Роксана Харчук. Політ Петрикора

0
279

Усупереч відомому афоризмові про те, що в часі війни музи мовчать, українські письменники пишуть і далі, а видавці − публікують їхні твори за підтримки держави. Остання обставина важлива, бо свідчить про державну підтримку української мови попри війну. Саме державна політика у стратегічному питанні мови і є вирішальною.

Останнім часом читачі отримали дві якісні літературні новинки – щоденник Євгенії Кононенко, сполучений зі спогадами, під назвою «Той божевільний рік» і роман Володимира Рафєєнка «Петрикор: запах землі після дощу». Обидві книжки вийшли у «Видавництві Анетти Антоненко». Якщо твори Кононенко у цьому видавництві з’являються традиційно, то Рафєєнко видає власну книжку у видавчині, котра надає перевагу авангардовим текстам, вдруге. 2022 р. Антоненко опублікувала дебютну п’єсу письменника «Мобільні хвилі буття, або Verbum caro factum est», у якій, як і в актуальному творі, ідеться про російську окупацію Київщини, свідком чого автор був особисто – саме тому, мабуть, слово і стало плоттю.

Шанувальники української літератури знають, хто такий Рафєєнко, а рецензенти його творів мають усі підстави писати про нього насамперед як про російськомовного письменника в Україні, який свідомо перейшов на українську мову. Адже мистець, народжений у Донецьку, котрий донедавна писав російською мовою і поезію, і прозу, 2014 р. був нагороджений премією «Новая словєсность», зробив найважливіший для письменника вибір, перейшовши у літературі на українську. Думаю, для письменника вибір мови взагалі тотожний із вибором громадянства – особливо на тлі війни.

Звісно, що як контраргумент називатимуть і Тараса Шевченка, і Пантелеймона Куліша, і багатьох інших. Важливо розуміти, що у ХІХ ст., коли українська модерна нація лише формувалася, українські письменники послуговувалися обома мовами. Остаточна диференціація між українською і російською мовами в українському письменстві відбулася лише під кінець 19 ст., про що писав Григорій Грабович. Можна сказати, що саме у 1905 р., коли Російська академія наук визнала українську мову самостійною, формування літератури, написаної українською на Наддніпрянщині, стало доконаним фактом, а двомовність у літературі скінчилася, хоча були й винятки, наприклад, Зінаїда Тулуб написала свої спогади таки російською.

Українська література, як і все українське мистецтво, і в умовах УРСР поширювалися переважно на українську інтелектуальну меншину. На наших очах, і передусім внаслідок російсько-української війни, ситуація починає докорінно змінюватися. Очевидно, що література російською мовою в сучасній Україні вже втратила свої позиції, а російськомовні письменники не можуть представляти українську літературу у світі. Тому є всі підстави після української перемоги у цій війні, що означає самозбереження українців як нації, очікувати інтенсивного розвитку українського письменства, бо нарешті перетіканню українських талантів у російську літературу буде покладено край. Рафєєнко, безперечно, належить до їхнього числа.

Перша українська книжка мистця називається «Мондеґрін» (2019), тобто нерозбірливі слова у пісні. Досі найцікавіший, на думку багатьох критиків, роман «Довгі часи» (2017) у перекладі Маріанни Кіяновської присвячений проблемі «русского міра» і темі російської анексії Донецька. Очевидно, що серед українських читачів будуть і такі, хто не довірятиме вибору Рафєєнка, хто піддаватиме сумніву його знання української мови, дорікатиме за використання російської, але талант цього письменника піддати сумніву неможливо, бо він є. Доказом цього слугує те почуття насолоди, з яким Рафєєнка читають – сподіваюся, мій досвід не поодинокий. І чудово, що українське письменство збагатилося таким талантом, а редактори зразка Ростислава Мельникова, як у випадку рецензованого роману, допомагають авторові у мовному плані.

Український письменник Віктор Рафєєнко, автор роману «Петрикор: запах землі після дощу»

Рафєєнко не бере безпосередньої участі у війні, тому всю свою увагу зосереджує на тому, як переживають війну цивільні українські громадяни обох статей, зокрема матері та їхні діти, біженці, яким удалося вирватися з російської окупації не тільки у 2022 р., а й у 2014 р. У найширшому розумінні він пише про травмованих війною українців. Зрештою війна й у творчості «втраченого покоління», яке брало безпосередню участь у Першій світовій (дехто й у Другій) переважно як добровольці, а не на підставі загальної мобілізації, постає явищем багатоликим.

Якщо Ернст Юнґер був за покликанням солдатом, уособленням славетного лицаря Парсифаля, письменником, який обстоював тезу про природність війни і її неуникненність у суспільстві, то Еріх Марія Ремарк, навпаки, є знаковим пацифістом, що відкидав війну, називаючи її найбільшим людським лихом. Ернест Гемінґвей молодесеньким санітаром евакуйовував поранених із поля бою, отримав із Першої світової пам’ятку − металеву пластину в коліні. Саме він є автором поняття «втрачене покоління», але травмами цей мистець не надто переймався, уважаючи, що людина покликана переборювати будь-які травми. Його захоплювала боротьба сильної особистості з грізною стихією життя – така запекла, як борня старого із рибою в оповіданні «Старий і море». Зрештою сам Гемінґвей нагадує самурая. Він не дозволив болеві, ФБР і параної поглинути себе. Відкидав травму і Вільям Фолкнер, що записався добровольцем на фронт, але його не взяли до армії через недостатній зріст. Прикметно, що цей письменник розповідав вигадані історії про війну і навіть імітував бойове поранення. Очевидно, 21-річний Фолкнер комплексував через те, що так і не взяв участі у війні, а шляхетна особистість, як свідчить уся його творчість, просто зобов’язана поринути у буремні події світової історії. Натомість Френсісу Скотту Фіцджеральду, котрий у часі Першої світової виконував обов’язки секретаря одного з генералів, культ сили був зовсім чужий. Цього письменника, що ненавидів багатеньких нероб, травмувала не війна, а життя, зокрема хвороба його дружини Зельди. Фіцджеральд рятувався від травми алкоголем, помер від серцевого нападу у 44 роки, почуваючись геть розбитим. Містичною натомість виглядає смерть Гійома Апполінера, котрий пішов у часі Першої світової добровольцем на фронт, зазнав поранення, пережив трепанацію черепа, одружився і помер від іспанки.

Як бачимо, досвід війни неможливо підігнати під один знаменник і стандарт. Навіть письменники, які брали безпосередню участь у військових діях, реагують на війну по-різному − залежно від власної психічної організації і характеру, особистого життєвого досвіду та переконань. Зрозуміло й інше: війна, що триває в Україні вже майже 10 років і якій поки що кінця не видно, визначатиме і сучасну українську літературу, і все сучасне українське мистецтво. Хай війна відіграватиме у мистецькому творі роль тла – вона визначає нині всіх в Україні сущих, торкається кожного, бо кожний хай різною мірою, але відчуває тотальність смерті на європейській території без НАТО поряд із Росією. Особливим випробуванням є війна саме для художньої літератури, що переживає не найкращі часи. Іноді здається, що під тиском раціо неповторне плетиво слів, сюжетів і характерів вже повністю вичерпало себе. Натомість документалістика на тему війни, рефлексії самовидців, комбатантська проза розвиваються швидкими темпами, що й природно: досвід людини завжди має бути проговорений і записаний.

Отже, роман Рафєєнка «Петрикор» − це фіктивний світ, у якому діють травмовані війною українці: Вітя Грицько, котрий втратив на російському блокпосту дружину Лізу, Марія, чоловік якої − танцівник-віртуоз Олександр Ференц − став на захист України у перші дні повномасштабного російського вторгнення і загинув у Гостомелі, її десятилітній син Петро-Петрикор, що переживає війну у компанії іграшкових друзів: Їжака, виготовленого на львівській іграшковій фабриці, Зайця з варшавської калюжі і Рожевої Мавпи з київського минулого. Персонажі-біженці із перерваним життям або життям на паузі опиняються у «файному місті» Тернополі, являючи собою своєрідну реінкарнацію святої родини в координатах любові, смерті і безсмертя.

Багатьом читачам видаватимуться дивними розмисли Петра, що аж ніяк не можуть належати 10-річному хлопчику. Однак у літературі про війну, зокрема й тієї давньої − німецько-радянської, персонажами якої є діти, ми також часто зіштовхуємося із парадоксом, коли діти виявляються замаскованими старими. Адже в умовах війни, втрачаючи батьків і близьких, відчуваючи постійну присутність смерті, діти швидко дорослішають. Недаремно дехто з критиків порівнював дітей, що передчасно виросли, із зображеннями на іконах дорослого Христа на руках у Богородиці.

Рецензований роман є виразно постмодерним, саме тому чільне місце у ньому належить цитуванню, трансформації і пастишу, тобто він розрахований усе ж на підготовленого у літературному плані читача. Рафєєнко є адептом асоціативного мислення, що втілюється у каламбурах і грі словами бодай в імені персонажа Петра-Петрикора. Автор наслідує казки Андерсена, бо саме ці романтичні витвори спроможні пом’якшити удар війни. Інша річ, що накладені на український досвід казки стають жорстокими і відверто божевільними. Тернопільська тривога озивається до читачів голосом Русалоньки, що, як відомо, співала у підводному царстві найкраще. Саме свій голос вона проміняла на пару струнких ніг, аби сподобатися принцові. В Україні Русалонька втратила б такий шанс – морська відьма ніколи б не дала їй чарівного напою за голос Сирени.

Дивні трансформації у «Петрикорі» відбуваються не тільки з образами чи мотивами, наприклад, іграшковий Їжак є і Святим Їжаком Львівським і Тернопільським, і Їжаком-на-москаля-хижаком, а й з топонімами. У Тернополі Рафєєнка проступає не тільки «файне місто» з пісні братів Гадюкіних. У глибинах тексту виринає Анатолій Дністровий, який увічнив своє місто у молодіжній трилогії, центральним твором якої є «Пацики». Неочікувано й прекрасний Тернопільський став у Рафєєнка перетворюється на гіпотетичне озеро Амадока, що начебто існувало на межі Поділля та Волині, озеро, що є центральним топосом в однойменному романі Софії Андрухович. Однак найголовніша трансформація рецензованого твору – це перетворення мертвого у живе і живого у мертве.

Марія попри звістку про смерть чоловіка продовжує вважати його живим, натомість свого живого сина Петра − мертвим. Аналогічно Вітя вважає, що його Ліза не загинула в часі обстрілу на російському блокпосту, а мешкає у Копенгагені – місті казкаря Андерсена. Перший розділ твору за стилістикою нагадує роман Юрія Іздрика «Воццек», адже в ньому також ідеться про біль і хворобу. Згадки Марії про народження сина Петра в окупованому росіянами 2014 р. Донецьку сполучаються із маячнею, скупі згадки про втрату батьків різко контрастують з повним запереченням реальності у випадку загибелі її чоловіка. Спогад Петра про випадок самогубства, свідком якого йому випало бути у Києві, є прологом до його власного вибору. Друга і Третя частини − це реконструкція подій на хуторі під російською окупацією. Про окупацію згадує Вітя, котрий разом із Лізою втік від війни з Донецька 2014 р., купив будиночок під Києвом, але росіяни вигнали його і звідти.

Володимир Рафєєнко родом із Донеччини знайшов домівку у Тернополі

Рафєєнко пише про людей, яких добре знає, які йому найближчі − колишніх донецьких, що виїхали з окупованої росіянами Донеччини на Велику Україну, потім і в Галичину. Вони стали розмовляти українською мовою і почуваються українцями. Важливо, що місцеві з Нового Світу – саме так за аналогією до відомої варшавської вулиці називається тернопільський район, де зупинилися прибульці, таки співчувають біженцям і допомагають їм пережити втрату рідних і дому.

Можливо, найцікавіше у цьому тексті спостерігати за тим, як його автор пізнає українську літературу, адже у романі повсякчас зринають цитати, що слугують своєрідним шиболетом, мовним паролем типу «паляниця», завдяки якому перед Рафєєнком відкриваються двері до українського письменства і культури. Ось він цитує пісню Сафо «Барвношатна владарко, Афродіто…» у найдовершенішому із наявних варіантів – у перекладі Григорія Кочура, тоді вірш Костя Москальця «Вона», що став популярною піснею, рядки з «Іліади» у перекладі Бориса Тена або вірші Езри Паунда, інтерпретовані Оленою Бодасюк, українську пісню у виконанні «Дахи Брахи» «Пливе човен води повен та все хлюп-хлюп-хлюп!», згадує Канта у перекладі Віталія Терлецького.

Однак центральним текстом, що слугує своєрідним ключем до розуміння роману, є «Магабгарата». Адже персонаж цього епосу Гандхарі зачала від мужа свого Дхрітараштри і, якщо вірити романісту, через 8 тисяч років − на другу тисячу років від народження Христа − породила шмат м’яса, який порубали на мільйон шматочків і охрестили. Саме так і виник російський народ. Прикметно, що Тарас Шевченко на підставі мистецьких аналогій також пов’язував росіян з індусами й індуїзмом. Перебуваючи у Новгороді, поет записав у щоденнику 27 вересня 1857 р.: «Проходя мимо церкви святого Георгия и видя, что двери церкви растворены, я вошел в притвор и в ужасе остановился. Меня поразило какое-то безобразное чудовище, нарисованное на трехаршинной круглой доске. Сначала я подумал, что это индийский Ману или Вешну заблудил в христианское капище полакомиться ладаном и деревянным маслицем. Я хотел войти в самую церковь, как двери растворилися и вышла пышно, франтовски разодетая барыня, уже не совсем свежая, и, обратя[ся] к нарисованному чудовищу, три раза набожно и ко[ке]тливо перекрестилась и вышла. Лицемерка! Идолопоклонница! И наверное блядь. И она ли одна? Миллионы подобных ей бессмысленных, извращенных идолопоклонниц. Где же христианки? Где христиане? Где бесплотная идея добра и чистоты? Скорее в кабаке, нежели в этих обезображенных животных капищах». Шевченко не тільки у цитованому уривкові, а й в усій своїй творчості категорично відмовляв росіянам у праві називатися християнами.

Збіг думок письменників, один із яких жив у 19 ст., а другий живе у 21 ст., щодо походження російського народу навряд чи випадковий, як і згадка Рафєєнка про Раму у розділі «Мама мила раму», де рама є омонімом, бо йдеться у цьому розділі також про Раму, що є 7 із 10 аватарів Вішну, втіленням гідності шлюбу. Адже на хуторі в часі російської окупації відбувалися моторошні речі. Росіяни убили його мешканців: Миколу Базуя, подружжя Павлишиних з дітьми, стару Іванчиху і Настю Голубку, а Лізу зґвалтували. Спершу Вітя станцював танець з молотом і серпом, порішивши двох російських солдатів, що згодом займуть почесні місця у пантеоні російських святих, тоді ще двох − прихованою за іконою зброєю. Фактично русофобія у цьому романі є формою психотерапії і формою життя серед тотальної смерті: «Смерть, смерть, смерть <…> Вітя не проти померти. Тільки щоб швидко й тихо. Бо смерть може бути ганебною й нестерпною. А він не впевнений, чи зможе витримати таку смерть». Серед нещастя ми часто думаємо про те, чи існує межа людської витримки і страждання. Насправді ж такої межі нема. Горе тим, хто опиняється всередині війни, терору, садизму, геноциду.

Важливою ознакою стилю Рафєєнка є ліризм. Його оповідь бере за душу. Подібний ліризм властивий також Юрію Андруховичу. Дехто не сприймає довірливої інтонації на межі із сентименталізмом, але переважно люди шукають опертя таки в любові, котра зазвичай сполучається саме з ліризмом. У рецензованому романі любов ототожнюється зі здатністю зрозуміти, хто живий, а хто мертвий, прийняти нову реальність і жити далі. Попри всі аргументи Віті Марія, яка асоціюється зі стражденною Ніобою, продовжує уважати свого сина мертвим, тому Петро відчайдушно кидається з балкона багатоквартирного будинку – з висоти власної любові, щоб довести, що був живим. Саме цим польотом і завершується роман. Політ Петрикора нагадує політ Ікара на відомій картині Брейґеля. Хлопчик твердить, що війна – це такий час, коли гинуть діти, щоб жили їхні батьки. Хоча ця теза у багатьох викличе неприйняття, об’єктивно екзистенційна війна між Росією і Україною завжди забирала її найкращих синів і дочок. Найкращі і найвправніші воїни зі зброєю в руках, в тому числі зі словом, що теж зброя, віддавали своє життя, щоб жили інші. І Петрикор не виняток. Його політ є запорукою того, що українське життя триватиме й далі, страшенна злива колись омиє землю від горя й бід, а теплий дощ поверне їй запах життя. З огляду на фінал роман можна назвати оптимістичною трагедією.

Цікаво спостерігати, як автор дає у романі раду з Галичиною, яку населяють люди із песиками і котиками, що є копіями власних господарів й наділені вмінням говорити. Саме такими балакучими звірятами є Берримор і Карамболь, що надають текстові і казкового флеру, і дотепності. Рафєєнко любить по-доброму іронізувати над галичанами, котрі миють підлогу водою із додаванням духів Chanel Coco Mademoiselle, його героїв також засліплює «чистотою ціннісної безодні небо Галичини». Він згадує галицьку вищість і трактування галичанами донецьких як третьосортних людей, хоча насправді поділ українців на три сорти належав політтехнологам Віктора Януковича часів Помаранчевої революції. Якими б гордовитими і зверхніми не видавалися галичани наддніпрянцям, східнякам чи й волинянам, важко заперечити, що саме вони були тим ферментом, що й перетворив Україну на незалежну державу. Як тут не згадати тернополян, які зняли пам’ятник Леніну ще 8 серпня 1990 р. услід за червоноградцями, які це здійснили 1 серпня.

Важко повірити, але тернополянам довелося чекати кілька десятиліть, аби пам’ятник Леніну впав у Києві. І якими недолугими виглядали спроби декого з українських інтелектуалів, серед яких були і галичани, захистити пам’ятники Леніна в часи Революції гідності. Українці все ж виявилися значно сильнішими і свідомішими громадянами, ніж це уявлялося в часи імітаційного державотворення Кучми-Януковича багатьом інтелектуалам, бо вони дали в морду ядерній державі, спромоглися на декомунізацію і дерусифікацію на відміну від тих же словаків, котрі, перебуваючи в ЄС і НАТО, зберегли усіх російських святих у назвах своїх вулиць і обрали комуніста Фіцо на посаду власного президента.

Хоча Рафєєнко й не заторкує політики прямо, цікавлячись винятково культурними й мистецькими контекстами і внутрішнім світом людини, його роман усе ж є політикою бодай тому, що свідчить про силу української ідеї й українського характеру, переконує у тому, що недооцінювати значення українців в історії не варто. Політ Петрикора триває: «Не вмирає душа наша. / Не вмирає воля. / І неситий не виоре / На дні моря поле».

zbruc.eu

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я