Син Каменяра, «батько» військової авіації УГА і співзасновник «Пласту»: історія Петра Франка

0
175

Діяльність Петра Франка була по-справжньому багатогранною: український письменник, науковець-хімік, учасник національно-визвольних змагань 1917—1920 років; військовий льотчик Української галицької армії, співзасновник «Пласту». Народився син Каменяра 21 червня 1890-го. Про це пише umoloda.kyiv.ua.

«Пласт» та Легіон УСС
 
Петро Франко народився на батьківщині свого батька, у селі Нагуєвичі. Зростав активним та допитливим, справжнім шибайголовою. У листі до чоловіка Ольга Франко повідомляла, що не знає «що придумати, аби діти могли зужитковувати свою силу».
 
Хлопцеві все було цікаво, він любив природу, гори. Петро був маминим улюбленцем, тож вона вибачала йому пустощі. Лише застерігала в листах: «Пильнуйте за Петром, бо він же лазить по печерах, а то бездонне провалля».

Петро Франко навчався у народній школі (1896—1902 рр.), а згодом — у Львівській цісарсько-королівській академічній гімназії (1902—1910). За спогадами сучасників, був дуже здібним і непосидючим учнем. «Наука приходила йому дуже легко, — згадувала сестра Анна Франко. — Дома майже не вчився, зате вільний час проводив на хімічних експериментах і читанні книжок».

«Одначе підлітковий вік давався взнаки, бажання пізнавати світ iз власного досвіду, а не з книжок вплинуло на гімназійне свідоцтво, так що Петро Франко двічі навчався у другому гімназійному класі, — пише літературознавець Наталя Тихолоз.
 
— 1902—1903 навчальний рік у гімназії він закінчив з «недостаточним» рівнем iз математики, латинської та німецької мов. Був непосидючим, допитливим, цікавим до того, що відбувається поза гімназійною лавою. Любив мандри. Виборював своє місце під сонцем. З цієї підліткової кризи вивело Петра зацікавлення спортом».

Навчаючись у Львівській політехніці, він захопився футболом, тенісом, грав у футбольній команді «Україна»; організовував спортивні товариства «Луг», був членом «Сокола-батька».
 
У той час ідея фізичного вдосконалення була дуже популярною серед молоді, передусім завдяки активній діяльності організатора сокільського руху Івана Боберського. Петро Франко був особисто знайомий із ним та активно втілював його ідеї в життя.

Іван Боберський пропагував єдність фізичного та патріотичного виховання. Восени 1911 року, викладаючи фізичне виховання у Львівській академічній гімназії, Петро Франко разом з Іваном Чмолою створює перші пластові гуртки, проводить спортивно-військові змагання.
 
Назву запозичили з англійської мови: «скаут» — розвідник (пластунами звалися розвідники з козацького війська). 1911 року Франко став одним з ініціаторів першого з’їзду «Пласту», видав книжки «Пластові ігри та забави», «Для нас, пластунів».

Петро Франко справедливо вважається співтворцем «Пласту» — авторитетної організації, яка, за словами письменниці Лесі Храпливої-Щур, «пережила дві світові війни, ворожі окупації і сьогодні виховує вже п’яте покоління української молоді по цілому світу».

Пізніше, вчителюючи у Коломийській гімназії, Петро Франко знову створив пластовий гурток. Щоправда, діяти потрібно було обережно, адже Польща ретельно виявляла всі прояви національної самоідентифікації українців.
 
Проте таємниця була розкрита, адже чемних, вихованих і організованих пластунів важко було не помітити. І хоча жоден iз 22 пластунів не зізнався у причетності до таємної організації, усіх було виключено з гімназії без права продовжити навчання в іншому польському навчальному закладі. А разом з учнями виключили і шістьох викладачів, які заступилися за своїх вихованців; серед них був і Петро Франко.

З початком Першої світової війни вчорашній учитель iз багатьма друзями-пластунами записався до легіону Українських січових стрільців, де, прослуживши рік чотарем, захопився літаками. У 1916 році Петро Франко закінчив летунську школу Райльовац біля Сараєва і здобув фах повітряного спостерігача.
 
Фундатор авіації УГА
 
«З перших днів польсько-української війни 1918-1919 років Петро Франко став активним учасником боротьби за Львів, — пише кандидат історичних наук Олег Захарчук.
 
— Зокрема, у чині поручика, він як командир кулеметної сотні особливо відзначився при обороні келарень Фердинанда та Високого замку, де вперше зустрівся в дії з польською авіацією, для боротьби з якою використав кулемети. Проте в силу різних обставин українські війська після завзятих тритижневих боїв 21 листопада 1918 року залишили Львів».

Після втрати Львова Державний секретаріат військових справ (військове відомство ЗУНР) і командування Галицької армії для більш успішного ведення військових операцій розпочали реорганізацію збройних сил. Зокрема, для протидії польської авіації було вирішено створити власні авіаційні підрозділи.

У цей час Петро Франко, як він писав згодом, «негайно запропонував командувачу Української галицької армії Гнату Стефаніву організувати авіаційний загін».
 
Офіційним днем заснування авіації ГА, найновішого на той час роду збройних сил, стало 11 грудня 1918 року, коли вийшов наказ Державного секретаріату військових справ про призначення поручика УСС Петра Франка командиром «летунського відділу» і водночас референтом авіації при Державному секретаріаті військових справ.
 
На той час Петрові Франкові було нелегко, адже розпочинати роботу довелося з нуля. По-перше, необхідно було подбати про забезпечення матеріально-технічної бази майбутнього загону. Перші літаки були зібрані з великими труднощами, відчувалася нестача запасних частин.

Та якщо з матеріально-технічною базою ще можна було дати лад, то підготувати кваліфіковані кадри виявилося непростою справою. З початку створення легіону основою його старшинського складу були колишні військовослужбовці австро-угорської армії.
 
Окрім Петра Франка, до нього входили поручик, інженер-конструктор Степан Слезак, льотчик-дозорець, чотар Євген Городиський, військовий льотчик, хорунжий Степан Кузьмович, поручик Теодор Томенко, льотчик-дозорець, хорунжий Осип Швець та військовий льотчик, старший десятник Роман Кавута. Останній невдовзі став літати у парі з Петром Франком.

Попри всі складнощі, Петрові Франкові вдалося організувати польоти для випробовування техніки і тренування пілотів. Учасниками першого вильоту стали Степан Слезак та Роман Кавута. Організаторські зусилля Петра Франка принесли вагомі результати.
 
Невдовзі авіація Галицької армії збільшилася до двох авіасотень та однієї технічної сотні, що входила в єдину частину, яка мала різні назви: «Загін літаків», «Летничий загін» та навіть «1-й летунський полк УГА». Командувач УГА, генерал-хорунжий Михайло Омелянович-Павленко писав у своїх спогадах: «Попри переваги ворожого літунства, наша починає опановувати повітря».

Як фундатор авіації УГА Петро Франко продемонстрував свої високі моральні якості. Обіймаючи керівну посаду, продовжував літати як льотчик-спостерігач.
 
В одному з таких розвідувальних боїв 4 січня 1919 року разом зі своїм постійним пілотом Романом Кавутою на розвідувальному літаку «Альбатрос» був підбитий поблизу села Дубнова під Володимиром-Волинським на окупованій поляками території.
 
На щастя, з полону вдалося втекти і після довгих поневірянь через Прагу, Відень та Будапешт дістатися до Станіславова, а звідки вже 21 січня 1919 року дістатися до місця розташування летунського загону в Красному.

Незабаром Петро Фран­ко одружився з Ольгою Білевич, донькою священника. Після полону Петро Франко продовжив літати, зокрема в лютому 1919 року здійснив розвідувальний політ у районі Сокаль-Белз-Рава-Руська. За деякими даними, Петро Франко здійснив 40-50 бойових вильотів. Заслуги Петра Франка високо відзначила Директорія — Симон Петлюра присвоїв йому звання полковника армії УНР.
 
Тріумф і трагедія
 
Для радянської влади Петро Франко завжди був «підозрілим елементом». Влада не довіряла йому, а він не довіряв владі. До того ж, Петрові Франку як інженеру, довелося п’ять років прожити в Харкові, працюючи в Інституті прикладної хімії.
 
Назавжди в пам’яті закарбувалися страшні картини Голодомору. Лише цей факт перетворював Петра Франка на неблагонадійного в очах НКВС. Крім того, йому неодноразово пропонували прийняти радянське громадянство.
 
Франко категорично відмовлявся, тож його, як польського підданого, змусили не лише залишити Радянську Україну, а й надати розписку про нерозголошення відомостей про те, що бачив. А бачив він людей, які конали від голоду і шукали в Харкові порятунок. Радянська влада діяла єзуїтськими методами, намагаючись схилити сина Каменяра на свій бік.
 
Його обирають депутатом Верховної Ради УРСР — саме Петро Франко зачитав у Львівському оперному театрі рішення про включення Західної України до складу СРСР.

Хоча, як зазначав директор Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка Богдан Тихолоз, уже тоді він відчував, чим це можна обернутися».
 
Його зробили одним iз фігурантів так званого «золотого вересня», — розмірковує Богдан Тихолоз. — Він був у президії народних зборів, а потім — представником Галичини, що приїхав до Верховної Ради Радянської України.
 
Зачитував там привітання «від братів із-за Збруча». Та коли чуємо цей запис кінохроніки, його голос дрижить. Ми відчуваємо, що насправді він почувався далеко не комфортно».

Радянська влада тримала сина Івана Франка під пильним контролем та чекала слушного моменту, аби показати своє справжнє ставлення до неблагонадійного Петра Франка.
 
Щойно Німеччина із союзника Радянського Союзу перетворилася на її ворога, з Москви надійшло розпорядження негайно евакуювати Франка. Разом з мовознавцем Кирилом Студинським під вартою їх посадили на потяг до Києва. Далі сліди обох загубилися. Тривалий час існувала версія, нібито потяг потрапив під обстріл, внаслідок чого Франко зі Студинським загинули. Ні конкретного місця, ні дати не називалося.

Проте через десятиліття завдяки архівам вдалося по краплині дізнатися правду про загибель сина Каменяра. Історики віднайшли шифротелеграму НКДБ СРСР за 9 червня 1941 року, в якій містилося прохання на дозвіл розстріляти Петра Франка, Кирила Студинського та співака Михайла «за националистическую деятельность».
 
Трагедія не оминула всю родину Петра Франка. У вересні 1941 року фашисти відправили в тюрму на Лонцького його старшу доньку Віру.
 
Згодом дівчина опинилися в німецькому концтаборі, а повернувшись додому, опинилася у тюрмі в Києві. 28 листопада 1946 року була засуджена на п’ять років таборів у Воркуті та довічне заслання у Сибіру. Додому донька Франка змогла повернутися лише після смерті Сталіна у 1953 році.

У долі Франкової родини, наче у краплині води, відобразилася кривава та жорстока доба. Адже у бездержавного народу завжди однакова доля — репресії, знищення, забуття. Тож недаремно Іван Франко залишив прийдешнім поколінням духовний заповіт: «Не ридать, а здобувать//Хоч синам, як не собі//Кращу долю в боротьбі».
 
Наталія ОСИПЧУК
 

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я