“Українська літературна газета”, ч. 5 (361), травень 2024
DICTUM ACERBUM 1
Ти пробач, що я правди тобі не сказав.
Я ту правду на вузол тугий зав’язав,
щоб не знали про неї ні ближні, ні ти.
І коли роз’єдна нас товкучий вокзал,
щоб могла ти доїхать, а потім дійти
до мети, у свої, а не наші світи.
Надто чорна та правда й занадто страшна,
вона мову і сміх при губах обтина
в тих, хто зна, що від неї спасіння нема
ні в лісах, ні в заморських краях, бо вона
нездоланна й безжальна, як сам сатана,
коли він чорнокриллям своїм обійма.
Пригадай і зітхни: був я іншим тоді,
при колхідських пісках, при високій воді.
Палахтіла астралом висока вода
і наспівував бриз нам, що ми молоді.
Зазирала в обличчя вечірня звізда,
безпечальна, як ми, і така ж молода.
Я той спомин, як скарб, дотепер бережу,
а про правду свою не повім, не скажу.
Надто чорна вона і занадто страшна.
Лиш коли перейду невідхильну межу
і настане безвічна пора відпускна,
тобі правду підкажуть оці письмена.
1гірка правда ( лат.) 16.01.2024
МОЛИТВА ЄРЕМІЇ
Боже, зглянься! Ти знаєш, що сталось,
у погибельний час пособи.
Наша спадщина вразям дісталась,
пасовиська, святині, скарби.
Ненажери, загреби, чужинці,
до сусідніх охочі земель,
сатаніють ординці-злочинці,
вдершись нагло до наших осель.
Юнаки наші в їхнім полоні,
на замку їх дзвінкі голоси.
Наших дочок і жон на Сіоні
нечестивці безчестять, як пси.
Мусим хліба в Асирії клянчить,
у Єгипту – води і вина.
Плачуть очі, від розпачу плачуть,
хоча є в тім і наша вина.
Ти прости нам упущення, Боже,
все, що скоїли здуру й сліпма.
Окрім Тебе ніхто не поможе,
яв без Тебе – катівня й тюрма.
Не полиш нас, як в’язнів, на себе,
порятуй від нещасть і хвороб.
Поверни нам украдене Небо
отаким, як було до випроб!
14.01.2024
БУВ ГОЛОС ЇЙ
І плакала Марія Магдалина,
побачивши, що гроб упорожні.
«Ви, що взяли, віддайте тіло Сина,
віддайте Научителя мені!»
Лежали плащаниця Його й хустка
окремо, ніби свідчення вини.
Та дихала живлющим духом пустка
і дивним чаром, чаром таїни.
Був голос їй: «Не пізнаєш, Маріє?
Іди й звістуй, що бачила Мене.
Я тут, ще поміж вас, та даленіє
єство Моє, лиша буття земне.
Ти перша з тих, хто чудом воскресіння
просвітлений, бо ж світ про те не зна…»
«О равві!» – ледь жива від потрясіння,
до Всеблагого кинеться вона.
Застереже: «Маріє, не торкайся,
бо Я іще в дорозі до Отця.
Збирайся й ти, щоб свідчить, не лякайся,
це вибір Божий – роль твоя оця…»
Не йшла, а бігла низом і по кручах,
минаючи юдеїв-неотес.
І видихнула сторопілим учням:
«Возрадуйтесь!
Учитель наш воскрес!»
12-13.01.2024
ОМОЛОДЖЕННЯ МІФА
«Пропаща Троя! День погуби
гряде, прощатися пора…»
Дочка Пріама і Гекуби
слова дошкульні добира.
«Ви всі приречені, рятунку
не буде, валом суне тьма…»
Троянці ремствують: «Віщунка
звихнулася, зійшла з ума».
Я чую їх, хоча й не мічу
в провісники у чорні дні.
Фінал гомеровського міфа
дійма й ввижається у сні.
Кассандри голос за стіною
віків мені, мов наслання.
Боюся я падіння Трої,
боюсь троянського коня.
Його відправити б на пашу,
допоки простір вибуха.
Але червива Троя наша,
така ж сліпа, така ж глуха.
24-25.01.2024
* * *
І коли похитнулись мости,
як завершення чорної скрути,
я зронив: «Не неволь, відпусти,
дай позбутись тебе, дай забути».
Ти замкнула на штабу уста,
ти ні слова мені не сказала.
І було те мовчання, як мста,
білий світ мені ним зав’язала.
Спотикаюся в чорнім тепер
об безмов’я, яким козиряєш.
Я, можливо, тому ще не вмер,
що ти вперлась і не відпускаєш.
Але знай – окільцьований птах
схильний до гніздувань несвободи.
Хто хоч раз побував у руках,
звідав страх, той непевний володар.
Вічний млин перемеле на дерть
й те, що гріло в сліпій круговерті.
То чому ж, невідступна, мов смерть,
ти мовчиш? так мовчиш, як по смерті?
05.02.2024
* * *
І навіть у безсилля сила є,
безвихідь йому сили додає,
коли до скелі звідусюд припертий,
за котрою погибельний провал,
ти змушений вертати, щоб не вмерти,
тим путівцем, що вже його здолав.
А спуск крутий і потребує вміння
і тільки страх тобі за оберіг
та янгол, потривожене каміння
із гуркотом зривається з-під ніг.
Дістатись повороту лиш півділа,
світ обертом, чамріє голова.
На скільки метрів стачить духу й тіла?
Яка слизька мідяста ця жорства!
Порятувавсь… на спаді перевалу
оговтується і бреде помалу,
спітніле витираючи чоло,
в безпечний низ, неподалік причалу,
безсилля, силу ти перемогло!
20.02.2024
ШУМЕРСЬКИЙ РЕБУС
1.
Настали погані часи,
кожен хоче написати книжку.
З шумерського клинопису
Що хотів сказать шумерський розум,
коли так відверто нарікав
на шляхетну схильність, мов загрозу
для шумероустрою вбачав?
Давні письмена не зрозуміти
люду, вправнім в цьому ремеслі.
О шумери, геніальні діти,
поможіть же жителям Землі.
Недаремно ж сниться: в горній тиші,
де для душ за сховище безмеж,
ревно книгу долі все ще пише,
друга обтуживши, Гільгамеш.
02.02.2024
2.
Помогли. Мені здається, тайну
я розгадав, ні краплі в ній лукавств.
І тайна та не тайна, а звичайна
супліка, випад проти марнославств.
Якщо це так, і випад той виразник
тенденції, в якій відбився час,
то невідомий автор наш сучасник,
дарма, що жив за сотні літ до нас.
Гіркий наш досвід – не в потребі книжка,
коли країна від нещасть й терзань
ледве жива, такій країні кришка,
не книжки потребує, а діянь!
18.02.2024
* * *
Неповторне, страшне, досаждальне,
галасливе й безмовне, як мім,
у жорстокості непроминальне,
проминальне за часом моїм –
так діймало ти, так ти влучало,
і таким був нестерпним твій гніт,
що надбав я досад і печалі
щонайменше на тисячу літ.
Певна річ, як мужам з первовіку
їх прожити мені не даси.
Все ж я вдячний, мов хворий за ліки,
за пташині твої голоси.
За ту яву, що плаче й сміється,
за можливість зізнань дочиста.
За той чар, що до рук не дається,
за ту радість, що теж проліта.
І за те, що я сам пролітаю,
за травмований мій солоспів.
І за ключик від брами до раю,
що шукав, а знайти не зумів.
21.02.2024
МОЦАРТ «ЛАКРИМОЗА»
Коли помру, замовте «Лакримозу»,
аби душа звільнилась від пітьми,
і плачучи, не витирала б сльози,
вмивалася блаженними слізьми.
Аби відкрилось їй, душі – чудовний
і сад земний і сад надземний теж,
який не сохне, бо то сад духовний,
бо повен душ, як маком зорь безмеж.
Христос музичний1 заворожить грою
мінор-мажор і душу обпече,
як заголосить тріо наді мною:
рояль і скрипка і віолончель.
Це він, це Моцарт в сяєві онови
таїн своїх, його жада й снага.Це музика скорботи і любові,
чаклунство, яке смерть перемага.
Коли воскресну, грайте «Лакримозу»,
аби душа здійснила переліт
туди, де Бог не витирає сльози
з обличчя світу, умиває світ.
1 Так називав Моцарта Чайковський
18-19.02.2024
ДО РАДОСТІ
Радосте, серця квітко,
серця не полишай.
Сурми, озивайсь хоч зрідка,
не згіркни на молочай.
І так тих гіркот багато,
тебе нам не вистача.
Світла, даруй же свято,
стримуй вдову-печаль.
Посестру ту ревниву
тобі не перемогти.
Та перехопить щасливу
ноту спроможна ти.
Хоча й закоротке свято
у мислячої трави,
зласкався, яви «Дев’яту…»,1
на радість благослови!
1 «Дев’ята симфонія» Бетховена
21.02.2024
ПАХНЕ МЕТАЛОМ
Чую надривну ноту сигналу,
пахне металом.
Бачу дігтярний живопис обвалу,
пахне металом.
В кліті квартири, в ніші підвалу
пахне металом.
Пахне підпалом, завалом, авралом,
пахне металом.
Дні металеві, ночі залізні,
сутінки ранні, досвітки пізні.
Де ж воно, свято? дух карнавалу?
Де вона, радість? Як не бувало.
Пахне металом.
21.01.2024
* * *
Чорні прогнози збуваються,
мало вже двох світових.
Вік в людознищення грається,
запит на ядерний звих.
Головокрут від спожитого
хмелю, що кидає в жар.
Скільки судилося жити нам
знає верховний звіздар.
Ран і руїн не уникнути,
в спілці кати і «кроти».
Тільки б дочасно не зникнути,
тільки б до мсти дотягти!
17.01.2024
* * *
В повітрі дух загрози звідусюди
і марно сподіватися на чудо
повернення до миру й тишини.
Не зна живущий чи він завтра буде,
занурюється у нервові сни.
Ті сни й мої, бо я також не знаю,
повітряну тривогу переймаю
й наляканих сигналом голубів.
Дивлюсь на їх багатокрильну зграю,
зітхаю і чекаю на відбій.
Усе, що бачу, бачу упівока,
мов затягла сітківку заволока,
заледве проглядається пейзаж.
Втрачаю страх, а це ще та морока,
страх не ганеба, страх – інстинкт і страж.
20-21.01.2024
* * *
Я кинув би життя на терези,
та з’ясувалось, що його украли.
Ошуканим іду з твоїх низин,
прикутий ланцюгами до сльози
безвиході, мій невезучий краю.
Недобрих міта на твоїм чолі,
і недарма, либонь, твої жалі
доточував я власними жалями.
Бо зло є зло, нас зацькували злі
й лукаві, поневажуючи нами.
Лишаєшся без мене сам на сам,
не дай же злу донівечити сад,
авжеж вишневий, той, що коло хати.
Прощай і будь!
Мене ж у небесах,
як на землі, уже не ошукати.
19-20.01.2024
* * *
«Поплач і стане легше…» – скажуть їй.
Вона ж немов уклякла, кам’яніє.
Як скіфська баба, тяжко бовваніє
серед руїн у пущі кам’яній.
Онука й мужа, сина і дочку
по черзі добували з-під завалу.
Не врятував їх шлакоблок підвалу,
гранітним зором проводжа «швидку».
«Поплач і стане легше…» – скажуть їй
і підуть, гнані баченим, одначе,
не дочекавшись, чи вона заплаче,
та, кам’яна, у пущі кам’яній.
19.01.2024
САБОТАЖ ДЕМОНТАЖУ
Здоров будь, Пушкін мій,
землі орган могучий…
П. Тичина
Ще за дитячих літ
він був для серця милий…
М. Рильський «Пушкін»
Демонтаж пам’ятників –
не демонтаж свідомості,
яка інсургентка за покликом,
утробою упирається
зрівнялівці Щорса з Пушкіним,
внаслідок тимчасовості
першого й безвіку другого,
який, хоч не хоч, лишається.
І як би ви не старалися,
його не демонтувати,
і як би ви не дігтярили,
домагаючись трибуналу,
улюбленець муз повернеться,
попри усі загати,
на вирвану із-під ніг його
підвалину п’єдесталу.
20.12.2023
НЕ МЕТУШИСЬ!
Не метушись, не метушись,
від метушні-зануди
замало толку, обернись
на ящик потайний, зашийсь
у непроглядь споруди.
Побачиш все і всіх, а сам
там будеш недосяжний.
Не бійсь, довірся небесам,
не підведе космічний храм
і дух його звитяжний.
А щоб уникнути потрав,
дотримуйся масштабу.
Запам’ятай: не для забав
людину-ящик оспівав
японець Кобо Абе.
29.12.2023
ЩЕ КРОК, ЩЕ КРОК…
Не зупиняйся!
Зуби зціп, ще крок,
хоч нудить і до тьми
головокрутно.
Ступаю ніби в пущу заморок,
де замороки дихають отрутно.
Ось-ось впаду,
ні-ні, я мушу йти,
а стежка все під гору
та під гору.
Ще крок, ще два,
все ближче до мети,
хоча вона невидима для зору.
Я знаю путівець цей назубок,
долав його ще молодим і дужим.
Вдих-видих,
нумо ж крок, ще крок,
і втрачене
частково надолужим.
Вже майже угорі,
звідтам є спуск,
за ним, я певен,
буде значно легше.
О як же слизько
тут о цій порі!
Не впасти б…
не спіткнутися…
Нарешті!!!
13.02.2024
* * *
День дається надто туго,
поневажує він мною.
Коливається фортуна
поміж світлом і пітьмою.
Наражається на вищир
лиха, крутячи педалі.
До пітьми вона все ближче,
а від світла далі й далі.
Ледь встига мій жереб рухи
споглядати аномальні.
І тому в душі розруха
і зізнання ці печальні.
18.12.2023
СПОГАД ПРО ВІДВІДИНИ
БОТАНІЧНОГО САДУ
О каверзна амнезіє,
не все ти, не все ти знищила.
В моїх заповітних схронах
в фаворі не самураї.
Сакура зацвіла
і Японія стала ближчою.
Японія Кавабати,
Японія Хокусаї.
18.12.2023
* * *
Такий був сезон значущий,
так весело почувалось,
що думалось – невмирущий,
не мовилося – співалось.
Здавалось, усі сенсації,
чудноти землі і неба –
вигадливі декорації
вистави лишень для тебе.
Жививсь кольорами й звуками
степів мій відрадний настрій.
Та смерть у двері постукала
і їх відчинила настіж…
18.12.2023
* * *
Смерть присунулася впритул,
обняла і заговорила.
Ти мовчиш, як похилий мул,
а чи я вже така немила?
Я звільню тебе від поклаж
осоружних, в утиль здам збрую.
Все, що є і що буде в тяж,
одним дотиком ліквідую…
Обіцяла ворожий гнів
обернути на потеруху.
І до слів тих, солодких слів
прислухалось не тільки вухо…
31.12.2023
* * *
У персональну пору ярих бід
живущий на канатоходця схожий.
Ось-ось зірветься, щезне, як болід,
хіба що Цар небесний допоможе.
Субтильний він, крихкий, як все живе,
і день його і ніч на грані риску.
Ударить грім і потерпілий рве
задушний комір, недостача кисню.
Я з єзуїстських видибав кострищ,
прийшла на поміч світлоносна сила.
Але не врятувавсь від попелищ,
вогнем свавільним прихопило крила.
06.02.2024
* * *
Чи вартий, вірше, ти мого безсоння?
Що наостанці?
Душа вночі буяла наче сонях,
погасла вранці.
Так пристрасно,
так високо горіла,
перетрудилась.
Тому й не домоглась, чого хотіла,
тому й змирилась.
13.02.2024
* * *
Ти хто в юрмі? Ніхто.
Між тіл, їх тИсняв –
один із тисяч.
Не те в природі,
ти справді майже цар,
цар при народі.
Кущі, дерева, трави всі
удень і вранці
у всьому різнобарв’ї і красі
твої підданці.
І прикрощів твоїх
скресає лід,
полегша кроку,
коли зорять вони услід
тисячооко.
13.02.2024
* * *
Коли ми ладили з тобою,
печаль була ще молодою.
І нам було її не жаль,
напівусміхнену печаль.
Коли ж ми тяжко розминулись,
печаль бідою обернулась.
Зимова випала пора,
похилі ми, біда стара.
Не розминутися з бідою,
біда у змові з ворождою.
17.01.2024
* * *
Де та легкість ходи? де сила?
де заманливе те кіно?
Як же захват мій підкосило,
як зігнуло тебе, жоно.
Незникненним накрило снігом
незникаючої зими.
Скрутно тілу під їхнім ігом,
їх арктичними чобітьми.
Але дух наш ще в непокорі,
то заварюй зимовий чай.
Він гірчить, він немов цикорій,
та його уника печаль.
13.02.2024
* * *
Усе душа перемолола,
все, що належить їй, душі.
І почувається, як гола,
на роковому рубежі.
Уже б знялася й полетіла
туди, де прикрощів нема.
Та жаль їй немічного тіла,
яке ледь диха, а трима.
Тривожно їй, перебуває
ні тут, ні там, ні там, ні тут.
Й не зовсім ясно уявляє
у позачассі свій маршрут.
23.01.2024
* * *
Сурмить сурма. Небесний страж тривогу
здіймає, бо не люб йому проект.
Застерігає: це змагання з Богом,
це виклик Йому – штучний інтелект.
Бісівську поневажують загрозу
земні зарозумілі мудреці.
Плоди шкідливі демонструє розум
і видає профанам за взірці.
Цитує Канта і романи пише,
хода його загониста й стрімка.
Не чує він, як планетарна тиша
погибельним начинням набряка.
22.01.2024
* * *
І сірява, і моросінь, і мла,
до чортиків ця ява остогидла.
Душа жадає сонця і тепла,
не до душі їй вбогі мальовидла.
Ну чим їй тут живитися, душі?
Тим паче, що на просвіток гарантій
бракує, врятували б міражі,
але ж не в цім безраднім варіанті.
І мимоволі уповільниш крок
перед зашитим ротом кам’яниці.
Зівне конс’єржка, та ж нуда і змрок
в її очах, лишається змиритись.
18.01.2024
* * *
Хто винен в тім, що долі напрямна
ходила вихилясом і зигзагом?
Жорстокий вік, а чи моя вина,
але прокисла життєдайна брага.
Чи може, винні в тому ми оба,
приречені на збої марнотрати.
І примиренський вислів «не судьба» –
знак-доказ неминучості утрати.
Страждай, але ословить не спіши
вердикт, щоб не зашкодить щиросердю.
Кривим глаголом тільки не гріши,
життя прекрасне, надто перед смертю.
19.01.2024
P.S. З питань придбання книг Володимира Базилевського звертатися за тел.:
099-917-46-53
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.
