Відомий літературознавець і критик, учений із міжнародним іменем, професор Ярослав Поліщук днями святкує 60-річчя. А це зручний привід, аби поговорити про минулі здобутки, бачення теперішнього та плани на майбутнє. Про це повідомляє monitor-press.com.
– Почнемо з головного. Чому література, літературознавство? Чи це випадковий вибір?
– Ні, вибір цілком свідомий. Я народився і зростав у вчительській сім’ї тут, на історичній Волині, конкретніше – в Рівненській області. До того ж батьки були філологами: мама викладала українську мову та літературу, батько здобув фах російського філолога, але перекваліфікувався на німецьку мову. Відколи пам’ятаю, в родині був культ рідного слова і книжки – це така природна атмосфера, в якій формувався мій світогляд. Тому рано почав і сам віршувати, мама заохочувала (не тільки мене, бо вела у школі поетичний гурток). Дуже радів, коли почав дописувати в районну газету і став юнкором. Перечитав усе, що було в домашній бібліотеці, затим освоїв шкільну та сільську. Звісно, в підліткову пору почав відчувати, що цього дуже мало, та й книжки, що є в бібліотеках, не завжди правдиві…
Портрет напередодні пандемії. Ярослав Поліщук. 7 лютого 2020 р.
Інше захоплення з дитинства – історія. Тут також були знаки долі. Наша хата в Самострілах стояла на місці панської садиби Борейків, про яких я пізніше прочитав, що вони були освіченими й культурними, займалися доброчинством. Маєток був знищений раніше, проте сліди по ньому ще лишалися. Та й на городі час від часу ми з братом відкопували незвичні речі, наприклад черепки старої порцеляни. Неподалік – історичні містечка Корець та Великі Межиричі, де збереглися давні пам’ятки архітектури: палаци, церкви, костели. Щось таки тягнуло до тих руїн, якесь відчуття таємниці, що манить і наркотизує. Якби не захопився літературою й журналістикою, мабуть, став би істориком. Однак потяг до минувшини відчутний у моїх наукових працях, так чи інакше це проявляється.
– У Вашому доробку кільканадцять книг, не кажучи вже про численні статті. Тематика їх – доволі різноманітна. Як видно, основні інтереси проявилися щодо літератури модернізму та постмодернізму.
– Звичайно, об’єкти моїх професійних зацікавлень із бігом часу змінювалися. Якщо починати зі студентських робіт, то спершу спробував осмислювати поетичну творчість Павла Тичини. Кандидатську дисертацію присвятив філософській ліриці Лесі Українки, захистив її в переломному 1990 р., саме під час першого Майдану. Пишаюся тим, що моя наукова кар’єра починалася в цей період, разом зі становленням молодої України, нашої незалежності. Потім був етап творчих пошуків, який переріс у монографію «Міфологічний горизонт українського модернізму» (1998 р.). Мене й досі нерідко за нею ідентифікують. А вже у ХХІ ст. поступово розширював сферу своїх інтересів – писав про сучасну літературу, виконував порівняльні дослідження, залучаючи контекст інших європейських культур.
– І також чимало праць присвячено теоретичним пошукам, спробам нових підходів до розуміння літератури.
– Так, бо вважаю це принципово важливим для нашого часу. Розумієте, на межі 80–90-х рр. минулого століття наші гуманітарні науки вийшли зі своєрідного закутка і вдихнули на повні груди свіжого повітря, почали хапливо надолужувати пропущене й адаптувати світові наукові тренди. Потрібно було знайти заміну марксистській естетиці та соцреалізмові, які задавали стандарт радянської науки раніше. Отож, у цей час і я долучився до дискусій про нові методи та методології. Писав про міфологічну критику (зараз навіть мода пішла на міфопоетику, якою я займався в 90-х), пропагував ідеї постколоніальних студій та літературної антропології. А останнім часом мене захоплюють геопоетика, студії пам’яті, екокритика. Але це не поверхова гонитва за модою, як може видатися. Шукаю можливості та способи, аби прищеплювати ідеї закордонної (себто універсальної) науки на українському ґрунті.
– В останні роки з-під Вашого пера вийшли чотири вартісні монографії, кожна по-своєму оригінальна. Одну з них («Гібридна топографія») презентували минулоріч у Луцьку. Які нові теорії відкриваєте читачеві?
– Із доробку останніх літ назву дві ідеї, реалізовані в книгах 2018–2020 рр. Це ідея місць пам’яті та немісць (за П’єром Нора та Марком Оже), яку я розгорнув на прикладах із сучасної української літератури в монографії «Гібридна топографія», яка була відзначена серед найкращих книг 2018 р., номінована на премію Українського ПЕН-клубу імені Юрія Шевельова в галузі есеїстики. Також ідея рухомої Східної Європи як ідеологічного конструкту, в межах якого варто сприймати український рух до незалежності. Її було втілено в монографії «Пошуки Східної Європи: тіні минулого, міражі майбутнього» (2020 р.), яка ще встигла побачити світ у березні, на порозі пандемії. Дуже сподіваюся, що написане не виглядатиме застарілим уже за рік-два, а навпаки набуде актуальності, як це сталося з моїми давнішими працями.
Автор на презентації книги «Гібридна топографія». Разом з Ігорем Котиком та Надією Мориквас. Львів, Форум видавців, 21 вересня 2018 р.
– Як виникає задум книги, як Ви пишете? Чи існують секрети успішної книжки від Поліщука?
– Задум виникає під впливом перечитаного й осмисленого. Сучасні гуманітарні науки (цікавлюся не тільки літературознавством, а й суміжними – філософією, психологією, історією тощо) – це цілий космос, у якому є свої планети, комети й метеорити. Спершу виношується провідна ідея, потім вона починає поступово обростати фактами й аргументами, які потрібно розгорнути. Особливість цих книжок (це не моя оцінка, а критиків) – у тому, що вони цілісні, концептуальні. Не йду простим шляхом, як нерідко колеги, котрі збирають різні статті і видають під однією обкладинкою як книгу. Стараюся ретельно обдумувати зміст, структуру, композиційний уклад кожної книжки. І звісно, не повторюватися, хоча стиль маю впізнаваний і з більшої відстані може видатися, що пишу весь час одну велику книгу.
– Окрім власних напрацювань, публікуєте також переклади. Літературний переклад – це хобі? Знаю, що відкрили українському читачеві польську поетку Зузанну Ґінчанку…
– Так, із польської переклав кілька книжок. Починав із перекладу наукової монографії Александра Ф’юта. Потім довелося редагувати переклади з Чеслава Мілоша для одного з українських видавництв. Подумав: може, й собі взятися за таку справу? Зараз перекладачів із польської не бракує, тому вдаюся до цього заняття принагідно. А Зузанна Ґінчанка – землячка, з Рівного. Спочатку перекладав для себе і друзів, бо вважаю її вірші справді талановитими. Згодом назбиралося на дві книжечки, перша вийшла до 100-річчя поетки у 2017 р., а друга – «Жар-Птах» – цього літа, в київському видавництві «Дух і літера». Навіть увійшла у трійку лідерів конкурсу «Книжка року». Це втішно, що наш читач ще має смак до доброї поезії.
– Нині Ви – авторитетний дослідник української літератури, Ваші праці знають і цитують інші вчені, зокрема й за кордоном. Що з написаного вважаєте найважливішим?
– Наукова праця (властиво, творчість, бо вважаю це заняття таки різновидом творчості) – це біг на далеку дистанцію, де принципово важливо розподілити сили й налагодити рівне дихання. Звісно, можна займатися науковим причинкарством – так називають зосередження на деталях, обставинах, датах і подібне, важливе для історичної науки, але не стратегічне, – і писати та публікувати багато, навіть дуже багато. Дехто з колег має в доробку томи й томи, а нині – з нагоди ювілею – публікує багатотомне зібрання, не минаючи жодного, навіть принагідного, виступу, «ані титли, ніже тії коми». До такої постави ставлюся іронічно. У всякого художника є речі істотні, є прохідні, а то й відверто невдалі. Це нормально. Тому не все заслуговує на републікацію. Важливо також, для якого читача пишеш. Як у євангельській притчі про сіяча: одні зерна падають на пустельну землю, інші – в чагарі або на каміння, лише декотрі – на добрий ґрунт, де проростають.
Виступ на Міжнародному теоретичному семінарі імені професора Володимира Перетца в Київському університеті імені Тараса Шевченка. 20 грудня 2019 р.
Мій ужинок не такий багатий, хоча й не малий, скажу без зайвої скромності. Волію працювати з ідеями – виявляти чи генерувати їх, адаптувати, розпізнавати, аналізувати. Визначні ідеї не одразу охоплюють світ, вони поволі торують собі дорогу. Тепер, коли існують наукометричні бази даних, у цьому наочно переконуємося. Так, моя перша ґрунтовна монографія про міфологічне підґрунтя українського модернізму, видана у 1998 р. й перевидана у 2002-му, має найбільше цитувань – майже триста. Інші, пізніші праці – значно менше: від десяти до сотні, дарма, що вважаю їх більш вартісними та зрілими.
– Як ученого й професора-філолога Вас цінують не лише в Україні, а й у сусідній Польщі. Як склалася кар’єра за кордоном?
– У Польщі довелося бувати з 1995 р. в ролі стажиста-дослідника, а згодом запрошеного професора. Упродовж 2001–2011 рр. працював на кафедрі україністики Ягеллонського університету, де вів магістерський семінар, керував роботою аспірантів тощо. Тепер тепло згадую ті роки, хоча й бувало непросто. У перші роки потерпав – і від ностальгії, і від ізоляції, бо непросто вживатися в реалії іншої країни, і побутової невлаштованості. По-справжньому прийшло відчуття свого серед своїх 2004 р., під час Помаранчевої революції. Тоді ми проводили багато публічних акцій, браталися з поляками, які висловлювали щиру солідарність із подіями на київському Майдані. Це неповторне відчуття – коли зустрічаєш людей із відкритими серцями й легко знаходиш із ними спільну мову.
Ярослав Поліщук доповідає на пленарному засіданні Міжнародної наукової конференції «Великі теми у слов’янських літературах». Вроцлавський університет, травень 2019 р.
– І Польща втягнула Вас надовго?
– Наскільки вистачало сил, поєднував роботу в Польщі з педагогічною діяльністю тут, в Україні, – у Рівному, потім в Острозі та Києві. Мені важливо було почуватися затребуваним. Тому за кожної нагоди вирушав у дорогу, і тих доріг було, мабуть, забагато, що позначилося на здоров’ї. Уявіть, після майже добового переїзду йдеш на заняття і проводиш підряд чотири лекції – повертаєшся знесилений, але щасливий, бо у своїй стихії.
– А тепер Ви працюєте в Познані. Це інший досвід, ніж краківський?
– Так, відмінний. Сам регіон Великопольщі інакший, інша ментальність людей. Краків завше був колискою польською духу, а Познань тривалий час перебувала у складі Пруссії. Та й після війни зазнала рішучих змін: замість депортованих німців тут поселяли поляків із Волині та Галичини. Звідси відчуття більшої транзитності й відкритості. З іншого боку, справа, якою займаюся, та сама, адже веду заняття з україністики. Моїм завданням є ознайомлення студентів із нашою культурою. Це завдання не тільки на заняттях в аудиторіях, адже є й інші цікаві форми: авторські зустрічі, концерти, фестивалі, екскурсії тощо.
– Як почуваєтеся напередодні ювілею?
– Як подорожній на переправі. З одного боку, трохи лячно. Хоча й цілком сподівано (чимало моїх приятелів і ровесників уже переступили цей поріг, дехто й не дожив – честь їхній пам’яті), а все ж – незвично. Мабуть, маю крихту щастя в тому, що працюю з університетською молоддю і від неї набираюся молодечого завзяття, ентузіазму, сміливості, оптимізму. Час стає тіснішим і напористішим, збігає, як вода крізь пальці, – не встигаєш отямитись. Та марно нарікати на час і обставини – це як боротися з вітряками. З іншого боку, манить незвідана дорога, яка десь там, потойбіч рубежу. Хочеться ще багато чого встигнути, доки стане сил і натхнення. І побажати собі гідне старіння, без маразму.
Боюся втоми від життя, а таки правда, що з роками вона все більш відчутна: втрачається гострота пізнання, жага нового й цікавого, яка завжди гнала вперед і далі.
– Чи збулися Ваші мрії? Чи є такі, які ще чекають на здійснення?
– Попереду – життя на фінішній прямій, як пише Іван Дзюба. Підсумовуючи зроблене, закладаєш перспективу, яка – хочеться вірити – дасть шанси для реалізації задуманого. Гадаю, що програму-мінімум – вивести українську філологію зі стану застою та кризи радянської доби, осучаснити, прищепивши їй нові, західні ідеї, – моє покоління вчених (і я серед них) виконали не найгірше. Принаймні, на трієчку, але з урахуванням непростих обставин, у яких довелося жити й працювати. Та це тільки початок шляху. Із сумом спостерігаю за занепадом вищої школи в Україні, якій я, хоч маю великий досвід і непересічні успіхи, виявився не потрібним як викладач та науковець (із 2017 р. не працюю в Україні). Приструнчую амбіції й кажу собі: роби, що зможеш, і хай буде те, що буде.
А мрій чимало. Задумано нові книжкові проєкти, дарма що криза і біда невігластва. У Познані редагую міжнародний професійний журнал, який хочемо поставити на високий рівень. Мрію довести до успіху кількох молодих учених, із якими зараз працюю. А приватно – мрію пізнавати широкий світ, подорожувати, долучатися до мистецтва (люблю гітару й акварель).
Серед гостей Міжнародного літературного фестивалю «Лісова пісня» в Луцьку. 11 вересня 2019 р.
Розмовляв Віктор ЯРУЧИК
Прокоментуєте?
