***
Десь зовсім поруч, не за сто миль,
На сонце впала чорна тінь:
Стікає кровію Гостомель,
Горить розтерзаний Ірпінь.
Палахкотить в огні Чернігів,
Гукає зайдам: «Не здаюсь!..»
Це знов орда, знов печеніги
Прийшли, щоб осквернити Русь?
Тривожний день і ніч тривожна,
Довкола стеляться дими…
Спитати тільки в неба можна,
Спитати просто: де це ми?
На грізні спалахи та крики
Знов посилається в політ
Чужих ракет безумство дике,
Ламаючи надвоє світ.
Навіщо плач? Навіщо сльози?
Навіщо смерть, страшні громи
І весняні чужі морози?
Скажи нам небо: де це ми?
І раптом, начебто нізвідки,
Священний ангел пролетів –
Відповіло нам небо чітко:
Між двох світів. Між двох світів.
Між двох світів – глухе провалля.
Вітри добра по наш бік дмуть.
По той бік – підлість і зухвалість
По той бік – тільки зло і лють.
Кричать руїни, діти голі, ‑
Від Миколаєва до Сум.
По наш бік – правда, мужність, воля.
По той бік – варварство і глум.
ДЕ ПРОЙШОВ БАТАЛЬЙОН
Не наснилося, ні –
Край палає в огні.
Вітер маски з обличчя зриває…
Не буває війни
Без чиєїсь вини,
Як без диму вогню не буває.
Щоб підняти весь люд, ‑
Там і тут, там і тут
Стали дзвони натужно дзвонити.
У незвідану путь
Добровольці ідуть,
Рідну землю ідуть боронити.
Наче привид в житті,
У сумній висоті
Чорний ворон над полем літає…
В неспокійному сні
Уночі, день при дні
Мати сина з війни виглядає.
Син в бою мов титан.
Крізь вогонь-ураган
Йде і прикладом служить солдатам, ‑
В розтривожений час
У атаки не раз
Піднімались вони із комбатом.
У степу – грозовій,
Гримкотить лютий бій –
Кров’ю землю священну полито.
Де пройшов батальйон,
Там зацвів синій льон
І взялось колоситися жито.
Богатирі азовські
Чужинець підлий на світанку
Прийшов, ошкірився, як звір,
Привіз на брязкітливім танку
Бридкий, кривавий «рускій мір».
Коли ввірвалось чорне горе,
Війною дихаючи знов,
Марії місто, що над морем,
Узяв під захист полк «Азов».
Зустрівшись з лютим і незваним
Пришельцем з нелюдським лицем,
Враз кожен воїн став титаном,
Незламним велетнем-бійцем.
На полк зусюди вилітали
Ракет, снарядів, куль рої
І невідступно чатували
Запеклі вуличні бої.
На дальніх підступах і ближніх,
На всіх шляхах, де лилась кров,
Із підземель не дні й не тижні
Чужі полки громив «Азов».
Московські танки скрізь палали –
Так «рускій мір» в огні горів:
Азовці у боях поклали
Шість тисяч злющих ворогів.
Палахкотять на кожнім кроці
Багатирів азовська кров
І правда, й Бог на їхнім боці
Їх дух ніхто не поборов.
…Як на Голгофу вирушати
Настала мить,
Йшов полк… Ішов з Хрестом святим Ісус розп’ятий
Й Марія-мати – понад ним.
Прибій у теплім морі хлюпав,
Пшениця зріла у полях
І непокірний Маріуполь
Дививсь обвуглено на шлях.
В ДОНЕЦЬКІЙ ДОЛИНІ ЧЕРВОНА КАЛИНА
Над спаленим степом, по зритих долинах
Тумани свинцеві пливуть…
Десь батько і мати чекають на сина,
Надіями сестри живуть.
Син йшов на Донецьк, уривався в траншеї,
Підступного ворога бив.
Всім серцем синівським, всією душею
Він батьківську землю любив.
В запеклих двобоях не кланявсь билинці –
Із люттю в юнацьких очах
Щоразу кривавих московських орлинців
Гарячим вогнем зустрічав.
Важкою була його грізна робота:
Бої та бої – день за днем…
В останню атаку ходив на висоти,
Що дихали смертно вогнем.
Він раптом спіткнувся, упав на коліна,
Під серцем ураз запекло…
В донецькій долині червона калина
Торкнула солдатське чоло.
Десь батько і мати чекають на сина,
Тамуючи біль у собі…
Полеглих синів пам’ятна Україна,
Схилившись у тихій журбі.
ПРОЩАЙ, ДИЯВОЛОВЕ СІМ’Я
(Майже за Михайлом Лермонтовим)
Прощай, Росіє неумита,
Країна рабства й несвобод,
І ти, тирана підла свита,
І ти, зачумлений народ.
Схотіла ти спинить війною
Моєї нації політ –
Відгородив тебе стіною
Зневаг – презирств вселюдський світ.
Прощай, злочиннице, навіки,
Ти за межею всіх доброт.
Руїни, смерть і крові ріки
Течуть серед твоїх мерзот.
Король твій виявився голим,
Пихатість зламана твоя…
Не поривайся більш ніколи
У край, що сонячно сіяв.
Прощай, засліплена злобою
З мокшанських лісових боліт.
Нема й півправди за тобою –
Лиш вічні кривди, сльози, гніт.
Ти не спроможна гідно жити
В громах і санкцій, і табу.
Нічим на світі вже не змити
Твою ославленість, ганьбу.
Прощай, дияволове сім’я,
Зійди з дороги, згинь за мить!
На тому місці, де Росія,
Хай сад свободи зашумить.
ПОВЕРНЕННЯ
Повнилась звісткою вулиця тиха
Понад тривоги та болі весни:
‑ Віктор Маріїн сьогодні приїхав!
‑ Віктор Маріїн вернувся з війни!
Від до села добиравсь на попутній
Під благодатним травневим дощем.
В рідну господу ввійшов по полудні,
В серці тамуючи радісний щем.
«Драстуй, дружино кохана, миленька!
Драстуйте красені, рідні сини!..
Був я від всіх вас таки далеченько,
А от сьогодні вернувся з війни!..»
Хочеться ніжно дружину обняти,
Впасти в траву, ‑ не в пісок, не на брук,
Внести води і любистку до хати…
Та як зробити усе те… без рук?
Рук, що раніше були молодими,
Помічниками завжди і для всіх,
Що називались колись золотими, ‑
Тих, що хірург врятувати не зміг.
Як в конюшину косу запустити,
Як за лопату узятись тепер?..
Сіється мжичка, неначе крізь сито:
«Краще б під танком?.. В шпиталі б помер?
Краще б з високого мосту у воду?
А чи із восьмого поверху вниз?..
Тільки не з того, не з того він роду –
Відчаю горло давно перегриз.
Пружно ступають підлогою ноги,
Трішечки тисне костюмчик новий…
Хлопчики міцно вчепилися в нього,
Пестить дружина: «О, щастя, живий!»
ПОКЛИК ДО ВІДПЛАТИ
Спопеляє землю вітер східний, дикий
І снарядів посвист, і ракетний жах,
Розривають серце із катівень крики,
Безпорадний голос матері в сльозах.
Місто понад морем стогне у руїнах,
Вигоріле поле – від вогненних злив,
Та перед чужинцем стати на коліна
Постраждалець навіть кроку не зробив.
Від наруги й болю стигне кров гаряча,
Доля посилає нам пізнати лють,
Коли чорний ворон над полеглим кряче
Й похоронки з фронту жалібні ідуть.
Грізною рікою час тривожно плине,
Течія відносить варварське, бридке…
Спозаранку вийшла бойова дружина
Захищати вічне, дороге й близьке.
Від сьогодні, брате, в серці поєднаєм
І святу ненависть, і святу любов:
Ворога в двобої люто запитаєм
За убиті душі, за пролиту кров.
Чуєш, краю рідний: помсти дні настали,
До відплати кличуть в місті і в селі,
Щоб щодня, щоночі і повсюди стало
Ворогові лячно жити на землі.
СТОМОВНА СЛАВА
У синьо-жовтім трепетнім горінні
Встає над світом сонцесяйна мить,
Коли лунає «Слава Україні!»
Й «Героям слава!» ‑ відповідь звучить.
Героям тим, хто йде і йде в атаки
В долинах рік, у вуличних боях,
Хто між полів, де червоніють маки,
З гармат прицільно б’є по ворогах.
Звитяжцям тим, які в степах, в окопах
Вогнем зустріли чужинецьку гидь,
Всім тим, про кого лунко по Європах
Стомовна слава мужності дзвенить.
Героям днів і місяців героям,
В яких струмить історія жива,
Братам по крові і братам по зброї
Злітають величальності слова.
Герої є у кожнім поколінні:
Хто з синьо-жовтим прапором в руках
Гукав безстрашно «Слава Україні!»
І залишився жити у віках.
