Раїса Харитонова. «У нас однакові страхи»

0
168

ЗИМА

На склі мережаний малюнок –
зими візитка й подарунок.
Вона – неначе наречена!
Не наречена – королева:
на ній корона кришталева
і хутро біле на раменах.
Сама собі гуляє і самує,
кого захоче, того й поцілує:
як смерть колись, підступна,
з уст Ромео
вкраде собі останній поцілунок.
 
 
Прощена неділя
Пшениці жменя,
не принесена в мороз синицям,
хай, Господи, мені проститься.
 
Вода, яка пішла
з батьківської криниці,
хай нам проститься.
 
Самотність
при живій рідні й сирітство
нехай комусь проститься.
 
У зоопарку заґратована навік левиця,
й безжальна куля ситого мисливця,
і хутро на твоїх плечах лисиці,
і в серці у бика смертельна криця…
нехай проститься.
 
Любаска молода тобі, мій сивий Грицю,
хай теж проститься.
 
І, Господи, нехай, нехай мені це все
вже більше не болить й не сниться.
 
 
ЗИМОВИЙ ЕТЮД
Пам’яті Олександра Абліцова
 
Більмасті від морозу вікна.
Я сиротію. Мерзну. І ніяк не звикну
до того, що флуоресцентним світлом
мені вночі присвічують коти,
мов світляки із молодого літа.
 
Рипуче «р» прочинить у минуле двері,
хурдига, що гуляє в сквері,
влетить до мене на пісну вечерю
й порозкидає всі твої листи,
мов листя золоте у кам’яній печері.
 
 
РОЗКВІТНУТИ – ЦЕ НЕБЕЗПЕЧНО

Весна переросте у безбереге літо,
а літо – у Господній рай!
На радість серцю, і душі, і оку
розквітнуть дивовижні квіти.
Та хтось візьме і зірве їх на чай.
 
Жасмин, настурція, ромашка і будяк…
Як пурпурово пломеніє мак!
Аж зблиснула у думці Жанна д’Арк
у полум’ї жаскім, високім, лютім…
Хіба ж так чинять люди?!
 
Розквітнути – це часто небезпечно:
твій цвіт, красу хтось схоче безперечно
зірвать:
прикрасити свій фрак чи інтер’єр,
зрадливу долю, самоту чи смерть,
старий барліг чи безпорадну дату;
у Кафі чи деінде вигідно продать;
на крайній випадок сховати
в гербарії, у мертвому букеті
(немов Ромео і Джульєтту –
в склепі).
 
Красу не в силах захистити і Венера:
відтято руки їй до нашої ще ери
(вона – лиш еталон, лиш символ, міт),
але не бачать люди в цім гріха й трагедій…
 
Не вірю, що краса врятує світ.
Хіба що – милосердя.
 
 
***
Коли виросте хрест в головах,
чи душа моя вміститься в квітці?
 
 
***
Нам обрій не спіймать, не наздогнати.
Мов лисі рекрути, стоять смутні Карпати.
 
Ми із дітьми – мов завтра з позавчора.
Ми розучились розрізняти кольори:
де біле? чорне?
 
У нас однакові страхи: страх болю й втрати.
У нас в душі Ісус – завжди розп’ятий.
 
Росте пісочниця часу – Сахара.
Не поспішає Бог.
Немає аватара…
 
 
НІЧНИЙ КЛУБ

Збісилась п’яна скрипка,
спітнів скрипаль.
Як демон однокрилий
стоїть рояль.
Тут правлять бал
секс, золото і сталь.
Червоно-чорну сукню
а ля Стендаль
скида під оплески
мадам Мораль.
Якийсь новий Лотрек –
йому не жаль –
на спині вздовж і впоперек
їй змалював «деталь».
Пілон упевнений,
що він – це Вертикаль.
 
***
Заплуталась. Душа у дисонансі:
ремейк
сакральний змінює мотив.
Ще й Бог, наче чай у склянці,
узяв Усесвіт і розколотив.
 
 
КРАМАТОРСЬК – КИЇВ

Вагон плацкартний, вагон купейний,
розмова довга з присмаком портвейну.
Почуте повсковзом – в душі, мов скалка.
Комусь все пофіг, комусь всіх «жалко».
 
Хитають поїзд важкі прогнози.
І серце журиться і точить сльози.
Ключі від знищеного ворогами дому
стискаю у долоні несвідомо.
 
Ампутували Батьківщину без наркозу.
І ллється, ллється кров, і рветься серце.
Та з нами Бог. І ми – безсмертні,
бо смерть – це лиш метаморфоза.
 
 
ЛЬВІВ

Столиця парасольок і плащів,
докучливих туманів і дощів –
Львів.
 
Церковні бані. Послід голубів.
Кущі, попечені сечею псів.
Львів.
 
Камінні замки. Кам’яний архів.
Незрячі леви – з-під камінних брів.
Львів.
 
І спогад з дна душі про юні дні,
де ми удвох на цілий світ одні.
 
 
ПАНДЕМІЯ

В ці дні безплідні і холодні
нельотне небо.
На краю безодні
оплакуєш усіх,
хто відлетів й без літаків.
Хоча можливо, що уже сьогодні
тебе угледить смерть безсонна
(країна вся – всуціль червоно-чорна зона)
і у сльозі твоїй лишиться ночувать.
Як знать,
чи прийде хтось тобі води подати,
й без почесті у вічність проводжати?
 
ЧАС НЕПРОГЛЯДНИЙ

Як жити квітці у темряві й не зів’януть?
Ти щеплений уже смертю:
антитіла її у крові.
Але хапаєшся за надію,
за карниз її жерстяний,
за склорізний промінчик мрії,
за любові колишньої нітрогліцерин,
за просмолені шпали
спогадів із дитинства,
за антикварну духовність
і гідність шаблюк…
Шукаєш рятунку в красі
(що ніби рятує світ),
у книжках, у піснях, у віршах…
Але й там, наче чорт у Печерській лаврі,
упромельк хвостатий матюк.
 
 
СОЛОДКИЙ СОН

Гостювала у спогадах, гостювала,
перебирала, мов гречку, минуле
доки й заснула.
Стоока слива проґавила, як у небо майнула
(хто не перелазив через тин «не можна»
чи не крав у сусідки казкових квітів?)
душа, на кульбабку схожа.
Душі моїй з янголом легко летіти,
пурхати, мов колібрі веселе,
сяяти, мов травнева веселка…
У янгола волосся зачесане,
як і у мене: навкіс.
Та звідки у нього узявся хвіст?
І це ж не веселка – недобудований міст!
І баржа прасує навспак чорну ріку,
перелицьовану в радісне небо.
Душі байдуже,
що вже втретє прокаркано «кукаріку»,
що прокинувся неперелазний тин,
що з радіо знов у жалОбному ритмі – гімн,
що сусідку вхопила трясця…
Душа ловить і ловить в солодкому сні
своє невловиме щастя.
 
ДОНБАС. ЛІТО 2013 Р.

Обдзенькують квітучий степ корови.
Баштан плекає пузо кавунове.
Із конюшиною кохаються джмелі,
і не сидиться пташці у дуплі
зеленої співучої діброви.
 
Гаї в чеканні на рясні дощі.
Хоч Всесвіт уміщається в душі,
та серцю в грудях тісно від любові –
вона бринить й бринить у слові,
як у садку Шевченковім хрущі.
 
 
***
Спекота. Аж засох чортополох.
Що вже й казати про тендітні квіти.
І хочеться, щоб ти, твоє дитя і Бог
хоч поглядом зволожили цей світ, це літо.
 
Майнути б в ліс. Тинятись навмання.
Ні ягід, ні грибів – нічого не потрібно.
Надибати маленьке зайченя,
яке на сина Врубеля подібне.
 
Знайти ручай, напитися води,
лежати горілиць – життя триває! –
і думати, що хтось колись, як ти,
також блукатиме цим гаєм, наче раєм.
 
 
***
Господи, Ти завжди – ЛЮБОВ.
Але сьогодні Ти – наша НАДІЯ.

litgazeta.com.ua.
 

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я