Українська літературна газета”, ч. 6 (350), червень 2023
ВІД АВТОРА
Труди і дні поета – це й перегони з собою. Поет певен: те, що він напише завтра, буде кращим від написаного сьогодні. Ця стихійна переконаність жене його вперед. Від публікації до публікації. Від книжки до книжки.
Архів його розростається. Накопичуються чорновики, збільшується кількість віршів, які з різних причин не потрапили до книжок. Частина з них загубилася в періодиці і автор про них забув. Інші не дочекалися критичної фільтрації, до осмислення чи й переосмислення.
Поету, одержимому спрагою відгуку на подразники реальності, ніколи озиратися на своє розшарпане літературне господарство. Та гряде час, коли марафон уповільнюється чи й уривається. Поет усвідомлює: треба поквапитися, щоб порятувати те, що порятунку піддається.
Так призбирувалася, укладалася й редагувалася книжка «Вірші з архіву».
Поштовхом, який прискорив цей процес, стала російсько-українська війна, яка загострила відчуття крихкості людського життя. Строкатий, роз’єднаний незрідка десятиліттями матеріал, обумовив і відповідну форму подачі: у вигляді суверенних, але взаємопов’язаних добірок. Ця – одна із них.
ЛИСТ О.І.СОЛЖЕНІЦИНУ ВІД УКРАЇНЦЯ
Якщо ми вже не злилися до кінця, якщо ми в чомусь різні /досить того, що це відчувають вони, менші/ – дуже гірко!
О.І. Солженіцин / «ЛУ» 20.08.1990/
Но откуда этот замах:
по живому отрубить Украину…
О.И. Солженицын,
«Как нам обустроить Россию»
/ «ЛГ» 18.09.1990 /
Ви журитесь, що не злилися ми,
а я цьому радію – слава Богу!
Ще чую рідне слово між людьми,
ще бачу крізь минувшини дими
хай звивисту, але свою дорогу.
А вже зусиль пішло на те злиття,
що й Ви підперли щирістю зажури,
авжеж немало… грізне спожиття!
Згадавши про різню і побиття,
ще й досі в снах здригається Батурин.
Це Вам Петрова ера золота,
а нам вона донині свіжим струпом.
Забув би я про ті страшні літа,
та петербурзькі ваші болота
загачені козацьким нашим трупом.
Ви хвацько перекроїли віки,
відрізали Донбас і Дике Поле,
так мовби в тих краях ми приймаки.
Та – чуєте? – з могил січовики
регочуть і хапають Вас за поли.
Це ж ніби змахом шаблі обкарнать
кирею, а чи хутро на жупані
й таким ось кандибобером гулять…
Нам кров`ю августійша благодать
й кріпацтвом обернулась на світанні.
А скільки тих уварових було,
а скільки нас валуєвих товкло,
що всі образи й не згадати зразу.
Ба навіть пісні обтинав крило
чиновник Юзефовича указом.
Ах, Ви, обмізкувавши перекрій,
в гордині серця мовби і не проти
на нас махнути, як на самосій,
і відпустити з миром… Боже мій!
Спасибі Вам за братні ці щедроти.
Чому ж пече апостольський урок?
Чому шмагає слово-батіжок
і додає жалю нам та рахуби?
Чому мене проймає холодок –
невже це Ви, славетний правдолюбе?
Ви ж розітнули скальпелем пера,
явивши неабияку відвагу,
бридке й ненатле черево ГУЛАГу…
Я теж надпив, прозрівши для добра,
тієї правди сатанинську брагу!
Чого ж тепер ні нашу давню муку,
ні наш розор не зрозуміли Ви?
Не менші ми… узявши посох в руки,
Москва ходила в Київ по науку,
дарма, що не схиливши голови.
А той, хто мого предка малороссом
назвав, – був сам духовно малорослим,
конкістадор, невіглас і крутій.
Благословенне таїнство народин!
Нема великих і малих народів,
є темна сила в малості своїй.
Вона вкраїнця плутала з поляком
і мітила колоніальним знаком
довірливий, горьований мій край.
І різала – ото вже по живому!
Останнього згадаю кошового
і загірчить душа, як молочай.
А я ж тут жив, завважте, з первовіку,
хоча про те й промовчав Карамзін.
Ловив я рибу в праслов’янських ріках,
у диких пущах звіра бив без ліку,
не відаючи грізних перемін.
Іржали мої коні над Сулою,
коли й Москва ще не була Москвою
і не тримала нас на мотузку.
А напинався обрій тятивою,
стояв супроти всіх заброд горою,
стою і досі в «Слові о полку…»
Скажіть мені – ну а чому ж це нині
я, хоч господар, вдома, як в гостині,
а донедавна й геть був чужаком?
Скажіть мені – з чиєї це намови
відібрано в містах у мене мову,
аби я став новим потурнаком?
А Ви – как свой – з позиції авгура
про паралельні твердите культури,
це паралелі пана і раба!
А Ви про право вибору й ще дещо…
Ваш кат вчорашній Вам в долоні плеще!
І це хіба, пробачте, не ганьба?
Ви дарували свІтові прозріння,
а нам би просто краплю розуміння –
трава й та пробивається з руїн.
А тут весь край. А тут жага боріння.
А тут народ, що в спразі воскресіння
повільно й важко зводиться з колін…
02.10.1990
ВІК ЗЕМЛЕТРУСІВ
Земля розверзлась.
Не до сентиментів.
Еллада в трансі:
гірше, як війна!
Зигзаг провалу – десять кілометрів
і майже упівметра ширина.
Тріщить земна кора,
як овоч, репа,
була будова – загубився й слід.
Акрополь, стережись!
Тримайся, степе!В руїнах Бухарест,
гойда Мадрід.
Дрижить земля,
немов на вітрі крона,
в Неаполі – сім балів. Боже, збав!
Уся планета – це сейсмічна зона,
де ж епіцентр?
Румовища й тужба.
Армагеддон чи передвістя краху?
Вік землетрусів
крає й крушить світ.
І дивиться, зіщулившись від страху,
в байдуже небо мудрий індивід.
12.03.1981
АНАФЕМА
Улюблена розвага Пол Пота – закопувати в землю живих дітей.
(з газети)
Задеревію від жаху й скорботи:
праведний Боже, що ж це таке!
Звідки беруться сомоси й полпоти,
це сатанинське поріддя бридке?
Звірі – ти кажеш. Образа для звіра:
звір, коли ситий, не зачіпа.
Та невситиме нутро бузувіра,
лакомство ката – кривава ропа.
Ломом – у груди, мотигою – в череп,
вмерли епохи, живе ремесло.
Як же й коли оце плем’я печерне
на гнойовищах планети зросло?
Доки вглибаєш в газетну сторінку,
в джунглях вологих, в затінні дерев
теплу людську ще тремтячу печінку,
давлячись хижо, полпотство жере.
Діти все бачать?
Дітей закопати!
Бо не пробачать – знає Пол Пот.
Цих закопати, тих затоптати.
О коли б в землю вгатити народ!
Гордих довести до ідіотства,
смирним – по жменьці рису й пшона…
Та самовбивча природа полпотства:
власною смертю вагітна вона.
В сталінських темпах лихої роботи
криється страх і безсилля злоби.
Здохнуть сомоси, щезнуть полпоти,
діти – безсмертні, ростуть, як гриби!
07.06.1979
ЗНАК ЛЕТАРГІЇ
Не руш біди народної, не руш,
якщо душа проснуться не зуміла.
Страшна хвороба – летаргія душ,
вона страшніша від хвороби тіла.
Байдужість її няньчила, либонь,
з вини її всі серцетруси й муки.
Запам`ятаймо тих, що йшли в огонь,
і тих, що гріли на пожежі руки.
У них хоча й не мічені лоби –
нутро у метастазах летаргії.
Пожитку нерозсудливі раби,
як ваше плем’я хижо молодіє!
Як тягнеться до лімузинів, дач,
урвавши, звісно, зі стола епохи.
Ти, хлопчику з Чорнобиля, пробач,
що мій діагноз припізнився трохи.
Знак летаргії – знак хапуг, діляг,
оракулів, що тчуть парадні шати.
Нам ще один потрібен саркофаг,
аби хворобу цю замурувати.
Пробач нам гріх тяжкий… але затям
також і це, проходячи науки:
є ті, що важать за життя життям,
і ті, що гріють на пожежах руки.
Жива душа зривається на крик,
коли вона біду чиюсь почує…
А ти, поете, вирви свій язик,
якщо він зважиться молоти всує!
30.09.1986
* * *
– Алло! Алло! Це «Злагода?» Алло! –
дзвінок зальотний, в ньому хвилювання
і сподівання… звук дзвенить, як скло,
високий звук – затаєне благання:
– Алло! Алло! Це «Злагода?»
– Ні, ні!
Це ворожда й румовище, це безум
розбрату, це люди кам`яні,
на їх камінні злоба гострить леза
й хапає безпорадного за карк,
зв’язавши попередньо ноги й руки.
Вола душа!
Горить, як Жанна д`Арк
на лобнім місці, корчиться від муки.
Не злагода – усобище, дружок,
смерть, смерть дочасна,
пекло рукотворне…
Протяжний звук, давно урвавсь зв’язок,
я сам з собою надриваю горло.
14.02.1995
БУНТ РЕЧЕЙ
Уперлися речі – в квартирі завал:
не гріє плита,
зупинився годинник,
осліп телевізор,
скривився пенал,
розплакавсь, як баба,
вночі холодильник.
Немов походила злочинна рука
якихось незнаних іще епідемій.
З-під крана – о леле! – на кухні ріка,
ввімкнув пилосос – пилосос не гуде мій.
Бойкот – не інакше, усюди бедлам,
я загнаний в кут,
я в речей під арештом.
– Та що ж це таке? – гукаю майстрам, –
життя зупинилось, врятуйте нарешті!
Приходять, рятують – і знов без оман
годинника серце вже рухає стрілку,
мурчить холодильник,
не ремствує кран,
оклигує радість – хоч в губи сопілку.
Майстри!
Як впокорила дух висота,
це ви підняли нашу плоть над землею.
Це ваша десниця – авжеж золота –
за хвіст ухопила комету Галлея!
19.03.1986
* * *
Дігтярний почерк українофоба
болотному намулові зрідні.
Так пише ніч. Так пишуть смерть і злоба.
Але – щоб тут? Та ще на цій стіні?
На плінфі стародавньої Софії
читаю нечестиві письмена
і думаю: як мало вона вміє –
ненависть чорнорота і дурна.
Як їй бракує вигадки й таланту!
Щось є в ній від нездатності скопця.
Я в храм зайшов… дай сил мені, Оранто,
на жалість і до злобного сліпця!
17.11.1990
А ТИ Ж ОБІЦЯВ НАМ, СТЕРНИЧИЙ…
Вервечкою вийшли на берег.
Стерничий, куди нас прибило?
Піску прибережного шерех,
мазутної хвилі чорнило.
Та ми ж тут недавно бували!
Оце так устряли в халепу.
Тут зараз ще більші завали,
відчутніший сморід зі степу.
А ти ж обіцяв нам, стерничий,
нове Ельдорадо, чому ж ти
ховаєш від гурту обличчя?
Де ж харч для парадної учти?
Назад повертатися пізно,
та й толку немає з виправи.
Ми – жертви ілюзіонізму:
поглянь – не агави, а ґави!
Терзають на березі падло
дзьобищами й зиркають скоса.
Скаженого моря кувадло
трамбує понурі укоси.
На сході туман переймає,
на заході – змрок таємничий.
Якщо порятунку немає,
ти першим загинеш, стерничий!
17.05.1993
* * *
Мій розважливий друже, присядь,
тільки й радості, що розуміння.
Хай про цноту вітійствує б….дь,
нам бридке фарисейське уміння.
Завше в формі продажне перо
і на гребені хвилі пролази.
Але зло таки зло, а добро
прямодушне й не схильне до фрази.
Як гримів наш парадний Парнас!
Блазнювала уярмлена ліра.
І молилась на іконостас
чиясь юна наївна довіра.
Може б виріс новітній Орфей,
та з синдромом плебейства рапсоди.
Ти послухай – вчорашній лакей
нас навчає сьогодні свободи.
30.08.1991
ЗАГАЛЬНИЙ ВАГОН
Вже пора, проведи на перон,
неблизька випадає дорога.
Мій квиток у загальний вагон,
нам купейний комфорт ні до чого.
Як вібратор, вагон той гуде,
в нім завізно і сісти непросто.
Але світ не без добрих людей,
а недобрих ми вийти попросимо.
Там розкаже мені інвалід
фронтову не без вигадки повість,
там при всіх нагадає сусід
торбохвату про втрачену совість.
А заплаче мала вереда, –
знані кожному здавна ці звуки.
Тиха радість, безмовна біда –
на виду, як обличчя і руки.
Негаразди обступлять земні,
мов циганські вузли на проході.
І згадаєш в чужій стороні
те, що завше у серця на споді.
Навіть в тамбурі вічні льоди
доженуть на якімсь перегоні.
Нумо, вірше, до гурту іди,
твоє місце в загальнім вагоні.
03.05.1972, 29.05.1985
ВЕСЕЛА РОБОТА – РУБАТИ ВИШНІ
Весела робота – рубати вишні,
сокиру в руки – і рраз! І два!
Не жаль вам, діду? Такі ж бо пишні!
Дід підозріло очі хова.
І прикро діду, і гірко діду:
весела робота – не доведи.
Ой саде, саде, не буде й сліду,
де при корінні – там назавжди.
Здригне безвинна душа вишнева,
здригне від жаху і завмира.
А як же славно цвіли дерева,
як наставала їхня пора.
Втішались діти й сільська громада,
коли рум’яніли вишеньки.
Ой саде, саде, одна досада,
пеньки при корені, як п’ятаки.
Весела робота – рубати вишні,
сама сокира пливе до рук.
Куди ж Ти дивишся? Прозри, Всевишній!
На всю Вкраїну цей цюк та грюк.
Зруба дід вишню, почне спочатку,
а кожна вишня, немов дитя.
Онук не знає ще про податки,
не знає й добре, лихе знаття.
15.09.1987
ХАЛВА
Ну чого тобі не вистачає?
Вередуєш не знати чому…
Ненароком себе запитаю
і дитинство на мить перейму.
В тім убогім селі на світанку,
проклинаючи ревно війну,
продавала похила мінялка
кременчуцьку халву запашну.
Між страшних похоронок, протезів,
під громами залізних небес
ми не бачили делікатесів,
і ось на тобі – делікатес.
Помінялися кадри і ролі,
а халва ще й тепер дивина.
О як солодко тане у роті!
О як пахне, як пахне вона!
04.06.1977
ОКСАНІ ПЕТРУСЕНКО
Озовись, божественне сопрано,
втіш мене і всю мою рідню.
Україна – та це ж ти, Оксано,
ну а ми – біля твого вогню.
Тепло серцю, високо аж млосно,
серце, серце, ближніх возлюби.
То не просто голос – вінценосний,
знак окличний вищої судьби!
Господи, почую й воскресаю,
навіть сам дивуюся – не вмер.
Це мені й хіба що Вересаю
дзвонить херувим із горніх сфер.
Лийся, лийсь божественне сопрано,
і не зупиняйся ні на мить.
Вік би тебе слухати, Оксано,
і шляхетним стилем говорить!
09.09.1988
* * *
На що сподіваєшся в жовтні, ромашко?
Уже й деревію потьмяніла кашка,
і льнянка, немов нежива.
В осінньому полі, де жодної пташки,
журитися легко, сміятися важко,
а ти все смієшся. Дива!
А ти все смієшся, забуте лоскочеш,
у жовтні з весною обнятися хочеш,
яка ж ти наївна й смішна.
Чи щось натякаєш, чи щось там пророчиш,
та тільки до травня ніяк не доскочиш,
це осінь. Ти в полі одна.
Якщо й заперечиш, що нас таки двоє,
твоєю, ромашко, безумною грою
себе ошукати не дам.
Чи ти легковажиш? Чи рвешся до бою? –
спитаю, схилюся на мить над тобою.
Прощай! Непереливки нам.
10.11.1989
СОЛОВЕЙ 90-ОГО РОКУ
Як причинний, у тишу глибоку
увірвався розкотистий грім:
соловей 90-ого року
дріб розсипав в екстазі п’янкім.
Чи то соло почав з середини,
чи то пісня такою була,
та здригнулося серце людини,
загрубіле від кривди і зла.
Як він сипав – натхненний маестро,
самовбивця нічний, нещадим!
Всі на світі солісти й оркестри
в ніч оту не зрівнялися б з ним.
То свистів, шаленів, захлинався,
то колінця такі викидав,
ніби з чимось навіки прощався,
або щось у прийдешньому знав.
І сказав я йому – соловію,
я, звичайно, як ти не зумію.
Але ти мене так не діймай,
знаю й сам, що погибельний рай.
А що мудрість моя недолуга,
а що віра моя заслаба, –
в твоїм співі і захват і туга,
та й не спів це, а швидше тужба.
Не нагадуй мені про минуле,
не бентеж мене снами століть.
Знаю й так я – двійник вельзевула
за плечима у мене стоїть.
15.09.1990, Онуфріївка
* * *
І непорушна, і глибока,
немов колодязь у степу,
ніч зрідка блимала впівока
крізь тьмяну місяця лупу.
І налягала наче брила
із косогорів та заплав
чужих лісів скажена брага,
густа меляса диких трав.
В цю ніч би папороті цвіту
шукать у хащах лісових.
Просити б витримки й привіту
на роздоріжжях світових.
Невже ти, серце, натомилось
повинність сплачувать тяжку? –
Питала думка й билась, билась,
як муха в рамі-двійнику.
17.06.1985
* * *
Звідусюд омивали поля
збляклий мур незугарного дому.
І щотижня здригалась земля
від присутності аеродрому.
Вилітав сатанинський метал
з підземелля із блиском та ревом.
І під звуків гримучий обвал
пригинались від страху дерева.
Їм нестерпна була і чужа
темна сила, що завше лякала.
І здригалася в кожнім душа
й потім довго до тиші звикала.
19.07.1993
* * *
Наш «Як-40» уже заверта
на бетонку, до злітного поля.
Тричі грішна і тричі свята –
ти стоїш, кам`янієш від болю.
Угорі ти, а ми ще внизу,
скоро все поміняється, звісно.
Ти змахнеш мимовільну сльозу,
я ще глибше занурюся в крісло.
На прощання рука не змахне,
лиш здригнеться душа-недоріка.
І в салоні ніхто не збагне:
нить зв’язку обірвалась навіки.
09.09.1981
* * *
Чим же ти в житті цім дорожив,
з ким дружив, змагавсь несамовито?
Не збиткуйся, та хіба ж я жив,
думав про життя, а треба б жити.
Жити, як живе у полі злак,
жити, як над шляхом кущ ожини.
Жити, як веселий березняк,
жити так, як звір чи птаха, – жити!
Але мисль впирається – не дам!
Стишує ходу й бере в закови.
Не дає гортані і губам
випустити безтурботне слово.
Возлежиш в задумі, мнеш траву,
краще б ти гуляв чи грав у карти…
Думаю – а отже, я живу,
чи існую – як там у Декарта?
05.10.1988
* * *
… І подивуєшся щоразу,
коли, наближена до раю,
євангеліє від Тараса
душа, оклигавши, згадає.
Затуркана, глуха, незряча,
а ба – таке сказать зуміє!
Так неприкаяно заплаче,
так безтурботно звеселіє.
Якщо ж і вкриється снігами,
то все одно подба про себе:
відчувши землю під ногами,
пошле голодні очі в небо.
15.02.1989
* * *
Що ж – натхненно помовч на столичнім горбі,
доки спиться каштанам і липам.
Тільки вдосвіта Київ належить тобі
та хіба ще кільком недосипам.
Він належить тобі, ти належиш йому
і можлива розмова між вами
не лише про таке, що хвилює юрму,
а й про те, що не викажеш снами.
А розмиє твій образ та сама юрма,
затопивши всі вулиці міста,
не порветься зв’язок, що сукавсь недарма,
і не втратить високого змісту.
30.06.1991
* * *
Змагайся з віком без оглядки,
ти ще юнацький маєш сприт,
якщо й на …енному десятку
не поміняв свій реквізит.
Ти ще вберіг від стужі душу,
не поневолила зима,
якщо отак на дичку-грушу
спроможний дертись легкома.
Далеко видно з груші-дички,
грушки дрібні й терпкі на смак.
Тримай від обрію відмичку
і не зважай на тяж ознак.
Корона срібна? Що ж, корона
не гріх, хоч не пароль у рай.
Трактат «Про старість» Ціцерона
лиш без потреби не читай!
05.09.1988
* * *
Бур`ян, що витримав сніги,
кому він за опору?
Хоча й підвівся довкруги
і шурхотить бадьоро?
Це сила вітру підійма
його усохле тіло.
А в нім же й крапельки нема
життя, що відлетіло.
Знайома нам вистава ця
і режисерський почерк.
В надії, що глядач – вівця,
маестро нас морочить.
Там – глянець, там – грубезний грим,
все трудиться уперто,
щоб мертве наректи живим,
а невмируще – мертвим.
25.11.1989
* * *
Не владне серце в кожнім устремлінні
і ностальгійно з Києва гребе
інтелігент у першім поколінні
в леваду й поле, від снігів рябе.
Він знає особливості уяви
являти сни, яких і не було.
Та йде на повідку в тії забави,
що любить глянець й забува про зло.
І все ж, і все ж в зманливому видінні
урветься щось, як полохливий звук,
й інтелігент у першім поколінні
збагне, що він усе-таки селюк.
Що був ним і лишився… бо інакше
чому міська нелюба тіснота,
й душа, як перелітна сиворакша,
у родове гніздо переліта?
01.11.1992
* * *
Як опустили домовину
і в тиші зойкнуло дитя,
він теж, як інші, кинув глину,
хоч кидав камінь за життя.
Нема за те йому покари,
все набираючи розгін,
тепер він пише мемуари,
не «Він і я», а «Я і він».
У ювілейні дні охоче
чита небіжчика рядки…
Недовідома книга збочень
і страшнуваті сторінки.
19.02.1983
* * *
В тяжкім борінні між добром і злом –
багато обіцяв, та мало зміг.
То ангел підпирав твій дух крилом,
то демон швиргома збивав із ніг.
З одних копалень сіль твоїх невдач
і рафінад крихкий твоїх утіх.
Що там учора?
Тільки сміх і плач.
А що там завтра?
Тільки плач і сміх.
30.09.1987
* * *
Дні незагнуздані наспіли,
досадам – зась, збирай гриби
чи окунів лови на спінінг,
втішайся, споглядай, люби.
Жучок, одягнутий парадно,
бджоли мелодія й політ, –
все кличе жити безоглядно,
як і тоді, в сімнадцять літ!
21.08.1977
P.S. Читачів, які хотіли би придбати книжки
Володимира Базилевського,
просимо звертатися за тел.:
099-917-46-53.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуку: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.
Прокоментуєте?
