Віталій Портников. Інженер хаосу

0
326

Письменнику Джуліано де Емполі не вистачило буквально одного голосу для здобуття Гонкурівської премії за роман «Кремлівський маг», побудованого навіть не на біографії, а на образі радника Путіна Владислава Суркова. Премію отримала Бріжит Жиро за куди більш інтимну та камерну, значно «французькішу» книгу, ніж роман де Емполі. Проте той факт, що роман про кремлівського радника був на крок від отримання однієї з найпрестижніших літературних премій світу, що він уже здобув Велику літературну премію Французької академії, що його за буквально кілька місяців перекладено 26 мовами, свідчить про тенденцію, яка не дуже помітна нам у тумані війни.

Ми говоримо про те, що значно посилився інтерес до України, до нашої історії та культури. І це природний та логічний процес. Світ просто не може пройти повз країну, яка мужньо бореться за своє виживання із жорстоким противником – тим більше, що світ, чесно кажучи, не так уже й багато знав про цю країну та її культуру до цієї війни, Україна навіть після 2014 року залишалася для світу в тіні Росії. А сьогодні ми вийшли з цієї тіні, сподіваюся, вже назавжди.

Але водночас у світі посилюється інтерес до Росії. Однак не тієї Росії, до якої звикли за ці десятиліття європейці. Не до Росії Толстого, Достоєвського, Чайковського та Римського-Корсакова. А до Росії – осердя зла. Росії Івана Грозного, Путіна та Суркова. Саме тому роман Джуліано де Емполі потрапив у сам нерв нового інтересу та переоцінки ставлення до Росії. Де Емполі, син професійного політика і сам професійний політолог, уже писав про Суркова – не як про вигаданого літературного героя, а як про цілком реального персонажа. Його книга «Інженери хаосу» була присвячена людям, які допомагали авторитарним лідерам і популістам перетворити політику на зло. І Сурков виявився одним із героїв цієї політологічної розповіді, також дуже популярної. Але Сурков виділявся навіть на тлі інших «інженерів» – яка алюзія на навряд чи відомі де Емполі слова Сталіна, що колись назвав письменників «інженерами людських душ». Так Сурков став фактичним героєм популярного роману, що вийшов якраз перед нападом Росії на Україну і, по суті, передбачив велику війну в Європі. У читача книжки де Емполі не виникне жодного питання на тему, чому Путін напав на Україну. Росія не виглядає у цій книзі сильною, ні, навпаки – вона виглядає слабкою. Але саме тому хоче «дестабілізувати все і всіх, хто не ставиться до Росії як великої держави». Російські новини? Вони не для того, щоб змінити переконання, а для того, щоб посіяти сумніви. Влада? Опричнина, вигадана ще Іваном Грозним. Група довірених осіб царя, яка посилює свої позиції за допомогою лестощів і затверджує позиції господаря за допомогою неприборканих злочинів.

Так, це інша Росія. Не та, до якої звикли у Європі. І не та, до якої звикли в Україні. Якби ми краще знали справжню Росію, якби ми писали про неї самі, а не використовували для розуміння сусідньої країни творчість російських письменників, можливо, багато наших співгромадян не прожили б своє життя у наївному незнанні і не прокинулися б 24 лютого у шоку, від якого вони досі не можуть оговтатися – у шоку краху цивілізаційних орієнтирів.

Тому якщо ми хочемо вижити як суспільство і держава й підготуватися до майбутнього, нам слід не «скасовувати» Росію, а самим розбиратися у ній, самим писати про неї, самим аналізувати ті процеси, які в ній відбувалися і відбуватимуться. Здається, що український де Емполі міг би зрозуміти Суркова краще, ніж європейський автор. Але це тільки здається, бо донедавна український де Емполі дивився би на Суркова – людину загалом нікчемну, неосвічену і цікаву лише глибиною своєї аморальності – із захопленням провінціала, який має можливість поговорити зі столичною «штучкою». Саме тому роман, який із дивовижною ясністю передбачив велику війну в Україні та став анатомією поглядів та рішень, що призвели до цієї війни, вийшов не в Україні, а у Франції і досі залишається на периферії нашого власного культурного інтересу. Саме тому будь-які спроби всерйоз, без сентиментів та захоплення поговорити про Росію припинялися в нашому суспільстві самою відсутністю запиту на таку розмову – так, навіть після 2014 року також. Саме тому звернення українських авторів до російської тематики є епізодичним і аж ніяк не може створити цілісну картину буття.

Нам потрібно позбавитися наших комплексів раз і назавжди. У нашій політиці і в нашій культурі нам потрібно раз і назавжди позбавитися тих, у кого ці комплекси все ще є.

zbruc.eu

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я