Василь МАХНО. На відхід Януша Шубера

0
646

Про відхід Януша Шубера я дізнався з фейсбучного допису, а потім – посипалися електронні листи з Польщі. За моїми  вікнами  висіла листопадова мжичка. Не знаю, чи в Сяноку падав дощ.  Міг же, все-таки листопад. Я навгад дістав із книжкової полиці одну з Янушевих збірок і почав читати уголос. Потім увімкнув на ю-тюбі «Spiegel im Spiegel» Арво Пярта. У тій мінорній стилістиці Пяртової музики, зітканої з уважного прислухання одне до одного віолончелі і рояля, звучала та переважаюча нота смутку з  усвідомленням безперервного плину життя, – усе підсилювало в мені стлумлені емоції. У такі миті напливають уривчасті спомини, голос, інтонація – щось, що починає жити уже виключно в минулому часі. Невідомо, яким поетом був би Януш Шубер, якби його прадід не потрапив до Сянока за зухвалу пісеньку про ясновельможного Цісаря. Пісеньку образливого змісту підпилий прадід, прогорланив на повен голос у львівському трамваї. Цю родинну історію я чув краєм вуха, здається, що сам Януш переповів мені. Провінційний Сянок, оточений караванами Солоних гір; й оточений до 1946 року переважно лемківськими селами з дерев’яними церквами і хижами, був містом, в якому переплелися історичні та етнічні вузли непростої історії Галичини та Ладомерії, кордони імперій, мов та релігій. У Шуберовому родоводі також помістилася ота погранична Європа – німці, поляки, українці, вірмени та хорвати, що міґрували з місця на місце, чим ускладнювали й без того непросте життя. Зрештою, народившись у 1947 році, Шубер уже мав за собою родинний приклад співіснування мов та релігій, а також своєрідний інтелектуальний баґаж в особі діда Стефана Левицького, класичного філолога, гімназіального професора в Криниці Здруй та вуйка Стефана Яроша – географа, мандрівника і дослідника Аляски, які суттєво вплинули на зацікавлення молодого хлопця. У великому роді Шуберів та Левицьких протягом століть були каштеляни, судді, радні, військові та лікарі. Левицькі, лінія матері, належали до шляхецького гербу Роґала,  а Захаріясевичі, з якими породичалися, – до гербу Абґар, з вірменським корінням. Його батько, Збіґнєв Шубер, поручик у відставці, після війни працював пілотом-інструктором Підкарпатського аероклубу. На початку Другої світової війни арештований совєтами й перевезений до Бучача й Гусятина, а звідки потягом аж до Смоленська. Йому та двом товаришам вдалося втекти і повернутися додому. Далі теж було чимало пригод: працював дорожником під час німецької окупації, переховувався, врешті потрапив до бомбардувального полку Війська Польського. Для чого я занурююся у родовід Януша, адже поетів у ньому не було? Не знаю, але мені видається, що без цих родовідних ниток важче зрозуміти деякі вірші, особливо ті, що про Сянок, родину, історичні нашарування, які він відчував особливо, просто на дотик руки. У сяноцькій квартирі, за адресою Ринок, 14/1, висіли обрамлені малюнки Никифора, придбані чи то Янушевим дідом, чи дядьком у самого Никифора. Мене завжди дивував той ланцюг часів, який належить до родинних споминів, чомусь тоді це по-особливому наближає, здавалося б, віддаленого історичного персонажа. У наших з Янушем розмовах ми часто передавали один одному два українські ключі, якими то відчиняли, то зачиняли брами  українсько-польських стосунків. Перший – це Никифор, а другий – Антонич. Для Шубера Никифор був тим власником  малюнків, який сидів на мурівці  криницького пансіонату, якого знали усі і навіть малий Януш бачив, відвідуючи Криницю. В один зі своїх приїздів до Сянока я отримав у подарунок дві унікальні знимки Никифора, зроблені Янушевим кревним в останній рік маляревого життя. Никифор, як звично, у традиційному капелюсі та окулярах, але гладкий та опаститий. Зовсім не схожий на тиражовані портрети.  Антонич, що навчався у сяноцькій гімназії королеви Софії та був абсольвентом цього навчального закладу та наче вів за руку свого молодшого колеґу – Януша Шубера – коридорами і класами, вулицями й провулками, зрештою поезією, не зважаючи на  поколіннєву, етнічну та мовну різницю. Поміж поетами таке, панове, трапляється. Ще якогось разу, під час мого перебування в Сяноку, перед запланованою поїздкою у гори та до міста Лєско, ми під’їхали до гімназіального будинку. Януш показав на мармурову таблицю, встановлену на честь Антонича. Сяноцький поет, долучившись до ініціаторів, віддав шану старшому колезі. Після неповного року навчання у Варшавському університеті, в середині 1960-тих,  підступна хвороба підкошує сповненого молодечих надій юнака і пропонує йому виключно шпитальні будні. Ціле подальше життя Януш пересуватиметься на інвалідному возику. Перед міською бібліотекою ім. Ґжеґожа з Сянока – високі сходи. Коли ми там читали – Януш  запливав до бібліотеки. Його з возиком заносили на руках до вхідних дверей, а тоді ще на другий поверх. Це не поетична метафора, він справді запливав, змінюючи стилі плавби то брасом, то батерфляєм. Шубер оминув усі польські поетичні ґенерації, пишучи в стіл,  хоча за віком належав до Нової хвилі, проте розпочинав разом з поколінням Бруліону. Але ні перші, ані другі не стали для нього середовищем, бо дебютував у 1990-ті роки в сорокасемирічнму віці. Одна із його племінниць, що мешкала в Осло, фінансово допомогла  видати перші п’ять тоненьких збірок. І тут трапляється неймовірне – з Сянока до святая святих польської поезії запливає усіма можливими стилями плавби поет, про якого говорять Чеслав Мілош, Збігнєв Герберт і Віслава Шимборська. І враз, наче помахом чарівної палички, Сянок, завдяки Шуберові, перетворюється на одну із поетичних столиць Польщі. Збіґнєв Герберт у листі до Януша пише, що у нього не раз дерев’янів язик після прочитання віршів сяночанина. Цілком слушно, бо у Шубера був унікальний дар візуалізації переживань, оповідей історій, поєднання історичної і родинної пам’яті, алхімічного дошукування поетичної субстанції слів. Його вірші пахли хвоєю навколишніх лісів і одночасно були підсвічені інтелектом, почерпнутими з книжок і власних роздумів, у них уживалися дитяча наївність і філософський підтекст.  Його поетична мова  увібрала класичну добротність і сучасну марнотравність, різьблену бароковість і глибину вислову, іронію щодо писання і віру в призначення літератури, сумніви і виклики людського життя. Його вірш не втрачав поліфонійного звучання, навіть тоді, коли це було про дощ, що протікає крізь дірявий дах старого сяноцького будинку, а хтось там, на піддашші, чалапає і підставляє слоїки. Останній раз я заїжджав до Януша у 2016 році. Мене поселили, на його бажання, у тому ж готелі, що й минулого разу, звідки до його помешкання зовсім близько. Сянок був останньою точкою моїх польських мандрів з виданими у Польщі книжками прози та есеїстики. Далі – до Варшави і до Нью-Йорка. Я знав, що  Януш почувається кепсько і що заради мене відклав на кілька днів заплановане обстеження в шпиталі. Він тисячі разів перепрошував, що вперше за стільки років буде порушена традиція спільного виступу. Я ж відповідав, що все нормально, та й читатиму, мовляв, не вірші, а прозу. Ми сиділи у його помешканні, десь рипали двері, довгим спільним коридором вешталися туди-сюди сусіди, накрапав дощ. Тепер подумалося, що він все одно був присутній на читанні – не заплив, як завше, на возику, а просто увійшов як дощ.

Мабуть, в Сяноку першого листопада дощило, так підказує мені серце.

*   *   *   *   *   *   *   *   *   *   *   *   *   *   *   *   *   *   *      

Януш Шубер

До поета Василя Махна

Важко повірити, Василю, у те, що

Донедавна розліляла нас, приятелів,

Одна сусідська межа. Ті самі

Хмари, тумани, зливи, де вільхи, риба,

де мята, іви, квітучі стіни*

Як писав великий поет Твоєї мови

Богдан Ігор Антонич – мій старший колеґа

З сяноцької гімназії Королеви Софії,

Не виключено, що я сидів

за тими ж незручними

партами, пошкробаними ножичком.

У це важко повірити, але ось

Подаровано нам недостойним свідкам тисячоліття

Жити на переломі століть і тисячоліть, 

А немилосердній історії та законам природи

Протиставляти рядок. Крихкою стопою вірша

боронитися перед тлінністю існування, імена,

Регалії  перебувають в предметах,

тому віримо у наше, писак, покликання

Скільки в цьому погорди, а скільки покори?

Мої предки вчащали до церкви,

Інші – до протестанського дому,

Ще якісь – до ґотичних костелів і барокових каплиць.

Просили, грішні, Спасителя, про Його

І своє вокресіння.

І я, римо-католик, прошу про те ж

І на знак миру переказую Тобі

Не через межу, а через океан,

Заадресовуючи конверт Brooklyn, New York, etc

*рядок із вірша Богдана Ігоря Антонича

Переклад Василя Махна

Василь Махно

Сянок. Ринок 14

Януш Шубер котиться в візку

янгол в шубі з парашутом крил

миска площі місце для зв’язку

застібка сріберна на паску

над дверми які комусь відкрив

цей візок що визира з-за пліч

і футболка наче гребінь півня

в дворик позлітались мотилі

і корона польська й королі

францишкани і фірмани з Відня

пивом пахне площа – ще висить

в горах дощ і на шнурівці зірка

пролітають мов небесні пси

метеори з неба навскоси

й наші перемовини і лірика

пивом пахнуть гори – корчмарі

два медведі наварили пива

а на площі Ринок два чмирі

завалились п’яні в чагарі

але перепрошують поштиво

вийде нам назустріч з передмість

гімназист Антонич – час вакацій

пари що танцюють танґо й твіст

панночки зважаючи на зміст

слухають фокстрот із ресторацій

хто там продає листки з церквами

з горами? – драбини залізниць

заїжджають в небо поїздами

ця німа самотність поміж нами

ці слова і фарба – все з дрібниць

стануть нам при швидкості «Фіата»

лемки й бойки ще з перед війни

– золота ікона й чорна хата –

й полотном домашнього верстата

ми накриєм гори – бо вони

ще стоять немов слова і вівці

як корови що пасе пастух

значить ми залишимось в провінції

де аптечний пункт і пункт поліції

щонайближче мабуть за версту

я тримаю срібну ручку возика

Януш в пам’ять вкутався й джинсу

нам танцює площа – і до музики

ще поштар – вилискуючи ґудзиком —

тягне ровер впертий як козу

07.11.2020

Джерело: «Збруч»

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я