І плакала калина червоними сльозами,
Що й дід сховався в землю, аби-м того не бачить.
Усе уже продали. Хрести і навіть храми…
І душі на задвірки закинули тим паче.
А десь на вістрі сонця бентежно гинуть діти,
Де хижі недотепи будують саркофаги.
І умирає мати, аби-м то пережити,
Бо світ іще не бачив подібної зневаги.
Ідеш стрічати ранок, а проводжаєш вечір,
Що хочеться ридати нікчемно й без упину.
Старесенька кофтина накинута на плечі
І віти похилила за вікнами калина…
Говори. Тільки так, ніби світ у тобі болить.
Ніби тісно давно від звичайних буденних слів.
Тільки щиро, ось так… Лишилась коротка мить.
А у тобі ще безліч бруду й гірких вузлів.
Говори. Тільки тим, із ким би у сні літав,
Так натхненно, щоб навіть в горлі забракло слів.
Уяви, ніби так у вічність ти шлеш листа.
Говори їм усе. І не бійся. А іншим — ні.
Говори тільки там, де світло в душі горить.
Де відчуєш на дотик голос і кожен нерв.
І довірся, словам. Бо в тебе лишилась мить.
Говори
тільки ТАК,
тільки ТАМ,
тільки ТИМ
і тільки ТЕПЕР.
Юлія Григорук
