу роту окупантів, здобувши їхні позиції та взявши полонених. Ліцеїсти уважно слухають. А після виступу до мене підходить один із них. Я його знаю — Назар. Досить часто спілкуємось, бо в майбутньому юнак прагне стати військовим кореспондентом і вже зараз проявляє активність, висвітлюючи у власному блозі ліцейське життя.

Ваш вірш майже слово в слово схожий на ту ситуацію, яку розповідали побратими мого батька. Він воював у піхоті й загинув минулого року. Це сильні слова. Можна мені той вірш використати?

Юнак клацає камерою мобільника. Тисне ще раз руку і йде. У ліцеїстів самопідготовка.

Ще одна групка юнаків гортає томик «Битви за Харків» — її місцевій бібліотеці подарувала Дарія Бура, співавторка цієї тематичної збірки, створеної разом з іншим відомим нині журналістом Юрієм Бутусовим. Цикл нарисів про те, як східна столиця дивом не перетворилася на ХНР, а також розповіді Дарії про те, як вона проводила інтерв’ювання колишніх українських бранців, що утримувались у концтаборі «Ізоляція», не залишили юних вихованців ліцею байдужими.

Ну а те, що методи окупантів не змінилися ані на йоту за роки і десятиліття – підкреслила під час свого виступу сержант підрозділу ВСП Олена Лотоцька. Її «Нині зозуля кувала» — твір історичний, намагання військовослужбовиці розповісти про своє коріння і той регіон, звідки вона родом. Написана унікальною поліською говіркою книга – оповідання про край і про людей. Олена до тимчасової окупації Кримського півострова працювала у місцевому архіві. Її чоловік був військовослужбовцем. Після подій 2014 року вони обоє виїхали на материкову Україну. Одне з оповідань із книги Олени — документальне, присвячене епізоду, який стався на Поліссі в 50-х роках минулого століття. Коли МДБісти привезли до села тіла вбитих у бою українських повстанців і змушували місцевих жінок упізнавати своїх рідних. Мати одного з повстанців упізнала тіло сина та не подала виду і була змушена мовчки прощатися з юним патріотом.

На другий день учасники форуму знову діляться на групи і від самого ранку виїжджають у райони області.

Мені випадає супроводжувати Сергія Дзюбу. Одного з авторів книги «Позивний «Бандерас»: бестселера, за яким знято художній фільм – бойовик про пригоди українського контррозвідника капітана Антона Саєнка. Цього року Сергій Дзюба та Артемій Кірсанов (другий співавтор «Бандераса») приїхали на форум із новим продуктом. Вони встигли зняти документальну стрічку «Життя після 16:30», за одноіменною книгою, написаною Олександром Терещенком, десантником, що отримав важкі поранення під час оборони Донецького аеропорту. Авторська група розділилась: ми їдемо у Червоноград розповідати місцевій аудиторії про те, як створювалась книга та фільм про відважного українського контррозвідника. А Артемій Кіранов разом з Олександром Терещенком прямують у іншому напрямку показувати фільм.

Дорогою у Сергія дзвонить мобільник. З потужного динаміка чоловічий хрипкий голос: «Привіт, пам’ятаєш «Дозора»? Він загинув три дні тому під Бахмутом».

— Ми починали службу разом іще в київській теробороні. Познайомились на спостережному пості в Голосіївському районі, де він постійно сидів за моніторами камер. Це не була людина війни. Він був студентом, вчився на режисера. На службу вони прийшли разом із батьком. Приліт ворожого снаряду. І хлопця вже немає. Залишився батько, який також зараз служить, – говорить Сергій Дзюба.

Сам Сергій майже рік прослужив у окремій штурмовій бригаді. Відомий сценарист, режисер, письменник, журналіст. Людина від війни далека, але свідома та відповідальна. На початку формування підрозділів ТрО Київщини він пройшов вишкіл. Брав участь у обороні столиці. Згодом потрапив до новосформованої окремої штурмової бригади. Здобув вишкіл у Великій Британії. Став молодшим сержантом, командиром відділення. Нагороджений відзнакою «Сталевий Хрест». Воював під Бахмутом, де здобув поранення: під час обстрілу уламками снаряду йому відсікло три пальці на правиці. Залишились лише великий та мізинець. Крім того – контузія, та численні дрібні уламкові по всьому тілу.

— Звісно, до стройової я вже не придатний. Але зараз вирішується питання, куди мене пристосувати далі: у військкомат чи деінде. Ще буду користь у війську приносити, – говорить він. – Та і питання ветеранської літератури і взагалі популяризації нашої боротьби для мене важливі. Буду займатися і цим. Бо на часі, як ніколи!

Одна з ідей Сергія – створити громадську ініціативу, яка б сприяла популяризації культурного продукту, який висвітлює різні аспекти нашої боротьби. На думку письменника, потрібні не разові акції з презентацій авторів та їхніх книг, а системна робота на рівні держави. Мають зніматися та продукуватися фільми, серіали і про воїнів сучасності, і про історичні постаті, які формували нашу національну ідею. Потрібні  державні замовлення, рекламні кампанії, очолювані лідерами думок. Тоді українська культура почне виконувати виховну функцію, формування громадян, а не населення, яке зараз із задоволенням споживає беззмістовні серіали різного напрямку.

День третій, фінал форуму. У Львові – день міста. В Україні – День піхоти. І радісна подія у одного з учасників Всеукраїнського форуму військових письменників Василя Паламарчука із позивним «Адвокат».

До подій 2014 року Василь працював в органах внутрішніх справ. Згодом займався юридичною діяльністю. Був мобілізований під час АТО і період його служби у лавах артилерійського підрозділу однієї з механізованих бригад ЗСУ стали підґрунтям для написання книги «Військовий непотріб» — щоденника правдивих і дотепних розповідей про війну та життя на передовій. Книга перевидавалась двічі й має успіх серед читацької аудиторії.

Та парадокс ситуації не в цьому. Василь не припиняв писати і перед широкомасштабним вторгненням рф планував видати другу книгу. Втім – не судилося. Його рідні Олешки на Херсонщині фактично з перших днів тимчасово окуповані. Що робили загарбники з ветеранами АТО на окупованих землях – відомо. Василь був у складі місцевого загону ТрО, який майже весь поліг. Врятуватися вдалося дивом.

— Ми голі, босі і простоволосі опинилися у столиці, де я долучився до лав місцевої бригади територіальної оборони. Квест був ще той, бо всі документи залишилися в окупації. Потім разом із побратимами вирушили на фронт. Зараз є заступником командира роти вогневої підтримки. На форум вийшло потрапити завдяки… пораненню. Скерували на Львівщину для реабілітації і цей період сбігся з проведенням форуму. Тут зустрів директорку харківського видавництва «Білка» Ірину Білоцерківську. І з’ясувалося, що перед вторгненням я їй відправляв вичитаний текст моєї другої книжки. І вона зберегла його в архіві. Хоча я вже подумки попрощався з цим текстом! Так що продовження буде, — говорить він.

Як справжній український піхотинець Василь Паламарчук вирізняється не лише веселою вдачею та гумором, але й розсудливістю. Він і сформував слоган цьогорічного зібрання військових письменників: «Товариство, пишіть про усе, що ви бачили та пережили. Інакше це зроблять за вас ті, хто на фронті не був!»

Перед тим, як роз’їхатися по домівках та підрозділах, військові автори взяли участь у презентації документальної стрічки «Життя після 16:30» у 58 Будинку офіцерів у Львові. Прем’єра зібрала повну залу: були і курсанти військових навчальних закладів, і гості та мешканці міста. Був і сам Олександр Терещенко, чиє життя та неймовірну вмотивованість показали з великого екрану документалісти. Відкидаючи ворожу гранату, він втратив обидві руки і око. Міг зневіритись, занепасти духом та тілом, розчинитися серед натовпу. Але ні. Олександр здобув повну самодостатність, навчитися жити з протезами кінцівок. Довів, що поранений ветеран може і повинен брати активну участь у житті країни. Він був заступником міністра у справах ветеранів, працював у академії МВС. Зрештою, писав книги, які мотивують не впадати у відчай інших вояків, що опинилися в подібній ситуації.

«Не опускати рук, навіть якщо їх немає»: Олександр дуже любить повторювати цю фразу.

Зараз він працює над новою книгою. І сповнений оптимістичних сподівань щодо подальших творчих планів.

Військові автори, здебільшого прагматики. Переважна більшість була у окопах та знає війну в різних її проявах. Утім, коли ми запитували щодо планів на майбутнє та щодо організації наступного форуму військових письменників у Львові, отримали відповідь, що він однозначно буде переможним.

— На сьомий день після того, як московія підпише капітуляцію, ми з військовими авторами домовилися зібратися у Львові на книжковий форум Перемоги, — розповідає співорганізаторка форуму військових письменників, директорка бібліотеки Тетяна Пилипець, — і ми всі з нетерпінням чекаємо цієї миті.

Фото та відео автора

Володимир Скоростецький

armyinform.com.ua

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я