Василь МАХНО. Нє, Гетті?

0
264

Осінніми днями, сидячи на веранді, можна дозволити собі розкіш читання – оте неспішне перегортання сторінок. Це час, коли можна вишукувати у чистому небі осінніх яструбів та білих чапель, підглядати за білками і наслухати шум океану. Найближче – білки, і вони шпарують горіхи та шурхотять в опалому листі. Потім котрась з них видряпується на огорожу і звідти плигає на стовбур горіха. Розчепірившись, крутить головою, наче не вірить, що вже на місці. Горіх росте у сусіда. Він навідується до свого дому вряди-годи, але у вікнах щоночі там світяться елекричні свічки. Вмикаються автоматично якимось реле, щоби створити ілюзію, що, мовляв, дім не пустий. Біографія Сола Беллоу на столику та споглядання за сусідським домом з горіхом нагадали мені колись прочитане оповідання Leaving the Yellow House (1958). Коли натрапляю на фейсбучні звіти про кількість прочитаного чи веселі рапорти, що книжку варто читати довгими осінніми вечорами, укрившись пледом, то виникає внутрішній спротив до таких висловлювань і закрадається недовіра до такого роду читання. Один мій знайомий професор сказав досить глибоку тавтологічну фразу: прочитати – не означає прочитати. Ця фраза зрідні філософській сентенції чи буддійській мантрі, смисл якої заховано в її парадоксальності. Іншими словами, усе, що читаєш, – мусиш зрозуміти, і зрозуміти правильно. Тому читання – це споглядання течії річки. Ти бачиш плинність води, але не розумієш, нащо вона тече і куди? Усі тлумачення тут доречні: і символ людського життя, і нитка, що зв’язує два береги, і стан очищення, і життєве середовище, і прохолода, і спрага. Домислення – це і є твоє підключення до розуміння суті, бо слова і явища – неоднозначні. Зрештою, колись переписувачі сакральних книг також по-своєму читали, відходячи від канону, додавали щось своє, намагалися покращити чи то дописаним реченням, чи новим орнаментом. У моєму зацікавленні біографією Беллоу існує не тільки суто літературна складова, хоча, звичайно, вона переважає, але є й приватна, бо Беллоу – ровесник мого діда. Я завжди намагаюся зрозуміти дідове покоління, народжене під час Першої світової війни і дозріле, щоби бути вояками під час Другої світової. У цих порівняннях завжди додумую – а що могло би трапитися з ними і чого не трапилося? А якби мій дідо народився в Чікаґо, то чи захопився б троцкізмом, як Сол, і чи зміг би стати письменником? Зізнаюся – не всі романи й оповідання Беллоу я прочитав та й навряд чи всі захочу читати. У Беллоу мене завжди цікавила, в першу чергу, стилістика письма, спресованість мови і подій, переважно в оповіданнях. Можливо, тому, що вони занадто американські? Оповідання Беллоу Leaving the Yellow House розповідає просту історію людського життя Гетті Ваґонер. Головна героїня доживає віку в селищі біля озера Сіґо-Дезерт. Селище дрібне, мешканців мало. Життя протікає в безконечній провінційній нудоті штату Юта. Місце, яке вибрав письменник, насправді існує, тобто навіть тепер там якісь перехняблені дерев’яні будівлі, останні свідки занепащених містечок серед пустельних краєвидів й дивовижних марсіянських піщаних пейзажів Невади і Юти. І все-таки – чи Гетті головний персонаж? З усього сюжету відповідь напрошується, що так. Однак ціла інтрига крутиться таки навколо дому. Мою увагу привертає сіра білка, яка прудко мчить стовбуром сусідського горіха до верховин. Там ще з весни висить схоже на розкуйовджену кучму покинуте птахами гніздо. Тепер, коли майже усе листя, наче парашутисти, приземлилося, гніздо виглядає особливо недоречно. Ось туди й шмигають білки. Кожного ранку знаходжу на веранді погризені ними шкаралущі. До зими, мабуть, встигнуть запастися. Хіба їм вперше? У 1950-х Беллоу приїхав до Невади з цілковито практичною метою – йому потрібно було швидко розлучитися з першою дружиною Анітою. На щастя, закони цього штату дозволяли провернути такий фокус за кілька днів, але він прочекав шість тижнів, мешкаючи в околицях містечка Рено. Це була резервація на землях індіянців Паютів. Він там винайняв дерев’яний будиночок, електрику до якого подавали з генератора, що запускався двигуном компанії Форда. Власницею цього житла була Пеґґі Марш, забулдижна п’яничка. Вона ж послужила прототипом Гетті із Жовтого дому. Очікуючи на розлучення, оскільки справа з дружиною Анітою затягувалася, а романтичні стосунки з Сондрою Чакбасовою, випускницею Беннінґтона і секретаркою в Партізан-ревю, набирали обертів, письменник спостерігав за звичайним провінційним життям американського Заходу. Якби не бажання швидкого розлучення – навряд чи ми б коли-небудь прочитали це оповідання. Через чотири роки, на початку 1960-х, він знову розлучатиметься, але тепер уже з Сондрою, у Меніаполісі. Сондра лякала Сола дзвінками до поліції і приховувала їх спільного сина Адама. Сондра була дитиною американського художника Нахума Чакбасова, батько якого еміґрував до Чікаґо з Баку. Фокус з розлученням, після Сондри, Беллоу продемонструє ще два рази. Якогось дня з океану наплив густий туман, біла молочна ріка розливалася вулицями. У пору туманів Нью-Йорк потрапляє в облогу справжньої осені. Біографію Сола Беллоу, подумалося, потрібно буде просушити, бо сторінки опасистої книжки увібрали в себе, наче губка, вологість. Самотність головної героїні тривожить сусідів, а ще до всього додається автомобільний випадок, в якому вона пошкодила руку. В інших домах селища, обговорюючи пригоду Гетті, схиляються до думки, що найкращий для неї вихід – продати дім і на виручені гроші пожити в своє задоволення. З’ясовується, що схильність до алкоголізму була в Гетті та її приятельки Індії, котра заповіла по своїй смерті цей жовтий дім. Гетті, не надбавши нічого за ціле життя, стала власницею дому, який тепер був її єдиним місцем прихистку в цьому світі. Це я до того, що у Залишаючи жовтий дім не про Гетті, а більше про цінності життя. Американська критика не була одностайною в потрактуванні цього твору, тобто питання залишилося відкритим. Свій дім Гетті нікому не заповіла, хоча намагалася скласти заповіт, але кому його передати – не визначилась. Не зважаючи ні на що, поки дім у її власності, вона житиме – бо залишаючи жовтий дім, вона втрачає все й одразу. І хоча Беллоу народився на американському континеті, тінь еміґранта, мені так здається, супроводжувала його ціле життя. У родині Абрагама Бєло, якого у Галіфаксі записали Bellow, дотримувалися єврейських традицій. Батько займався різними справами спочатку в Канаді, а згодом в США, а от у часи сухого закону не гребував навіть контрабандою алкоголем. Взагалі Чікаґо, мабуть, найглибше закорінилося у свідомості Беллоу, бо по-перше – це час дитинства і юності, в якому сприймається світ гостріше, а по-друге – Чікаґо 1920-х пахло молоком провінції, яке розвозили возами, та посипаними цинамоном булочками з найближчої пекарні, а вуличні ігри влаштовували дітлахи поляків, українців, євреїв, данців та шведів. Була, звичайно, чікаґська мафія, але переважно тягнули свій гуж життя новітні еміґранти: шевці, власники дрібних крамниць, перукарі та контрабандисти. Беллоу хотів, щоб його називали американським письменником – та й, зрештою, він ним був, хоча в очах деяких критиків та читачів бути стовідсотковим йому заважали батьки, еміґранти з Росії. У 1975 році письменник разом з дружиною Александрою Йонеску Тулча, яку запросили прочитати лекції з теорії відносності у Єврейському університеті, прибув на три місяці до Ізраїлю. У підсумку він напише «До Єрусалиму і назад». У цій книзі є одна глибока фраза: «Elsewhere you die and disintegrate. Here you die and mingle» (Де-небудь ти помираєш і розпадаєшся, а тут – помираєш і змішуєшся). Хіба не заради цієї фрази варто таки відвідати Єрусалим? Поки я дочитував біографію Беллоу, сусідський горіх скинув з себе усе листя, і тепер білки, гасаючи по оголених гілках, пильніше придивлялися до мене. Температура падала, і я змушений був залишити веранду, занісши в будинок прилипле листя і протухлий запах осені. Все-таки попереду зима і добре мати свій дім.

Нє, Гетті?

знимка вгорі: Anatoliy Babiychuk/Bildrecht

31.10.2020

Джерело: «Збруч»

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я