Світлана Сащук — поетеса з Волинської області в ексклюзивному інтерв’ю.
— У червні 2021 року ви презентували поетичну збірку «Тобі». Якою видалася зустріч?
— Це була тепла і творча імпреза. Зібралися гуртом, аби почути одне одного, аби розвіртуалитися, поділитися світлом і думками. Приїхали друзі з Київщини, Львівщини, Рівненщини. Звісно, що і Волинь не пасла задніх. Словом — відбулося!
— За яким принципом відбирали вірші для збірки?
— До збірки ввійшли вірші, народжені після багаторічної перерви. Лише один із ранніх «А знаєш, усе ще буде» (щоправда, доповнений двома катренами) таки зайняв одну зі сторінок. Збірка ділиться на кілька тематичних розділів. Єдине, не увійшли пісенні варіанти і «камізелькові куплети», над якими ще була думка попрацювати.
— До речі, про пісні. Як ставитеся до того, що багато ваших текстів покладено на музику?
— Звісно — позитивно. У співавторстві з волинським композитором Петром Сачуком написано дванадцять пісень. Це репертуар в основному для солістів народного хору «Надвечір’я». Тішуся знайомством із бардесою з Рівненщини Наталією Ярмошевич. Наталя є авторкою музики і виконавицею десяти наших спільних пісень. Одна з них прозвучала в Рівному на фестивалі «Словоспів». У тандемі з київським композитором Геннадієм Володьком звучать п’ять композицій. З Олександром Бортніковим маємо пісню, яка для мене надзвичайно дорога. Річ у тому, що Сашко пише музику тільки на свої слова. Плекаємо ще один спільний задум, але про це пізніше.
— Наскільки для вас важливе визнання читачів?
— А що таке визнання? Сьогодні тебе носять на руках, назавтра дощать за комір. Звичайно, приємно, якщо заходять, читають. Це стимулює і наповнює бажанням рухатися. Цінним є сприйняття написаного тобою. Адже читач має своє внутрішнє вухо, яке почує не обов’язково те, що хочеш донести. І не завше народжені літери для когось будуть живими. То ж шукати оплесків — це не моє. Достатньо прийняти для себе свою недаремність і відповідальність за сказане. Головне не визнання, а продовження.
— Яку літературу любите?
— Історичні романи Зінаїди Тулуб. «Людолови» перечитую і розчиняюсь. Відкрила для себе «Роксоляну » Осипа Назарука після «Роксолани» Загребельного. Зараз читаю «Клавка » Марини Гримич.
— А чому в історії літератури більше чоловіків, ніж жінок? Це що, така спеціальна чоловіча професія?
— Думаю, що жінки написали б набагато детективніше про всі ці історичні хурделі. От і дискримінаційна халепа вийшла.
— Чи може чоловік зрозуміти жінку, і яким він повинен бути, щоб це зробити?
— Жінка не завше сама себе розуміє. А чоловік і поготів. Яким має бути? Собою! Справжнім і люблячим. А далі вони допетрають до спільного бажання.
— Буває, що вірші приходять уві сні, а прокинувшись, не можете їх пригадати?
— Безумовно, буває. Та лінуюся встати. А вони, як діти, штурхають до ранку і регочуть за фіранками. Потім вже я за ними бігаю. Отак і терпимося.
— Що найбільше підштовхує до написання поезії?
— Ніколи не сидітиму на березі Незайманого листка і не закидатиму голосні, аби щось спіймати. Це не моє. Або є натхнення, що нудить розродитися словом, або немає. Надихнути може будь-що: пелюстка, краплина, беззуба усмішка, тиша… Так, саме тиша часто відчиняє мені своє небо. Якщо почую — буде вірш.
— Як творчій особистості оцінити свою творчість об’єктивно?
— Якщо є бажання — можна почути думку колег чи літературних критиків. Але не факт, що буде об’єктивно. Адже це лише бачення іншими твого. Зазвичай тільки час вирівнює зубці амбітностей і завищених самооцінок.
— Ви самокритичні?
— Так. Доки є що скубати, буду скубати.
— Якщо ми вчимося на своїх помилках, чому боїмося їх робити?
— Мені фальшивлять слова «боюсь зробити помилку». Скільки живу — стільки вчусь. І знову щось на рівному місці є, ляскає по лобі. Допоки не відпустиш стрілу, не бачитимеш результат. І лише тоді мудруєш про науку невідворотностей, помилковостей чи збігів. З віком до кожного стукає думка: «знаю, вмію, підкажу «. Але як тільки неочікуване відчинить наші двері, граблі лежатимуть під порогом.
— Як поету-новачку не здатися після першої поразки?
— Поразка… Легко «мусолити» цю тему в кишені. Насправді дуже боляче. І дуже індивідуально. Якщо це після прослуховування, конкурсу… Тобто перший вихід на люди, то за підтримки рідних і небайдужих це, як цінна підказка, планка терпіння по драбині вгору. Це гарт, якщо хочете, — затірка на майбутнє. Якщо це злам після хворого критиканства, умисного небачення твоєї праці — стигма, яка може не гоїтися впродовж усього творчого життя. Як не здатися? Так, як на війні. Усе залежить від сили духу і мети. Творчість як знамено. Або над головою, або під підошвами ницих. Той, хто зумів вистояти, знайде свій шлях.
— Дзякочка Вістіпюрка — це ваше альтер его?
— Ховаюся під цим ім’ям, як пишу дитячі вірші і оповідки. Так називав мене дідусь. Цього слова ви більше ніде не почуєте. Досі не знаю значення. Можливо, «вісті»- знати, «пюрка» — ніби легка пір’їнка. Я була непростою дитиною. Мала здатність чути, бачити і розуміти інший світ.
— Які свої дитячі мрії ви змогли реалізувати?
— Тільки вірші мали можливість бігти поперед мене. І вони є тією ниткою, яка вишиває мій світ донині. А найпершою мрією був балет. Зламавши кілька парасоль, які слугували, як затримка піруетів балерини у повітрі, я мріялася дресируванням. І цей задум зазнав фіаско. Адже заміна тигрів хлопцями виявилася невдалою. Невміння шкірити зуби звели нанівець дресуру.
— Можна з впевненістю сказати, що ви — щаслива людина?
— Допоки люблю — щаслива.
— Змалюйте свій характер п’ятьма різними словами…
— І де ж їх нашкрябати аж п’ять? Ще яка дивина до загалу припорошиться. Або ще гірше — вхопиться інше, не моє. То ж нехай сидять ті п’ять і тішаться, що я промовчала.
Максим Петях
vgoru.org
Прокоментуєте?
