Валентина Люліч: «Намагаюся кожен можливий момент використати для творчості»

0
612

Юрист за професією, письменник і музикант за покликанням Валентина Люліч на власному прикладі доводить, що робота не завадить займатися улюбленою справою.

Валентина Люліч — українська поетеса, прозаїк, перекладач, бард, член НСПУ, прокурор. Народилася 1983 р. в сім’ї службовця. З 1989 р. постійно проживає в Рівному. У шкільні роки закінчила музичну школу по класу фортепіано, займалася плаванням, у Рівненському міжшкільному навчально-виробничому комбінаті здобула спеціальність телеграфіста. Випускниця Національної юридичної академії України ім. Ярослава Мудрого. Працює в органах прокуратури Рівненської області.

Авторка книг поезій «Світ у долонях» (2012), «Яблуневе сонце» (2012), «ЗАparoleНІ» (2016) та «на білому білі» (2020), літературно-кулінарного детективу «Печериці в законі» (2013), збірки лекцій «Право мати право» (2016), збірки перекладів «World of Words» (2018), книжки для дітей «Як зайченя сонечко шукало» (2019).

Має літературні відзнаки, зокрема лауреат літературної премії ім. Валер’яна Поліщука та премії ім. Михайла Дубова, переможниця багатьох усеукраїнських літературних конкурсів та фестивалів авторської пісні.

Також працює в жанрі співаної поезії, популяризуючи сучасну українську поезію. Ініціаторка і співзасновниця клубу авторської пісні «BACKinБАРД». Захоплюється подорожами, східними танцями, плаванням, різноманітними видами вишивки, кулінарією.

Мама двох синів.

Я починала як поетка, мене і в Національну спілку письменників прийняли як ліричну поетесу. Проте я продовжила пошуки себе. Мені подобається експериментувати не лише в темах, а й у жанрах та формах. Так з’явився кулінарний детектив, книга перекладів із кількох мов, дитяча книжечка, соціальна поезія, зокрема і шрифтом Брайля. Також пишу пісні. Останнім часом створюю казки для дорослих, якраз шукаю можливості їх гарно опублікувати. А ще бачу себе автором фантастичних романів, проте поки що лише йду до цього.

Зростала я в часи перебудови, боротьби за незалежність України та її проголошення. В ці часи формувалася й моя особистість. У мене сім’я російськомовна, оскільки мама родом із Казахстану, тому я до певного часу розмовляла російською мовою, але десь у класі другому-третьому перейшла на українську. І навіть під час навчання у Харкові, коли більшість предметів викладалося російською мовою, я вперто розмовляла, складала іспити, писала конспекти лише українською. Так, я люблю цю мову, вона для мене рідна, лірична, глибока, багатогранна, музична.

Чи я жила у щасливій родини? Так, це були непрості часи, для нас — часи голоду, дефіциту, матеріальної скрути. Але в ці часи всі були разом, усі підтримували одне одного і жили так, як це можливо було тоді. Тому, напевно, я жила в щасливій родині. 

На юридичній освіті наполягли батьки. В органах прокуратури працюю вже 15 років, працювала на керівних посадах, здобула звання радника юстиції.  Проте час від часу я робила те, що подобається, — читала, писала, співала. Навіть за ініціативи керівництва прокуратури почала виступати на різноманітних професійних корпоративах. Однак я намагаюся і якісно працювати, і творити, бо творчість — це моє духовне, моя суть. Саме у творчості я належу сама собі та маю безмежні можливості.

Сьогодні важко бути письменником і більше ніде не працювати, бо ж якось треба жити. Я — прокурор і роботу свою люблю, займаюся робочими питаннями охоче, маю багато нагород. Було, і вночі не спала, і цілодобово працювала, і всі вихідні — на роботі. Але той досвід, який вона мені дала, ніщо не замінить. Переосмисливши, його можна використовувати у творчості.

У дитинстві схилялася до фізики й математики. Брала участь і перемагала в олімпіадах із математики, правознавства, рукоділля та музики. І коли переді мною ставав вибір, іти в музичне училище чи в юракадемію, то тут вирішальним було слово батька, який сказав, щоби спочатку закінчила юридичну академію, а потім ішла хоч на всі чотири сторони. Так і сталося: я закінчила виш, пішла працювати в органи прокуратури, але ніколи не лишала улюбленої справи — писати і співати. Зараз я розумію, що одне одному майже не заважає, а й допомагає, розвиває, підсилює. 

Кожен етап життя має своє найбільше досягнення. Спочатку це для мене було закінчення школи із золотою медаллю, потім — успішне складання іспитів ув академію, згодом — закінчення її з відзнакою. Як пішла працювати, то — позитивне вирішення кожної справи, навіть відшкодування заробітної плати для особи — це вже були маленькі перемоги. Вихід у світ першої публікації у журналі, першої книжечки, перша перемога в літературному конкурсі. Потім величезним досягненням і подією у житті стало народження сина. Але навіть якщо мені вдалося комусь допомогти чимось — це вже досягнення, бо день – прожитий не даремно.

Бувають моменти, дні, коли зовсім немає натхнення на якусь одну роботу чи напрямок творчості. Тоді беруся за іншу. Для прикладу, поезія твориться не завжди, це такі собі імпульси, які потрібно зловити й записати. Якщо їх не отримую, тоді сідаю за переклади. Якщо є трішки більше часу — працюю над прозою. А якщо хочеться тепла й душевного спокою — беру гітару й починаю творити музику.  Я себе не мучу і не вичавлюю нічого, просто шукаю те, чого хочеться саме в цей момент. Але  помітила: коли берешся творити й поринаєш туди, то натхнення саме приходить, тебе ніби затягує в інший світ, де вже є все, що тобі потрібно саме в цей момент, саме для цього твору, над яким працюєш.

Наразі я виховую двох маленьких дітей, тому моя робоча обстановка — це планшет або телефон, по кутках квартири розкидані книжки, записнички, щось смажиться й вариться в цей час. Коли я на роботі, то на комп’ютері відкрита купа документів, поряд — томи кримінальних проваджень, різноманітні клопотання, завдання тощо. Але разом із цим на екрані завжди є ярлик моїх папок із творчими нотатками. Я дуже полюбляю займатись творчими справами в обідню перерву, коли ніхто не відволікає і в мене є час на себе. Це допомагає повністю перезавантажитися під час роботи.

Підводних каменів у моїй професії дуже багато. Є й те, із чим я особисто не згідна, але професія вимагає діяти за певними шаблонами. Дуже великий вплив людського фактору, особливо під час кримінального переслідування, не завжди просто вести справи в суді, іноді доводиться переступати через себе, бо в нас діє закон, який «суворий, але закон». Переломних моментів було багато. Це й переведення на різні посади, це різного роду атестації, зміни напрямку роботи. Було й багато різних перевірок самої мене, бо не всім подобається, коли їх звинувачують. Якщо говорити про роботу в органах прокуратури, то кожен день — це певна боротьба. І немає такого часу, щоби було легше чи краще, — потрібно щодня боротися, відстоювати то свої права, то людські чи службові інтереси.

Зазвичай на роботі моя творча складова не дуже добре сприймається, бо на думку структури, я маю весь свій час і всю себе присвятити лише роботі. Багатьох це злить, бо я — роблю, а інші — ні, бо я — можу, а інші — ні. Існує певна конкуренція й у творчому середовищі. Думаю, що не всім подобається те, що і як я пишу, як граю. Але ж є і ті, кому близька моя творчість. Якщо є такі люди, то я вже роблю не дарма. Якби я на всіх і на все звертала увагу, то точно нічого б і не зробила. Я слухаю себе, свої бажання, свою душу.

Зараз мій основний девіз — жити тут і зараз, у цьому часі, в цьому місці, робити тут і зараз, бо «потім» може не настати. 

Зазвичай у мене запитують, як я все встигаю? Адже робота майже цілодобова, плюс виховання дітей, сім’я, і поряд із цим я маю писати, видавати книжки, створювати пісні, їздити на фестивалі та виступи Україною, організовувати заходи. На це запитання в мене вже є відповідь: я багато чого не встигаю. І з часом я це розумію все більше й більше. Час нікого не чекає, у нього свій рух. Він лише дає нам певні можливості, але ми самі собі вирішуємо, як ними розпорядитися. Тому намагаюся кожен можливий момент використати для творчості. Між походом у салон краси чи днем самотності в хатинці біля озера виберу скоріше останнє.

Мені дуже допомагає мій чоловік. Він не лише підтримує у всіх творчих прагненнях, а й скеровує, провокує, надихає… Ми одружилися досить пізно, хоча знали одне одного все життя, наші батьки разом працювали, рідні товаришували, а доля мене повернула із Харкова до Рівного, а його — з Києва, ось тут наші дороги вже й зійшлися. І знову ж, нам допомогла творчість. Я йому запропонувала знятися в одному з моїх роликів, він погодився. Разом продумували, купували атрибути, писали сценарій і досить класно все вийшло. Відтоді ми нерозлучні. Замість того, щоб мене не відпускати, він просто їздить зі мною і йому це дуже подобається. Він навіть купив фотоапарат, закінчив курси фотографії і зайнявся фото- та відеозйомкою, аби творити разом зі мною.

Підготувала Анна Павлущенко, спеціально для «Кабінету молодого автора НСПУ»,
керівник проєкту: Юлія Бережко-Камінська

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я