“Українська літературна газета”, ч. 5 (349), травень 2023
***
Як, Боже, холодно і тоскно!
Довкола жодної душі.
Лише пейзаж не пензля Босха,
Де все і всьому є чужим.
І я, зіщулившись, під вітром,
Лічу дошкульні дрижаки.
Ось пролітає сніг в повітрі, –
Як пролітав уже віки.
Але й вони не є у змозі
Змінити викривлений світ:
Уже закінчується осінь,
Зійшовши втомлено з орбіт.
Шукаю сутності зникомі,
Перебираю навмання
Те, що дарує невідоме
У беконечності щодня.
Довкола сіра порожнеча,
Немає містики спокус,
Не Босх, як холоду предтеча,
І вечір, що у нім загруз.
***
Я ішов не один.
В круговерті годин,
Розкладаючи Всесвіт на подив,
Шарудів в марноті
Лазівці не прості,
Але тільки дороги знаходив.
Стала ночі стіна,
Де була далина,
І зову її вже не чутно,
І луна не верта,
А за мить самота
Углибає у мене посутньо.
Та краплина тепла,
Що у серці була,
Позирнула твоїми очима,
І натхнення прийшло,
І підняла крило
Несподівано сила незрима…
Збігло тисячу літ.
Мій триває політ
З відчуттям нелюдської потуги.
Небезпека втіша,
Аж радіє душа
І складає вірша
Бо дороги звільнились від скрухи.
***
Ширяє гайвороння зграя,
Часу означується зсув.
Початку ти не пам’ятаєш,
Бо всі слова уже забув.
Тепер тебе уже не чути,
Хоча кричиш у просторінь
Маленький, усіма забутий
На тлі дарованих прозрінь.
Під посірілим небозводом
Прогірклі спогади тривкі
Вістують у душі негоду
Під вітру оклики хрипкі.
І ти кричиш на повні груди,
Старий приховуючи страх,
Але тебе уже не чути
На гострих осені вітрах.
ЧОРНИЙ ВОРОН
Чорний вороне, чорний вороне,
До осінності придивись:
Бачиш тіні, вітри нескорені,
А у проміжках – падолист?
Бачиш лінії гніву Божого,
Що висвітлюють весь огром,
Чорнотою і суттю схожого
На потворне твоє крило.
Чом ти, вороне, з листям бавишся:
На прожилках його печаль
Елегантно сльозою плавиться,
Щоб у спогадах заячать.
Чорний, вороне, чорний вороне,
Буде так, як уже було,
На усі, на чотири сторони,
Які тишею замело.
***
У далечінь вдивляюся осінню,
Закриту пелериною дощу.
Я завше дивувався його вмінню
Гойдатися у небі досхочу.
Летять листки між твердю і водою.
Тремтять густе мовчання і слова,
Початок затуливши ворожбою,
Щоб осінь він від неба не ховав.
Ні осінь цю із карими очима,
Ці спогади, приречення і сни,
І дощ оцей, гойданням одержимий,
Що так болить і кличе восени.
***
Тепер мене уже не чути,
Хоча, напружившись, кричу,
У дні непевності і скрути,
Вогню напившись досхочу.
Звістує рідкісну негоду
Прогірклих спогадів ріка,
Яка обмеживши свободу,
Від мене в осінь утіка.
І я кричу на повні груди,
Старий приховуючи страх,
Але мене уже не чути
На гострих осені вітрах.
***
Старенькі горіхи.
Подвір’я усе в бур’яні.
Сповзає мовчання зі стріхи
і застрягає в мені…
Позбутись не зможу ніколи:
бракує і сенсу, і слів.
Лиш вітру пружиняться кола
по вересневій землі.
Впирається віття у груди
впродовж нешвидкої ходи.
Чи можна сюди повернутись,
якщо залишився один?
Зітхання я чую позаду
із надвечірньої мли –
це пам’ять батьківського саду,
якій теж болить.
***
Стара хатина у селі
У складках вікон
Спогад береже про тебе.
***
Поправити уже не вдасться
Ані себе, а ні часи,
Ні поєднати нитку щастя
І днів пропащих голоси.
А ні минуле, ні майбутнє
Нікого вже не зігріва,
Бо кимось викривлена сутність,
Переінакшено слова.
Я намагаюся щосили
У них правдешність зберегти,
Щоб наші душі освітили
І підштовхнули до мети.
***
Розвіяний вітром,
Позбавлений барв,
Зіллявшись з пітьмою, як вічність,
Ти став не чужим
Між химерних почвар,
Що як і ти непомітні!
Що як і ти
Серед шуму роси,
Який в небесах не зникає,
Вслухалися в тихі
Хмарин голоси
Коли засвітає.
Появиться світла
Тремтливе тепло,
Забувши про остороги,
І те, що недавно
У мислях було
Простелиться пилом
Під ноги.
ПРИСМЕРК
А дощ завмер. Відлунює капіж
У присмерку згасаючої днини,
І погляд чийсь пронизує, як ніж,
На помилках відточений людини.
І бачиш як із темної води,
Яка тече у протилежні боки,
Неспішно проростають холоди
І кам’яніють в пам’яті глибокій.
Зсуваються безпристрастні часи
У хаотично викроєні діри,
Всмоктавши солітонів голоси,
Нудну капіж, похолодання сіре.
Лише твій дух спинився на межі
В надії підійнятися на гребінь!
Мовчать дощі – полотнища чужі
І навіть погляд чийсь у грозовому небі.
***
Покинуті крила. Блискіт зорі
Криком упав на пісок узбережжя,
Неспокій мовчанням перегорів,
Поширивши темінь аж до безмежжя.
Мовчання нарізує голос вітрів,
Згортає широко у води сріблисті,
Напевне, останнє, чого б я хотів-
Почути ще запах осіннього листя.
Примарилось: в полі холонучих літ
Виразне обличчя страхів ойкумени.
Навсправжки ж – це згуби солодкої слід,
Як підняті вгору пустирищ знамена.
***
Мамо, мамо, як цей світ змалів,
А часи згустились до краплини,
І мені сьогодні бракне слів,
Щоби Вам покаятись в провинах.
Ви тепер далеко в засвітах
Тих, які безмежності запрагли.
І сльоза, як зірка золота,
На щоці тримається засмаглій.
Десь уже на віддалі років
Сонцем у галактиці строкатій
На перехресті стоїте світів,
Наче у своїй святочній хаті…
Знову стали вишні на порі,
Вами пересаджені весною,
І чорніє тиша угорі,
Що просякла сповіддю гіркою.
***
Підступає байдужість.
Якими дорогами?
Хто їй нагадує
Про наші розмови
І обіцянки не розчиняти думок
У множині речей?
Йду слідкома за нею.
Бачу як ошую
Час цвіте Іван-чаєм,
А одесную –
Трава висохла.
Вище голосів її дзвінких
Починається вітер.
Угруз він у відійшле!
І віття лісу осіннього
Повторює його рухи.
На поглум?
Чи піддобрюється?
Обриси байдужості
Все чіткіші.
Її голос не хвилює.
Вона нічому не навчить.
Без кольору і запаху,
Невловну на дотик
Її проявляє час
Немислимо чиїмсь іменем.
***
Паперовий літачок.
На ньому я посперечаюся із вітром
за день завтрашній.
Х. К.
-1-
А чи розвіятися вітром,
А чи розлитися водою
По не приборканому світу
Мені залишенім тобою?
Сивіють ночі горобині,
Слова сивіють дальнозорі,
І дні безглуздо по годині
Спливають сірою імлою.
За ними тягнуться дороги
Звиваючись назустріч сонцю.
І тільки спогади розлогі
Душі лишились оборонцем.
-2-
Ось уже нема її із нами:
Тільки осінь, тільки листя, тільки щем.
І печаль не висловиш словами.
Сподіваєшся, що виплачеш дощем!
-3-
Нанова навчаюся лічити:
Дев’ять, сорок, триста шістдесят.
Ожеледь. Зима. Намоклі плити.
Голуби, що в вирій не летять.
День оцей, що п’ятий до річного.
З чого-то він зібраний тобі?
Розум потьмянів, замовкло слово,
Чути лиш турчання голубів.
Літо й осінь вже були не слівні.
Та й таких у нас уже нема.
В леті зупинилась голубівна.
Стелла. Мокрі плити. І… зима.
***
Загаявся я тут, пора летіти
допоки тиші тягнеться луна
і душу журавлями обігріту
покликує до себе далина.
Це передзим’я тягнеться як вічність,
тримаючись за сірі небеса,
і створює ландшафти потойбічні
в яких луни напруження згаса.
На перший дотик вічності долоні
такі ж місткі, як мерехтливий текст
на нестійкому в передзим’ї фоні,
а передзим’я — жест, прощальний жест.
***
Відлунює у вітрові натома,
Обережно тягнуся у сни,
В яких я почуваюсь, як удома,
Коли жовтіє листя восени.
Посходилися вірші на гостину
До моєї дивної душі.
Тепер свою спокутую провину
Римами на осені межі.
Чомусь її тримаються тривоги,
І неспокій ходить мовчкома,
Та осені глибокі монологи
За вітрами ходять слідкома.
У них переосмислюється слово,
Виникають сенси і пісні…
Так відходить осінь кольорова,
Залишивши спогади мені.
***
Не осінь ще, не осінь ще, не осінь.
Продовжують концерти цвіркуни
І доля ще пробачення не просить
За те, що слід просити восени.
І ще надії дивляться у небо,
І ще ростуть не сумніви – трава.
Розтринькавши самотності потребу,
Тримаються на відстані слова.
І ми не присмирніли, бо не осінь,
Сприймаємо утрати, хоч не час.
Вони розчарування не приносять,
А роблять незахищеними нас.
Не осінь ще, не осінь, та провіщі
У полі робить кола білий птах.
А ми з тобою знаємо навіщо
Шукаємо проходи у світах.
***
Завали часові у просторі кривому.
Не чути голосів, чужих не видно губ,
Лиш письмена течуть по небу ще живому,
Засвідчуючи блиск злиденності рахуб.
І прихистку нема ані душі, ні слову:
Все котяться світи, утрачені давно,
І вітер вигрібає буквенну полову,
А хтось уперто тче із неї полотно.
І тишина така, неначе в потойбіччі.
Немає висоти, але й немає дна.
І ти стоїш один, як палець на узбіччі
І бачиш як у тьмі щезають письмена.
***
Наснилася осінь. Не наша – чужа:
Сльозилися очі, холонули руки,
Ганяла по полю самотнє лоша
і зграю старих неприкаяних круків.
Була уповільнена в неї хода,
За нею жовтіли, пов’янувши, квіти.
Пішов у назирці по чорних слідах
І намагався її зрозуміти.
Збагнути хотів я осінню мораль,
інтелігентність її меланхолій,
І відблиск печалі, і стриманий жаль,
Які почезали у небі поволі.
Але не спромігся, бо небо пусте,
Бо чорне вороння у чорному русі,
І вже повечір’я, мов пам’ять, густе
Сховало мотиви, дерева і друзів.
***
Десь там на межі
Будеш вороном чорним кричати,
В собі не гамуючи
Всі первородні страхи,
Щоб хрипом своїм
Розлами часу подолати,
Відкривши для духу
Не пізнані досі шляхи.
Ти віриш – почують!
Ти знаєш- проб’ються за межі!
Бо ворохоба
Заклично по жилах тече.
Впадуть перепони
І легко здолаються стежі,
Свобода відчує
Твоє повносиле плече.
Заласливий будеш!
Дарма, що ти ворон і чорний,
І зірвано голос.
Тому вже сидиш мовчкома.
Лиш дух бунтівливий
Безмежжя настирливо горне,
Яке ти ніколи
Серйозно в собі не сприймав.
ЛЬВІВ
Сонно блимає вежа
У травневу блакить,
З виднокола пожежа
Стане сонцем за мить.
Спів пташиний на замку,
Радість душу пройма,
Квіти моляться ранку,
Бо ще сонця нема.
Протинає бентега,
Як жмути золоті.
Львів – це альфа й омега
У моєму житті.
ЖОВТНЕВЕ БЕЗМЕЖЖЯ
В жовтневий день вітри напнуть вітрила,
Проміння гостре ляже на траву.
Отут колись душа моя ходила,
Я пам’ятаю ще її живу.
Ще згадую тепло тремке і квіти,
І голоси притишені дубів.
Коріння їхнє прагнуло летіти,
Але добрати не уміло слів…
Ще сенси є. Їх треба пошукати.
Підкаже серце, що це за часи
Та хто конструював ці циферблати,
Різьбив на них старанно словеси.
А вже тоді… А що тоді, неборе?
Нікому щастя не дали знання!
Попереду безмежжя непрозоре –
Єгови загадкове послання.
***
Дощі до темені звикають,
У жовтень впевнено заходять,
За листопадом ген зникають,
Змінивши одяг.
Світанок снігом реставрує
Грудневе з холодом обличчя,
А вітер спогади тасує:
Йому не личить.
Відлуння тягнуться до світу,
Хоча вже більше не тривожать.
Дощів, дощів лунких і цвіту
Пошли нам, Боже!
***
До зими рукою вже подати,
Чи дощем по гіллі доплисти,
Щоб ув осінь більше не вертати,
До її терпкої самоти..
Там сніги попереду глибокі,
Біла тиша, місяця сліди
І сміються зорі ясноокі
З дивного повернення сюди.
Там бувають теплими лиш згадки:
Бо сніги, морози. Це ж – зима!
На давно заведені порядки
Впливу теплотворчого нема.
Але щось приваблює незриме,
Наче притягає диваків:
Йду стежками осені простими,
Бо в сніги холодні захотів.
Бо гарячу маючи натуру,
Хочу, розколошкавши світи,
Осені розвіяти зажуру
І у весну цвітом увійти!
***
Відлуння ще живе, хоч ледве чути.
Синіє далина, білІє снІг,
Де голос був (чи є), та не збагнути
Чому його забути я не зміг.
Гудуть вітри, порошаться замети,
Не видно перевтомлених доріг,
І тільки жовтий місяць, як прикмета,
Висить холодним шаром угорі.
Мовчать сніги. Ще мить, і незворотньо
Почезне наполохана луна,
У сферах даленіючих Господніх,
Що так тремтять, як порвана струна.
***
Куди мене цей вечір занесе,
Потомлені підтримуючи крила?
Поки летів – змінила тут усе,
Від неба до побілених осель,
Непереборна і не знана сила.
Нема вогню, ні дому, ні журби:
Лише полин і висушені трави.
Зірниці світять синьо щодоби.
Щоб я мету у тьмі не загубив,
Спрямовують у невіді старанно.
І аж дзвенить ця вереснева вись,
Чеканням недосвідчено завмерши,
І я лечу упевнено кудись,
Хоча сьогодні навіть не моливсь,
Та це не вперше.
То що ж мене зове у далечінь –
Де Всесвіт обертається могутній:
Його незрозуміла голубінь,
А чи сонцями викривлена тінь
В чиїмсь озвуччі?
Хай є як є, бо я ще не воскрес,
Хоча лечу, але уже не вперше.
Летить земля зі мною, а чи без
І Той, що був і є, і не почез
У мій політ вдивляється завмерши.
***
Коли текли меди, курилося вино –
Здавалося ніщо не буде на заваді,
Приходила весна, сльозилося вікно
І ми були в Раю і нам були там раді.
Сміялися птахи і тішилась вода,
І прагли дерева розбурханого неба,
І це була пора, направду, золота,
Коли усі сонця гуцикали по стеблах.
У тісняві часу доточувались дні,
І звужувалось тло в’язкої порожнечі.
Буде лише весна – здавалося мені,
Та це було лише прологом до хуртечі.
***
Коли дерева,
Не взмозі втримати листя,
Впадуть у тугу,
Мене від них
Ніхто не відрізнить.
***
Гармидер, світло в унісон,
Перевизначуються тіні.
Це артприміщення чи схрон,
Де сни ховаються осінні?
Звучать у світлі голоси,
У перемішку з ними ноти.
Ти спокій в душу запросив,
Та він, мандрьоха, не приходить.
Лукава посмішка пече.
За сенс бажаючи вхопитись,
Марнотність цівкою тече
На позамизгувані плити.
Ти, не прощаючись, ідеш –
Чому не знаючи достоту –
У темінь, що тепер без меж
Чи у її безмежний спротив.
***
Тиша дзвенить.
Тільки б її звук
Не розколов ранок!
***
Стікає час поволі
По гіллю.
Посміхається небо
Куточками твоїх уст.
Полудень.
***
Кілька разів у різний час
я писав слово «кохаю» на піску.
І кожного разу,
повернувшись на те місце,
не міг його знайти.
***
Були часи, чи не часи,
Слова, мовчання.
Розпачно неба я просив,
Як увостаннє.
Натхнення зрідка загляда,
Побито крила.
Сторінка щулиться пуста,
Що ніч згубила.
Не забуваються слова,
Та букви щезли.
Мене до болю здивував
Їх слід замерзлий.
Вони в мені чи не в мені
Ці дивні знаки
Міняють спогади і дні,
У тьмі галактик.
Втікають знаки, а куди
ніхто не знає,
Вугліють променів сліди
В світах безкраїх.
Коріння де і де пісні –
Святеє діло,
Останні ноти голосні,
Що так щеміли?
Нема у Всесвіті ні слів,
Ні нот, ні цифр
Куди-но тільки їх подів
Старий Люцифер?
Втомились очі, день затих
нерозпочатий,
У лінзах сонця золотих
Лягаю спати.
***
Йшов по лісу осінньому
В шурхоті листу пожовклого
І раптом помітив,
Що з хмари на хмару ступаю.
Чиста вись наді мною,
А на прузі – сонце черлене,
І тільки спогади невиразно
Сіріють десь далеко-далеко внизу.
У повітрі висне сніг.
Придивився, ні це не сніг –
Мамині вишні цвітуть.
А сонце – її обличчя
Що випромінює доброту.
М-А-М-О!!!
***
Ви, мамо, залишилися,
А я пішов у день майбутній.
Із нього у майбутніший,
У майбутній майбутнішого.
Що далі я від Вас,
Тим ближче наша зустріч.
***
Затремтить всезнаюча безодня
В мерехтінні жовтої свічі.
У кімнаті напівтіней сотня
Невидющих і самотніх
Танцювати будуть уночі.
Передсвітній присмерк загадково
Виворожить із тривоги сну
Одинокий вірш, чи може совість,
Заховавши помислів убогість
В мерехтливу свічки таїну.
litgazeta.com.ua
