“Українська літературна газета”, ч. 24 (342), 9 грудня 2022
ПРОКРУСТОВЕ ЛОЖЕ
М’яка байдужість – як овеча вовна.
І доки ложе стелить нам Прокруст,
Ми випасаємо нерідну мову,
Яка затято паморочить глузд.
П’ємо дурман, налитий нам по вінця,
І вже Прокруст витворює своє –
З високочолих, мудрих українців
Поволі малоросами стаєм.
СНІГИ
Сльоза сяйне і згубиться на віях.
Пригасне біль без гнівної снаги.
Не впорати нам забуття завію,
Метуть по скронях і думках сніги.
Вже сподівання наші не леліять,
Казна-що клали ми на терези.
І ти давно вже мною відболіла
В шаленстві почуттєвої грози.
Лиш на світлинах ніжності відзняті,
Щоб знов читать тих юних літ главу…
Нехай снігам тим ручаї насняться,
Що ген до моря дзвінко відпливуть.
ЦІЛЮЩИЙ СПОКІЙ
Бадьоро зранку зваблює дорога,
Така вона однака зі століть.
Сміється сонце з місяця блідого,
Що чари розгубив свої за ніч.
Стелила гречка простирадла білі,
Щоб знову день в них стомлений лягав.
Я в цих полях давно вже не при ділі,
В село вертаюсь наче нелегал.
Бо вирію забаг, наче лелека,
Щоб дивосвіт свій смуток не чорнив.
Полинув я на шлях з варяг у греки,
В його блакиті ніби розчинивсь.
Мені світанки й вечори палали,
Щоб я забуть ті видива не зміг.
І голосне відлуння пароплавів
Подосі ще хвилює спокій мій.
Тепер я тут наче складаю звіт свій.
Духм’янить липень в сивих полинах.
Лоша на лузі бавиться із вітром,
Силкується затято перегнать.
І я щасливий з того достеменно.
Відлинула моїх років гряда.
Гніде лошатко ось вже коло мене,
Щоб я своє дитинство пригадав.
І призабув усе, що мало докір,
Переболівши щирим каяттям.
І на душі тепер цілющий спокій
Без нарікань на долю, на життя.
* * *
Ординський бруд в думки вливавсь,
Тому такі ми, Господи.
Матюччям зв`язуєм слова
В неоковирну розповідь.
Підштовхує зневаг рушій,
Мов стоїмо над вирвою,
І б`ється ніжність у душі,
Як птаха прагне вирію.
* * *
Виживать набуваємо вміння.
Через біди не зробим стрибок.
Але дбати про світле сумління
Нам підказує в роздумах Бог.
ПОКЛИК НЕБА
Пишуть кола по небу лелеки,
Кличе їх найпрозоріша вись.
І до вирію вже не далеко.
З тихим смутком думки обнялись.
На душі загадково осінньо.
Цвіркуни славлять суть лугову.
Я в копиці духм`яного сіна
За лелеками також пливу.
По-дитинному радість наївна
Будить щем, що на серці заліг,
Та мене за межу України
Не пускають осінні жалі.
В тому смутку одвічна потреба,
Він усе золотаво покрив.
І невпорано кличе до неба
Відчуття необлітаних крил.
* * *
Такий бурхливий час до болю.
Бува, тенета справжні тче.
Геть пересваришся з любов`ю,
Однак від неї не втечеш.
Вернешся до свого порогу,
Як стихне гніву перезва.
Хоч будеш мацати дорогу
Втопивши очі у сльозах.
Відлине почуттєва повінь,
І знову мудро, як здавен,
Від ненависті до любові
Буде твій крок благословен.
ОСІННЯ КНИГА
Згортаю літо із останніх крихт.
У бур`янах посохлих вітер скиглить.
Вже висіявся соняховий шрифт.
І пише осінь золотаву книгу.
Її з-усюд читатимуть вітри,
Роздмухуючи часом наче ватру,
Доки невіглас залетить котрийсь,
Щоб сторінки зухвало виривати.
Але всупротив з наміром благим
Вже інший вітер з докорем озветься,
Усе довкола вибілять сніги,
А зміст від книги ще схвилює серце.
ЛІТОПИС
Літопис наш весь у кривавих кляксах.
Було тих зайд з чужої сторони…
Звитяжний пращур ще тоді поклявся
Аж по сьогодні край свій боронить.
Орав і сіяв, щиро славив Бога,
Одвіку не схилявся до вражди,
Лишивши нам приховану тривогу
Сусідити з нащадками орди.
Жадав добром наївність перекроїть,
Та вражений зневірою примовк…
Ми також пишем свій літопис кров`ю
Завжди з передчуттями перемог.
РОЗВІДКА
Нервова тиша серце калатала.
Ховала сутінь засідку чужу.
Мов куля в серце, розвідка невдала
Штовхнула відчай раптом за межу.
Кати зізнання люто вибивали,
Аж притомились від тортур вони.
Доки сивуху потім допивали,
Я від мотуззя потайки звільнивсь.
Серп місяця ще ніч украй не вижав.
Я срібну кладку згинці перебіг,
Сховавсь у ліс і там відчув, що вижив,
Погамувавши гнів і страх в собі.
Не витрясли катюги з мене гідність,
Згадати все тепер мені не встид.
Ворожий табір я таки розвідав,
Жагою переповнений до мсти.
* * *
Безлика думка вочевидь така,
Наче міжряддя у життєвій прозі.
І за словами істина хитка,
Якщо вони випереджають розум.
ПОРОГИ
Пробуджувався у мені естет,
Думками романтичний, аж наївний.
Дніпро – мій університет,
Де я вивчав довкола Україну.
Коли на шлях свій мрійний вирушав,
Згадав на щастя знайдену підкову.
Відчула юна, гомінка душа –
Прилинув вибір той не випадково.
Без награності зайвої в словах,
Без відчуття тяжіння до гордині,
Крізь мою душу явно пропливла
Історія від вікінгів до нині.
Коли ж Дніпра лишали справжніх меж,
Тоді, здається, з відчуттям тривоги
Я з Яворницьким достеменно теж
Досліджував незаймані пороги.
Думки мої спиналися на пруг,
Своїм бунтарством все заполонили.
І навіть греблі сяйні по Дніпру
Їх плин подосі не перепинили.
Мені вода із крана жебонить
В уяві часто, як одвічне диво,
Відгукуються прикро з глибини
Поріг Дзвонецький і поріг Будило.
Старі світлини – справжній раритет,
Епохи неповторної творіння.
Я все в собі узгодив, а проте
Ношу думки старого покоління.
ПЕТРОВІ СОРОЦІ
Приходить спогад світлий без зусиль,
Без нарікань на долю у тривозі.
Петро Сорока й Соловей Василь
У щирому єднались діалозі.
Слова стекли, мов крізь діряве дно.
З них пам`ять тепла ще меди спиває.
Сорока вже у вирії давно,
А Соловей ще іноді співає.
І, часом, не здійнявши куражу,
У коловерті роздумів осінніх
Переступають спогади межу
І в снах приходить світле воскресіння.
* * *
Мене минала чаша кругова.
Не чарувався від чийогось гімну.
Я жив, як зміг, та завжди у словах
Щемливо й ніжно пестив Україну.
ДВІ СТЕЖИНИ
Солов`їв дзвінкоголосся.
Вечір в купелі роси.
Розпусти своє волосся
Ніжно з плетива коси.
Хай воно забуде клопіт
Заплітань, як повелось.
Хай воно обох затопить
Повінню, як наша Рось.
Лише місяць сяйний стежив,
Доки поміж хмар пірнув,
Як отут дві наші стежки
Поєдналися в одну.
Але випурхнула звістка
І бадьора, і сумна.
Час настав іти до війська,
Бо підкралася війна.
Пробудився ген козацький.
Ти не бийся у жалях,
Якщо згубиться зненацька
Десь мій поворотний шлях.
Пригорне верба плакуча,
Їй приречено тужить.
Маком хай сльоза пекуча
Зацвіте між двох стежин.
ВОРОН
Грай-гомін зняли ворони.
Чутка слави набула –
Позбулась брехня корони
І в московію втекла.
На узліссі мудрий ворон
Оте дійство споглядав.
Перебув багато воєн,
Знав, що від москви біда.
Втома йому в`яже крила
І давно не той розгін.
Дуб гіллям під ним розкриливсь,
Сивий, древній, як і він.
Часом вабить розголосся,
Але кожному своє.
Як невизнаний філософ,
Мовчкома думки снує.
Струсить смоляну чумарку
Між сльотавого гілля
Й знов, як триста років, каркне:
Нема віри москалям.
КИРИЛОВІ СТЕЦЕНКУ
Чомусь мені від скрипки біль.
Смичок – як лезо по судинах.
Причини не знайду в собі,
Ні в чім, здається, не судимий.
Не пригадаю в суєті
Щось не замолене, принаймні.
Щемить душа, мовчать святі,
А скрипка наче розпинає.
Втекти б зненацька від наруг,
Що відчуття найкращі нищать.
Та раптом – пауза. Й довкруг
Усе перетекло у тишу.
Хтось нотний вгамував колапс,
Знов скрипці дав чарівну силу.
Мабуть в тім істина була –
До інших рук вона просилась.
І ось осяяність така,
Що ледве з радості не скрикну.
Я очищаюся в думках,
Сповідуюсь таємно скрипці.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
