Василь Махно про роман, із яким він номінується на Шевченківську премію, та те, як текст може переслідувати свого автора

0
142

Журі Національної премії імені Тараса Шевченка оголосило короткий список претендентів на перемогу у шести номінаціях. Зокрема, до переліку із чотирьох фіналістів номінації «Література» потрапив роман Василя Махна «Вічний календар». Радіо Культура вирішило поспілкуватися з автором роману, письменником, перекладачем та літературознавцем, який 17 грудня також отримав спеціальну відзнаку Радіо Культура за збірку есеїв «Уздовж океану на ровері». Про роман «Вічний календар», подорожі до Стамбулу та Єрусалиму, вплив Османської імперії на Україну та те, як тексти можуть переслідувати свого автора, Василь Махно розповів в програмі «Імператив». Про це повідомляє nrcu.gov.ua.

Про роман «Вічний календар»

Це роман про час і простір, якщо говорити філософськими критеріями. Ми всі живемо в історії. Я вже неодноразово повторював в інтерв’ю та інших дискусіях, що історія – це те, що ми проживаємо два рази: ми з вами поговоримо, а вже через 40 хвилин наша розмова буде історією. Мені також подобається вислів кубинського письменника Рейнальдо Аренаса, який сказав, що людині здається, що вона переінакшує історію, але це не так. Насправді історія переінакшує людину. 

Роман часово справді дуже тривалий і мені хотілося показати ту територію, звідки я походжу  – південну Галичину. Коли я дізнався, що в XV столітті ми були 22 роки під Османською імперією, мене це дуже зацікавило. Власне, з цього зацікавлення побудувався хронотоп твору, бо мені здавалося, що треба показати всі три основні рубіжні історичні моменти цієї території. Звичайно, їх було більше і їх не увібгати в одну книжку. Але найголовніше, коли все опукло виглядає: людина, її відношення до життя, смерті, кохання – це коли на цій території відбувається війна. Тому війна теж є тлом: там є події польсько-турецької війни XVII століття, друга частина – це Перша світова війна третя частина починається від закінчення Другої світової війни.

В кожній з частин, а їх є три, я намагався зробити хвилеподібну нарацію, розповідь. Так само в кожній з частин є якесь повернення, внутрішнє історичне зациклення. Я хотів написати роман про все: про буття, бруд життя, людину в екстремальних ситуаціях. Для мене так само цікавим було олітературити частину землі, звідки походять мої предки, де я вперше побачив небо. 

Про подорожі та український вимір

Це не історичнйи роман, але я був змушений два рази відвідати Стамбул, один раз був в Єрусалимі, відвідував Язлівець і фортецю для того, щоби упевнетися і побачити зримо усі ці деталі тих просторів. Я помітив цікаву річ, що коли дивився на певні матеріали, які мені доводилося замовляти через Інтернет, купувати книжки і навіть відповідні дисертації щодо цього періоду: найменше матеріалів є українських. Наша історія була усною і передавалась через певні національні коди, які залишилися в переказах, казках, піснях.

Для мене було важливо зробити, щоб перетікання часів, історій, долей, територій було прив’язане до цього невеличного триктника Бучач-Чортків-Язлівець і щоби локальна історія чітко вписувалася в глобальну. 

Про вплив Османської імперії на Україну

Османська імперія і її тимчасове панування на території південної Галичини не випало з дослідження істориків, але випало з української літератури. Мені хотілося розвернути цей вектор трохи на південь. Хоча народився я в Чорткові, виростав при дідові і бабці в селі Базар за 3 км від Язлівця. Мене інколи дивували типи людей, яких я бачив: вони були зовсім не схожі на нас, європейців. Це були або турки, або татари. Мене зацікавило, звідки вони взялися в нас. 

Тепер важко сказати точно, який вплив назагал мала Османська імперія. Особливо великого, очевидно, не мала, але якісь речі відбувалися. Є, наприклад, свідчення, що місцеві жителі, аби уникнути податків, приймали іслам. 

Про роман, який переслідує автора

Мене вразило, як роман почав мене переслідувати. В 2018 році, коли він вже фактично дописувався, я був запрошений на одну учту до Любліна в Польщі. В романі багато йдеться про чортківський цадиків Фрідманів, я дивився багато фото та інших моментів.  Раптом я приїжджаю в Люблін, таксист мене довозить до величезної будівлі, де має відбутися весілля, я дивлюсь і розумію, що я цей будинок вже десь бачив. І я пригадую, що це є найбільша єшива, яку побудував ребе Мейєр Шапіро. Воно була важлива для роману, але я ніколи не передбачав, що буде бачити її зримо. 

Або коли я перебував в Стамбулі, в мене було дивне відчуття, коли ходив по султанському палаці Топкапи, ніби ти опинився в тих часах, про які пишеш. Тому в певних моментах я вже зрозумів, що текст починає мене переслідувати.

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я