Славне 75-ліття у дивовижного Юрія Коваліва — провідного літературознавця України, професора Навчально-наукового інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка (Київський національний університет імені Тараса Шевченка), талановитого поета й аналітика сучасного літературного процесу (Національна спілка письменників України НСПУ), лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка. Його авторська фундаментальна »Історія української літератури: кінець ХІХ — поч. ХХІ ст.», запланована у 10 томах, його 2 томи літературознавчої енциклопедії, численні інші праці вражають масштабом аналізованого художнього й наукового матеріалу — і ця подвижницька праця триває… Від початку повномасштабної війни Юрій Іванович також друкує добірки сучасних авторів у »Слові Просвіти», у журналі »Дзвін», і ці публікації мають заслужений розголос. Побажаймо шановному ювіляру сил і добра на численні пошуки і відкриття, доброї наснаги на літа плідної праці, справжнього, дієвого служіння українській науці та культурі… З роси й води!
А про сторінки свого життєпису краще скаже сам Юрій Іванович:
»На світлинах — дитя, дядько, дід. Дожився до 75-ти. Що далі — побачимо.
Не люблю спогадів, але наче не про себе.
Вибіркові автобіографічні штрихи
Казали «не житиме» — вижив!
Багато вишень, яблунь, груш і всі — цвітуть.
Під неймовірно синім небом — безмежний лан із снопами, засмаглі косарі, жниці й в’язальниці в білих хустках, серед них — моя мама.
Цілі жмені гільз. Їх тьма тьменна навкруг. Граємось. Інших ігор немає.
Світ без Росі — не світ. Влітку — купайся досхочу, засмагай, як жук, взимку — саморобні ковзани, весною — стрибання по крижинах. Найбільш вражало Купало: ніби перебуваєш в середині багатоголосся, вінки на воді, шукання цвіту папороті в росяній дубині.
Художня студія. Підтягнутий, сухорлявий сивий Лінник. Вимагає спочатку засвоїти техніку рисунка, а потім — можна бавитися й аквареллю й олією. Дозволяє фантазувати після того, як навчишся передавати предмет таким, яким він є. Про «ізми» ніхто не згадував.
Восьмикласник, хвилюючись, з купою віршів завідав до газети «Ленінський шлях». Його зустрів чорнявий, худорлявий інтелігент Аркадій Ременюк, погортав пухкий зошит. Наступного дня, на превелике здивування початківця, сказав, аби той забув принесену писанину, звідки вибрав лише один пейзажний вірш й надрукував у газеті. Це було 60 років тому, здається, у вересні. Так А. Ременюк відкрив юному автору шлях в письменство (згодом виявилося, що він навчався разом з В. Симоненком у КДУ ім. Тараса Шевченка), радив відвідувати літературний гурток (невдовзі — літературна студія «Заспів»). Початківця вразила творча, доброзичлива атмосфера студійців-білоцерківців. Відкрився новий світ.
Незабутні творчі семінари творчої молоді 1965 й 1966 рр. в СПУ. Зустрічі з П. Тичиною й І. Драчем. Знайомство з М. Саченком, Валентиною Отрощенко, Лідією Дунаєвською, згодом В. Романовським та ін., із «захалявною поезією» В. Симоненка, М. Холодного. Виявляється, існувало дві літератури — дозволена й переслідувана. Завжди відчувалася підтримка тактовного В. П’янова. Враження від таких семінарів — ніби катапульта перекинула тебе на стонадцять метрів в літературні обшири.
Ще одна незабутня зустріч на квартирі В. П’янова з не хрестоматійним, емоційним А. Малишком, обуреним утисками української мови, захопленим появою нового творчого покоління. Переглянувши вірші молодого автора, похваливши їх, обіцяв написати передмову до добірки, яка, на жаль, так і не з’явилася, бо поет пережив інфаркт.
Студентські світлі, іноді сумні роки (мало не вилетів з Горького педінституту, бо не завжди вкладався в тогочасні стандарти), знайомство через С. Вишенського з В. Кордуном.
З’явилася збірка з трьома вершниками (за «волею» такого собі Ю. Петренка), хоча у видавничому плані «радпису» стояв рукопис лише першого автора. Бог з нею. В. Підпалий — фаховий редактор й доброзичливий чоловік пообіцяв провести поновлений рукопис поза планом, але, на жаль, не встиг. Розмова з Ю. Петренком була порожня, тому автор забрав рукопис й, прихопивши пляшку, розправився з ним на крутосхилах проспекту Лесі Українки. Гарно ж він горів, поливаний горілкою, доки не став попелом. Автор не шкодував за тими віршами, хіба за кількома, бо більшість не була варта уваги. Відтоді у нього почалася смуга андеґраунду, яка триває й досі. Ставши аутсайдером, ніколи не опускав руки.
Відпрацювавши десять років в школі, знаходячи спільну мову з дітьми, а не з адміністрацією, безперспективний чоловік опинився на роздоріжжі, хіба що іноді друкував свої писання, котрі умовно можна назвати критикою, в «Літературній Україні». Одного дня М. Слабошпицький — редактор відділу критики порадив йому завітати до Інституту літератури, до Л. Новиченка, який шукав собі аспіранта, одержимого літературою. Після непростої співбесіди розпочалася нова сторінка в житті вже науковця. То була сувора школа, адже безкомпромісний керівник вимагав точного й аргументованого, історичного мислення, що поетові, схильному до емоційного велемовлення, давалося не легко, спрямовував аналітичну думку на виявлення передусім художнього критерію літературного твору, хоча й наполягав й на ідеологічних маркерах, котрі були визначальні в його літературознавчій практиці, рішуче зорієнтував на майже не заторкувану на початку 80-х рр. літературну спадщину 20-х років, завдяки чому новоспеченому досліднику поталанило попрацювати в так званих «спецхранах». Дисертація про «романтичну» поезію М. Бажана, О. Влизька, Л. Первомайського, Ю. Яновського, а разом з ними й М. Йогансена була написана й захищена.
В Л. Новиченка в різні роки складалися різні стосунки з українською літературою й письменниками (це — окрема розмова), але він — один з перших заговорив про принцип «об’єктивного історизму», хоча ніде й ніколи не пояснив його сутність, однак, мабуть, чи не єдиний переглянув свої розвідки про П. Тичину й М. Рильського, по-новому переписав їх. Це був безпрецедентний вчинок науковця.
Кандидат філологічних наук знайшов себе в доброзичливому колі старших дослідників письменства, в товаристві талановитих молодих науковців Інституту літератури, формованих як нове (друге — після епохи О. Білецького) покоління провідних літературознавців й істориків літератури в Україні. Він згодом, будучи активним рухівцем, членом «Меморіалу», захистить докторську дисертацію (1995), написавши її за літо 1994 р. Так сталося, що йому була відмовлена вже запланована докторантура, перенаправлена на іншу кандидатуру. Науковий співробітник довів собі і всім, на що він здатен.
Чорнобиль показав, що біда була неминуча, що розпад системи, байдужої до людини, неминучий. Рятували дітей, вивезли дітей на Агарський мис. На користь дочки Оксани, яка видужала біля Азовського моря. Київ порожній. Зате на кожному кроці — каберне, горілка, спирт. Упав липучий дощ, зразу полізла чуприна. Але нарешті з’явилися вірші. Справжні.
Попри те що Інститут літератури став епіцентром філологічного креативу 90-х років, вже доктор філології, щойно професор Київського національного лінгвістичного університету вирішив випробовувати себе в різних вишах України, доки не зупинився в Київському національному університеті ім. Тараса Шевченка, у своїх роботах поєднував академічний й університетський досвіди, в разі потреби дискутував конкретними працями. Тільки-но поширилася завдяки постмодернізму сумнівна думка про фрагментарне світобачення сучасної людини, професор, маючи практику із словниками, спростував таке припущення двотомною «Літературознавчою енциклопедією», довів, що свідомість і сьогодні лишається інтегральною. Подібні інспірації спонукали до написання десятитомної історії української літератури від кінця ХІХ до початку ХХ ст., виробити власну історіографічну концепцію, сформовану на основі діалогу з авторськими історіями С. Єфремова, М. Грушевського, М. Зерова, М. Гнатишака, Д. Чижевського та ін., колективними історіями, їх зіставлення (не протиставлення), аби знайти між ними спільні сегменти, семантичну вісь на шляху недосяжної істини. Професор зосередився не на соціології, ідеології, культурології, антропології, психоаналітиці та ін. другорядних в літературі речах, навіть не на жанрі й не на стилі, важливих, однак не основних, а на художньому критерії, прихованому в тексті, невидимому, як Господь, який потребує адекватного прочитання, йдучи від нього, а не від дослідника чи якогось авторитета, не накладаючи на нього чужорідних маркерів. Мета — досягти конгеніальності, збіжності горизонта розуміння з конкретним тим чи тим автором.
Скільки сталося змін, особливо — подих Свободи на Майданах, яких влада боялася й боїться, як чорт ладану, але ожили притомні люди, поновилася етногетична пам’ять, з’явилися мотивовані пасіонарії, які сьогодні протистоять здичавілій раші й п’ятій колоні, замріла українська Україна. Одна дочка жила Помаранчевою революцією, друга — формувалася під Революції гідності. І автор цих штрихів щасливий».
