«Не той великий, хто ніколи не падав,
а той великий – хто падав і вставав»
(Конфуцій)
Тепер знаю точно, що творчість Ольги Полевіної впізнаю серед мільйонів! Я так само обожнюю море, насолоджуючись кожною його краплиною на тілі, у повітрі, у думці, щойно випадає нагода. Ольга Полевіна описує його неповторно смачно, додаючи власні інгредієнти до рецепту свого літературного твору, вартого екранізації.
У час наполегливих феміністичних настроїв суспільства увага до жіночої долі цікава поготів. Роман «Королева полину» – це не про зітхання чи співчуття. Радше про зміну світогляду. Бо роман по-справжньому особливий: цей твір варто перечитувати, бо щоразу читач сприйматиме його глибину по-іншому. Кожен період дорослішання жінки (саме дорослішання протягом усього життя) виграє різними кольорами та відблисками: юнацький максималізм у двадцять уперто стверджуватиме, що подібного з тобою ніколи не станеться, бальзаківський тридцять плюс наполягатиме, що після такого – не жити, з наближенням сорока роман переконає, що пережити можна будь-що, будь-яке дно – це не безвихідь (там також живуть люди), можливості підкидає життя раптово, але вони завжди є, варто лише побачити, у п’ятдесят захочеться жити по-новому, втілюючи все, що відкладалося на потім, зрілість думки після шістдесяти додаватиме впевненості, що все зроблено правильно, а далі – тонкий присмак… Кожен читач приміряє на себе образи тих героїв, про яких оповідає книжка, а тому і сприйняття відрізнятиметься з віком.
Навіть у старих-добрих казках ідеться про вибір. Зокрема, кожна Оленка в дитинстві роздумує над тим, чи прекрасною їй бути, чи премудрою, чи зміючкою з «Івасика-Телесика»… Зрештою, хтось обирає роль «троянської»… І хоч головна героїня – Ірина, та свій вибір їй доводилося робити неодноразово. Аромат полину, який супроводжує її впродовж життя, додає то волі дикорослої трави, то гіркоти від не завжди справедливої долі та від людей навколо.
Можливо, на певний час Ірині й вдалося позбутися гнітючих думок, але перекреслити минуле, яким би воно не було, неможливо. Закон цього світу – рух по спіралі. Можна довго тікати від себе, але чи можливо втекти від власної тіні?..
Ми лише фізично, як говорять учені, зростаємо до 25 років. Свідомо ж дорослішаємо впродовж усього життя, невпинно, досягаючи успіху, приймаючи обставини або йдучи проти них, як це робила «Королева полину», наздоганяючи те, що здалеку бачиться дорогоцінним, а насправді виявляється порожнім, хибним, пробачаючи те, що призводило до найбільшого розпачу та втрат, але, як виявляється, варте всього життя, варте пробачення.
Ірині вдалося знайти сили жити далі, пробачаючи людей, обставини, час, але якою ціною далося їй це рішення? Для того й потрібне було дно, щоб побачити світ розплющеними очима, без прикрас, та навчитися цінувати справжнє. Чи зможу так я? Не сьогодні, не в цьому десятилітті. Але впевнена, що дна не боятимуся, бо, лише опинившись на ньому самісінькому, розумієш, що є куди підійматися, є де шукати справжні скарби життя.
Поняття про коштовне в наш час у кожного різне: гроші, успіх, молодість, краса, соціальний статус. Наздоганяючи примарне, чи здатні ми цінувати справжнє: кохання, родину, взаєморозуміння?..
Найдорожчий скарб кожної жінки – дитина. Незріла свідомо, молода особа в емоційному пориві, душевному розпачі здатна відмовитися від найголовнішого, але чи можливо заслужити цей Божий дарунок у подальшому? Як показує реальність, не завжди. А що з цього приводу говорить роман Ольги Полевіної «Королева полину», дізнайтеся особисто.
Усі припускаються помилок. Які з них можна пробачити, а які не варто? Напевно, пробачити можна все, бо ніхто з нас не вічний, а наново життя не переписується.
Олена Федіна, кандидат філологічних наук