Таня Малярчук до 100-річчя Пауля Целана: Легенда про незцілимих

0
231

…У травні 1948 року Пауль Целан у Відні знайомиться з Інґеборґ Бахманн (Ingeborg Bachmann) — тоді юною поеткою і студенткою філософії, пише dw.com. Кохання, що спалахує між ними, називають найбільшою драмою в німецькомовному літературному середовищі ХХ століття. Воно накладає величезний відбиток на подальшій долі та творчості і Целана, і Бахманн, котра згодом набуває ваги класика сучасної німецькомовної прози. Про це кохання пишуть романи. Втім, найсокровенніші почуття і біль цих стосунків Целан і Бахманн висловлюють у листах одне одному. Їхнє листування оприлюднюють лише у 2008 році, і воно відразу стає бестселером…

Таня Малярчук: Легенда про незцілимих

Настав час, щоб каміння навчилось цвісти

Es ist Zeit, dass der Stein sich zu blühen bequemt

Тієї весни потреба у відродженні була такою великою, що зацвіло все, навіть каміння. Розбомблене місто потонуло у камінні, що цвіло. Люди теж носили в собі повні груди каменю, і його вистелив червоний мак. Чи то все-таки був люпин? Хотілося забути. Хотілося жити. Хотілося вірити, що хороший кінець все ще можливий.

Віденське жіноцтво, зодягнуте в сірі роби, завзято розгрібало завали будівель, розчищало трамвайні полотна, волосся сховане під полотняною хустиною, на обличчях усмішки, руки в крові. Їх називають Trümmerfrauen, себто «жінками руїн». Разом зі шпигунами та біженцями жінки в робах стають новим символом міста. Його старі символи — університет, опера, Бурґтеатр та собор святого Стефана — лежать у руїнах. 

Злодії, чорний ринок, нужда, їжа за картками, черги по хліб — ось який тепер Відень. Електроенергії не вистачає, тому місто регулярно поринає у темряву. Світло загалом можна вмикати не більше ніж у двох кімнатах одночасно, лампочки продаються потужністю не більше 40 ват. Чи не тому дехто запалав зсередини? Щоб не осліпнути? Щоб не задихнутися?

Колишніх нацистських функціонерів, чиї прізвища вдалося ідентифікувати і хто не втік, окупаційна влада змушує спокутувати гріх громадськими роботами. Жінки працюють добровільно, нацисти примусово. На рукавах задля більшого приниження вони носять пов’язки зі свастикою, як ще кілька років тому це робили — щоправда, пов’язки були із зіркою Давида — їхні жертви, міські євреї. Куди вони всі поділися? З двохсоттисячної єврейської громади залишилися одиниці, але й ті, що вціліли, тепер виїжджають хто куди, геть від страшної травми.

Австрійський художник Франц Лерх, який не був євреєм, але був одружений із єврейкою, перед тим як назавжди емігрувати до США, знищив усі свої картини. Я запитую себе, що ним керувало. Розчарування? Бажання помсти? Не міг собі пробачити, що стільки років вглядався у світ пильним художницьким оком і не розпізнав кривавого монстра в самій його серцевині? Ніхто не розпізнав. Ніхто не міг повірити, що все зайде аж так далеко. Всі ці гори трупів, матраци з людського волосся, мило з людської плоті — ні, те, що відбулося, не могло відбутися насправді, не могло!  

Таня Малярчук

Таня Малярчук

Каміння, руїни, уламки людських доль ховає під собою несамовите весняне цвітіння.   

Ich, ein Geist unter Geistern, die kommen

Я, привид поміж привидами, що надходять

— пише вона, «надходячи» з далекої безпечної провінції. Вірша з цим рядком ще нікому не показує. Їй 21 рік. Кілька місяців забирає шлях до столиці, де вона мріє вчитися, це найтриваліша і найскладніша мандрівка в її житті, найважливіша. Звісно, вона боїться злиднів, руїн, свавілля радянських солдатів, які напідпитку швендяють бецірками і безкарно ґвалтують молодих австрійок. Але стати ніким, занапастити свій розум і свою допитливість вона боїться ще більше. Енергія відродження додає мужності.

У щоденнику вона запише, що їде до столиці вчитися, а наміру одружуватися не має, тим паче «з якимсь англійцем за пару консервів і шовкові панчохи». Патріархальні гендерні ролі не для неї. Її цікавить сексуальність і Гайдеґґер. Губи фарбує темною помадою, нігті — чорним лаком. Носить білі блузки і широкі брюки, куці сукні, пізніше — сувору шкірянку. Волосся коротке. Її не можна назвати вродливою. Але вона виразна. Стильна. Екстравагантна. Дехто навіть скаже — розпусна («вона брала участь в оргії!»). Зуби має здорові й білі, усміхається, не соромлячись. Жартує, що добрі зуби і гарні коліна — її єдиний капітал. Вона взагалі дотепна, вміє розповідати смішні історії і щиро сміятися. Живе сьогоднішнім днем, хоча пізніше скаже, що слово «сьогодні» мають право вживати лише самогубці. Таке право вона отримає дещо пізніше, коли, виснажена панічними атаками, проковтне 40 таблеток нембуталу. 

А наразі вона хоче зрозуміти, що й до чого. Збагнути той світ, що залишився після фатальної чоловічої спроби докорінно його змінити.

(Приблизно те саме скаже її майбутня подруга, авторка «Витоків тоталітаризму» Ганна Арендт: чоловіки прагнуть вплинути на світ, змінити його, я ж прагну просто його зрозуміти).

Заради розуміння вона вступає у Відні на філософський факультет із германістикою та психологією як додатковими предметами. Щодня по годині читає в кав’ярнях газети, це її ритуал, її щоденна інформаційна гігієна. Через знайомих знаходить кімнату на Беатріксґассе, в британській зоні окупації. Кімната маленька, зате з видом на міський парк. У парку — ставок із качками та рибами. «Мир! Мир! — нотує вона у щоденнику. — Я буду вчитися, працювати і писати, адже я люблю, я живу».

(Сенсу людське життя може й не мати, — розчарує її майбутній товариш, віденський психіатр-екзистенціаліст Віктор Франкл, — але завдання людини — його собі надати. Самому Франклу, який пережив концтабір, це вдалося. Про любов він скаже: якщо любиш, значить, уже щасливий, а якщо нещасний, то це була не любов).

Wir lieben einander wie Mohn und Gedächtnis 

Ми кохаємось палко, як мак і память

Він надходить зі Сходу. У буквальному сенсі пішки. Старший на шість років, самотній, вразливий, спраглий уваги, чудом уцілілий єврей. Прямує до Парижа — в цей одвічний притулок травмованих поетів, подалі від страшних спогадів. Його батьків убито, кривавий монстр зруйнував увесь його світ. Монстра перемогли, але не знищили остаточно. Він десь зачаївся і ще повернеться по свою жертву. Спасіння не буде, надії на зцілення нема. Ті, що напилися чорного молока світанку, приречені на загибель. Збоку це виглядатиме як самогубство. Річка Сена тихо несе свої води під мостом Мірабо, чекає. Відлік пішов на роки, але в запасі поета ще добра двадцятка. Хоча свій головний вірш, «Фуга смерті», він уже написав. 

Відень — проміжна станція, поет не затримається тут надовго. У скромній валізці він несе з собою в екзиль німецьку мову, очуднену слов’янськими та румунськими акцентами. Цією мовою говорила його мама, а також ті, що віддавали наказ її вбити. Ноша важка, і легше б її позбутися, непомітно залишити в якомусь темному провулку. Він вільно володіє румунською, французькою та російською мовами, чому б не вибрати котрусь із них? Але тільки німецькою до нього іноді промовляє його внутрішня пітьма. Поет прив’язаний до мови через завдану нею травму. Він ще сподівається змогти вимовити те, що любило і що вбивало, «витемрити» темряву, вимовити невимовне.

Темрява — взагалі його улюблене слово. Пітьма. Морок. Dunkel. Поет вживає безкінечну кількість незвичних слів та поєднань у цій парадигмі: наприклад, щось таке, як «витемрювати». Антагоністом до темряви він обирає не світло і не світанок, а попіл — те, що залишиться, коли темрява нарешті відступить. Пітьма і попіл. Чорний і попелястий. Себе він називає поетом темним, неясним, незрозумілим, якого неможливо пізнати. Виклик для тієї, яка прагне зрозуміти все, еге ж?

Сюрреалістичний, зрезюмує вона у травні 1948-го, чудесним чином у мене закохався, закидав квітами, моя кімната — макове поле! Його квіти — мак і троянди, її — люпин.  

Вони знайомляться на світській тусовці в художника Едґара Жене і час до його від’їзду проводять разом, переважно на Беатріксґассе. Кохаються, а потім голі стоять у вікні її кімнати, штора спалахує, як їхній сором, і заклопотані перехожі — мовчазні статисти легенди, що зароджується, — тепер можуть споглядати їх із вулиці. Нехай дивляться!

Або ж гуляють Штадтпарком. У парку ставок, у ставку риби. Обійнявшись, вони стоять на мості й спостерігають за рибами, заздрять їм. «Будемо так довго вдивлятися у воду, аж поки самі не станемо рибами і нарешті впізнаємо одне одного», — напише вона йому пізніше з розлуки.

Вони читають одне одному вірші, говорять віршами, дихають віршами. Тобто він читає, а вона слухає. Він ПОЕТ, вродливий, загадковий, він «прийшов з Індії або з краю ще віддаленішого», він:

Wüste und Meer und alles, was Geheimnis ist

пустеля й море, все, що є таємниче 

Верхні ґудзики сорочки спокусливо розстебнуті: не бійся, підійди ближче, Інґеборґ.

Три чарівні віденські тижні вріжуться в пам’ять і мучитимуть обох до кінця життя, як покалічених солдатів мучать відрізані кінцівки. З роками все більше. Кілька разів вони намагатимуться воскресити ідилію, повторити минуле, боротися за те, що вони — принаймні вона — вважатимуть абсолютною любов’ю, але, зазнавши нищівної поразки, розбредуться кожен у своє розчарування.

Будучи з іншими, вони вестимуть одне життя на двох, у різних містах і країнах. Отримають приблизно однакове визнання як дві ключові фігури німецької повоєнної літератури. Приблизно в один час видадуть перші збірки віршів і здобудуть літературну нагороду ім. Бюхнера — найпрестижнішу в німецькомовному просторі. Обоє стануть пацієнтами психіатричних відділень. Обоє трагічно загинуть із різницею в кілька років: він кинеться в річку, вона, алко- і наркозалежна, згорить.

Те, що було неможливо вимовити, буде також неможливо дожити.

Я скину каміння з твоїх грудей,

Ich möchte dir die Steine von der Brust schieben,

— обіцяє вона, стаючи в чергу. Його погляд сповнений зваби і смутку водночас. Небезпечна суміш для жінки, бо, зваблена, вона відчуває провину за його смуток, за увесь його біль, і кине всі сили, щоб порятувати.

А у валізці поет носить альбом із поезією (чи бачила вона його?), між сторінками якого засушені квіти. Гербарій вже назбирався нічогенький. Висушені квіти — зваблені жінки?

«Рут, Ноемі, Міріам! Гляньте, я ліг з чужинкою!» — вже в першому подарованому їй вірші поет перелічує жінок, яким урятувати його не вдалося, але які намагалися. Літературознавці віднайдуть у цих рядках паралелі зі старозавітним Ексодисом, але вона, чужинка, яка так і не заслужила стати ближчою, можливо, вже знає, що іменем Рут Ноемі називалася також чернівецька акторка, одна з його давніших коханок. А ще були Едіт, Чучі, Віоріка і Лія. Деякі були одночасно. Була Тутці, яка відмовила поету зі словами: хіба ти не знаєш, що я найкраща подруга Едіт? На це поет відповів, уже менш поетично, що бере жінок, як цигарки, викурює і викидає.

Хто вона була для нього, квітка чи цигарка?

… Sei das Wasser!

… Стань водою!

— повеліває він. Вона чужинка (бо не єврейка), плюс молодша, плюс значно простіша, звичайна, земна. Її роль — захоплюватися і віддзеркалювати його велич. Урочиста тональність спілкування цих двох не знає іронії, легкості, дитячості, завжди налаштована на найвищу, найболючішу ноту. Коли після багатолітнього вето нарешті оприлюднять їхнє листування, багатьом його стиль видасться приторно патетичним, навіть підозрілим. Хіба так говорять? Хіба так люблять?!

Невимовне ховається між рядками.

Він усе частіше робить боляче, звинувачує, він надзвичайно вразливий і легко ображається. А вона недостатньо ідеальна, мусить попрацювати над собою, мусить виправдовуватися. У 1952 році її запрошують виступити в Ніндорфі на березі Балтійського моря, на з’їзді Групи 47, перед усім тогочасним літературним бомондом, і вона робить все для того, щоб запросили також його. Щоб світ нарешті почув його вірші. Він їде в Ніндорф із Парижа, вона — з Відня. На з’їзді знайдеться видавець, який захоче видати першу збірку поета «Мак і пам’ять». Його побачать, його почують. Але цього замало. Наступного дня вона теж читає вірші, її голос тихий, тремтить (перед виступом вона, здається, навіть непритомніла), але їй аплодують більше, ніж йому. Інґеборґ, як ти могла? Теж? Стати? Поетом?

Своєму найближчому і найвірнішому другові Клаусу він пише відразу потому: «Інґе знову дуже мене розчарувала. Зрадила мене і зайшла так далеко, що зіграла проти мене: тепер її вірші справжні, а не мої. Їй надавали титул поетки, а вона лиш щасливо усміхалася у відповідь. Цей її успіх не має жодних літературних підстав».

Його гнів страшний. «А тоді вона приходить і просить із нею одружитися, корчить із себе нещасну, благає про бодай крихту майбутнього. Ну, я дав їй цю крихту».

Напевно, вони знову кохаються. За вікном готельної кімнати вітер поганяє прибережними дюнами, змінюючи їхню форму залежно від настрою. Щойно тут був пагорб, а тепер низина. Щойно було кохання, а тепер зневага.

Пауль Целан із дружиною Жизель Лестранж  

«Я вже давно маю іншу, її звати Жизель, ми незабаром одружимось». Пауль Целан із дружиною Жизель Лестранж  

В найгіршу хвилину мого життя ти не зі мною, Інґеборґ, — він дістає з валізки заготовлену зброю і холоднокровно цілить у самі груди. — Але й не треба. Я вже давно маю іншу, її звати Жизель, ми незабаром одружимось. 

Wer bin ich für dich, wer nach soviel Jahren

Хто я для тебе, хто після всіх цих років?

— запитає вона в одному з останніх листів. Лист залишиться невідправленим. Відстояти себе перед поетом вона так ніколи й не змогла. Чи не мала сили, чи більше не бачила сенсу, бо він усе одно не почув би, як ніколи не чув у минулому. У невідправленому листі вона напише, що світ нічого йому не винен, він завжди був таким, яким є тепер, і від нього залежить, ставати жертвою чи ні. «Іноді я не можу собі пробачити, що так і не змогла тебе зненавидіти».

У 1957-му вони зустрічаються знову, вже старші, тривожніші, почуття спалахнуть із несамовитою силою. Дружина Жізель у цей час сидить вдома з дитиною, упокорена настільки, що дозволяє чоловікові раз на місяць їздити до коханки. Я, та що буде завжди тебе кохати, і твій син, чекаємо на тебе, — запевняє вона, сповнена розпачу. Вірним чоловік їй не був і раніше. 

Але коханка боїться, вона не поспішає назустріч. Боїться бути тією, яка знову принесе в його життя руїну (очевидно, він це вже їй казав). Поет завалює її віршами й пристрасними посланнями: «Руїну принесеш? Точно ні! Натомість: Правду». «Ми подамося на пошуки світла, Інґеборґ, ліхтаря в темряві, ти і я, ми». 

Мине зовсім мало часу, і тон його листів укотре зміниться на протилежний: «Ти загралася, Інґеборґ», — скаже він. «Тобі справді не соромно?» — запитає у праведному гніві. «Не пиши мені, — звелить, — не дзвони мені, не надсилай мені книжок, ні зараз, ані в наступні місяці — ніколи. Не змушуй мене повертати твою кореспонденцію». 

Зачаєний монстр потроху висувається зі сховку.

Світ дедалі більше видається поетові ворожим і антисемітським. Усі проти нього. Антисемітами в його очах стають навіть Ґюнтер Ґрасс і Гайнріх Бьолль — ті, що найбільше доклалися до осмислення нацистського минулого в Німеччині. Щоранку поет скуповує газети і вишукує в них негативні відгуки на свої книжки чи просто знаки «об’єктивної демонії», як він це формулює, прояви не видимого, але присутнього зла. Під підозрою всі до одного. Вірний товариш Клаус пише у 1961-му трагічні рядки: «Друже, якщо ти любив мене всі ці роки так, як я думав, що ти любиш, якщо ти відчував усю мою любов до тебе, то зможеш дослухатися до цього мого листа — найважчого в житті. Я клянуся, що все, що напишу, пишу тільки від себе, без будь-чийого впливу. Благаю, повір мені. Паулю, я маю жахливу, але обґрунтовану підозру, що ти захворів на параною».

Поет залишить цього листа без відповіді та обірве з товаришем будь-який контакт. Ще один зрадник потрапить до чорного списку.

Він багато п’є, вже після першої чарки співає, часом навіть танцює. Ґюнтер Ґрасс згадує, що однією з улюблених його пісень був моторошний німецький марш «Фландрія в біді». По суті, це танок смерті: «Смерть їде верхи на чорному коні, б’є в барабан, б’є в барабан…» Співаючи останній рядок, поет допомагав собі, черевиком вистукуючи ритм: «Вмерти, вмерти, вме-е-е-ерти мусять усі!»

На Ґюнтера Ґрасса концерт справив гнітючо-незабутнє враження. 

Mein lieber Bruder, bald ist die Fracht zu groß und wir gehen unter

Мій любий брате, наш вантаж заважкий, незабаром підемо на дно 

Вона теж живе в постійному передчутті смерті. Снодійне, алкоголь і сигарети, по сто на день, — її єдиний порятунок. Вона не може спати, не може писати, самотня серед знайомих і друзів, ні для кого — найважливіша, ні для кого — єдина. В одному телевізійному інтерв’ю безапеляційно заявить, що всі чоловіки хворі на голову. Так і скаже: хворі. І коли збентежений журналіст попросить уточнити, про що саме їй ідеться, відповість: «А ви не знали?»

Відносно недавно дослідники з’ясували те, про що сама вона вперто мовчала, хоч не знати не могла: її батько був членом націонал-соціалістичної партії і вступив до її лав ще у 1932 році, коли партія була заборонена в Каринтії. Нацистська ідеологія мусила відповідати його світогляду. Вона мала теплі стосунки з батьком і водночас зобразила його в романі «Маліна» чудовиськом, яке вбиває свою доньку. Як поєднувалися ці дві її іпостасі: донька нациста і коханка жертви Голокосту? Це був фатум чи, може, спокута?

Її батько помер того ж року, всього на кілька місяців раніше за неї. У проміжку між його смертю і своєю власною вона встигне відвідати Аушвіц. Подію прокоментує одним реченням: «Це було насправді».

Дім забуття — це пліснява зелена

Schimmelgrün ist das Haus des Vergessens

Минуло пів століття, а їхню легенду розповідають з усе більшим ентузіазмом. Написано сотні книжок та біографій, тисячі статей. Хтось називає їхній неможливий зв’язок найбільшим і найтрагічнішим коханням ХХ століття. Я ж запитую себе, чи їхня легенда справді про любов? А якщо так, то чи не про ту темну, невидиму її сторону, коли один знищує, а інший дозволяє себе знищити? Роззирнувшись довкола, я бачу подібну взаємозалежність чи не в кожних стосунках. Рано чи пізно страждають усі.

То що ж робить саме їхню легенду винятковою? Тексти? Чи не зависоку ціну вони сплатили, щоб ми тепер насолоджувалися досконалістю поетичного рядка?

Вже згаданий Віктор Франкл, аналізуючи творчість людей з очевидними психічними розладами (а їх в історії літератури — кожен другий), формулює один переконливий висновок: творчість божевільних виникає не завдяки хворобі, а ВСУПЕРЕЧ їй. Я розумію цей висновок так: творчість — спосіб слабкої людини справлятися зі внутрішнім монстром. Нехай він врешті забере тіло, але шлях боротьби надихне інших не здаватися відразу.

На головній світлині — Пауль Целан та Інґеборґ Бахманн

26.11.2020

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я