Рон Вінклер до 100-річчя Пауля Целана: Мій тимчасовий Целан

0
270

…Одного квітневого вечора 1970 року Пауль Целан іде з дому і залишає на столі свій годинник. Цей швейцарський Doxa, а також видання «Фауста» Гете у синій шкіряній палітурці — подарунки йому, підлітку, від родини — єдина згадка про Чернівці, пише dw.com. З годинником Целан не розлучався ніколи. Пізніше син згадуватиме слова Целана: «Якщо знайдете цього годинника, то знайте — я вже мертвий». 1 травня 1970 року тіло Пауля Целана знайдуть у Сені за 10 кілометрів від Парижа. Точна дата смерті поета невідома: судово-медичний експерт встановив, що тіло перебувало у воді понад тиждень, а свідки показали, що 20 квітня чоловік у чорному пальто кинувся у Сену з паризького моста Мірабо.

Рон Вінклер: Мій тимчасовий Целан

Свого остаточного Целана я ще не знайшов.

З іншого боку: Я й не хочу мати такого.

Те, що мало б мене надихати, мусить бути багатозначним; демонструвати напрямок, але й прокладати фальшиві сліди. Хоча б задля того, аби там, де я рухаюся по прокладеному сліду, я був сам собою.

Особливо сам собою з таким багатоликим поетом.

Тому що саме у Целана для мене задіяні в грі багато чарів. Але саме у грі, в іграх із тим, що я сприймаю як його поетику, яку тільки відтворюю в опосередкованій рецепції.

І все-таки я хочу спробувати позиціювати цього незвичного поета стосовно себе. І сподіваюся, що його ореол не завжди розриватиметься при цьому спогляданні.

Його ореол етерної правди, його аура глибинного проникання, його майже магічне перефугування значень, певності. Його здатність всякчас вражаюче вимірювати те, що він називає «Я є іншим» і збентежено наближувати до нас чуже, закладати його в нас як загадковий порух.

Целан був, сказати б, одним із тих, для кого дійсність була перевтіленням. У площині поетичного пророк на службі чистого заклинання. Не у приблизне, ні, але приблизним способом.

Його поезія спрямована в утопічний простір ревербераційної камери потойбіч всяких бар’єрів, якими є для нас ми самі. Не недооцінюючи нас самих, а радше прагнучи захопити нас перелітанням. Цей простір є дуже темним і дуже сяйним водночас. Увесь вимір буття присутній тут, дуже часто в опозиційному напруженні. Такі поєднання, як терня й цвіт, крига й Едем, зорі і згасле, цвітіння мигдалю і чума, вмирання й пробудження відображають елементарну напругу між полярними станами й можливостями.

Тут усе має опцію, якщо навіть не схильність переходити у свою протилежність. Мова органічно перебуває під примусом перевтілення. А тим самим і наше сприйняття, наше — ах, так раціонально амбітне — тлумачення.

Герметичний (або: герметично відкритий) приборкувач Целан переносить нас, одначе, на орбіту неможливих процесів. Ми опиняємося десь поміж ситуацією й гіпотезою, буттям і кон’юнктивом. Речі великою мірою позбавлені своєї звичної функціональності. Постає уявна дійсність, просякнута дивними реквізитами і так, мовби вірші намагаються розповідати ієрогліфи. Мова також завжди преформована як реальність, яка швидко випаровується — реальне, щоправда, можна віднайти, проте його не можна насильно вхопити, принаймні не в одному місці.

Рон Вінклер
Рон Вінклер

Або ж у місці з цілком іншою структурою, іншою зумовленістю. Інакше, ніж те, що ми можемо знати. Зі сенсами, які звістовані нам з інших універсамів. Сяюче небо у Целана є небом, яке сяє, але й небом, яке палає.

Вірші втікають, жадають, прагнуть ретируватися з такого «правдивозруйнованого» в неконотоване, кладуть на карб артистичні моменти супроти почуття замкненості у вузькому просторі. Речення зринають, мов блискавки, мов заблукалі прожилки. Число вольтів високе, вольтів вистачає. Упертість мистецтва повинна бути більшою, ніж будь-яке інформаційне співіснування, яким би прекрасним воно не було. Інтенсивність є тут важливішою за інтенцію.

Ця інтенсивна наполегливість завжди була моїм Целаном. Якщо вже знаходитися ніде, то принаймні є змога стикуватися з елементарним неспокоєм. З похмурим теплом, яке знаходить шляхи до синдроматичного сум’яття. Там, де сенс не може запалити, він може тліти як запал. І не тільки завдяки техніці певної перспективи, але й завдяки лихоманковій лексиці. Мова є есенційною часткою екстремно збудливої нерватури, яку виробив Целан. Безодня може бути ніжною. Шифр (такий же поглинаючий, як і поглинутий) є петлею. І навіть невимовність може утворити контекст. Навіть тоді, коли якусь річ можна згадати тільки в її проблематичності. Цілком у загальному вигляді, однак також як протилежність до цього й до себе. Звернутися до когось видається тут основною передумовою буття. Яким би стерильним не було часом це звертання…

Целан втягує нас (висушено хмільним чином) в поетику міфічного подиху. Ці знаки нерідко є слідами і посланцями водночас. Вони діють примарно-готично або як зниклі з лінків гіперлінки, які неодмінно потребують нас. Взагалі чимало текстів видаються написаними так, буцімто ти перебуваєш у діалогічній розмові, немовби всі ми обізнані з його загадкою. Але водночас нам не дано швидко рухатися крізь ерратичні, непевні в їхній прохідності портали метафоричної мови. Це немовби певна форма покаяння, незалежно від того, метафізична вона чи ні.

Магія цього іншого світу є холодною, проте вона може обпікати. Однак потойбіч того, що більшою чи меншою мірою наративно навалюється на нас як білий (себто чорний) гул, той, хто пускається в цю пригоду (хай навіть і по фальшивому сліду), відкриває для себе альтернативний горизонт. Це необов’язково буде сповненням, проте свого роду потенційною енергією супроти земної важкості.

Світлом особливого, кажучи мовою лірики. Притягальним кличем у скручене, яке ще не зайняте значенням. Саме там я люблю свого Целана, можливо, вдаваного, позірного. Де сакральна будівля, поетологічна сфера незбагненного насильства, є пористою. Еластичною. І вергає нас через загати детермінативного, нормативного й нормованого, ба більше того: вергає.

Те, що випадає, є пошуками буржуазної піднесеності в позитивному сенсі. Я промовляє псалмисто і, попри всі деталі радше макрокосмічно. І якщо навіть часто доволі гірко-солодко посеред перманентної драми. Попри сепараційні імпульси: тут відчувається пристрасть якомога ближче підійти до чистого сподівання. Попри суверенність Целана залишати мерехтливими способи словесного вжитку, ця латентна меланхолійна динаміка є чимось таким, з якої я можу взяти для себе дещо корисне.

Головна світлина: пам’ятник Паулю Целану в Чернівцях

01.12.2020

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я