Володимир Цибулько. «Дядя, дай батінкі!»

0

Саме такою була перша фраза окупанта на порозі мого дому. Я відчинив двері ніби натякаючи, що я в домі сам, зброї не маю, світла не маю, зв’язку не маю,  води в домі в мережах не маю, через відсутність електрики, тож туалетом в домі не користуюся.

— Маю батінкі, тільки вони на тебе будуть великі! — відповів. На всяк випадок показав.

Напередодні до сусіда заходили кадирівці, хотіли чаю попити! Ну це у них був такий привід. Аби ввалитися в дім. Походили по хаті, стрелили з АК-74 одиночним в підлогу і звалили. З реготом — «вот і чайку папілі, да!». Тож розуміння стилю так би мовити прививалося з перших годин окупації. Ще 24 лютого ганяв у Гостомель, аеродром вже був атакований, і я допоміг нацгвардії добратися у селищну раду, їхнім завданням було обороняти саме цю споруду. Один із нацгвардійців на адреналіні не розрядив автомата, коли сідав у автівку, тож під вухом у мене ззаду  вистрілив у дверну шибу. Потім я помчав на аеродром Бородянка, там вже збиралися військові, ми ще зібрали для батареї «Буків», що відходили з Чорнобильської зони, деякі необхідні речі та пальне. Друзі порадили повертатися додому, тож було сподівання, що я повернуся на аеродром зранку і зможу бути чимось корисним. Тільки вранці вже під моїм домом стояло триста одиниць бронетехніки з криворуко намальованою  літерою «V». Новою свастикою для нової окупації України. Пастка захлопнулася.

Всяка війна ділить людей на тих, хто виживає зі зброєю в  руках, і хто виживає без зброї. Тільки ті, хто без зброї як правило протистоять озброєним наодинці, і це міняє всю картину попередніх досвідів виживання, адже озброєні, як правило, ще й мають колективістську природу, ієрархію, а беззбройний завжди наодинці. Часом за його спиною стоять ще беззбройніші. Ще більш незахищені! І найчастіше людина без зброї постає перед вибором втрати честі чи втрати життя, чи втрати і честі і життя! І не лише свого.

Російські війська не могли вирватися із совкової рабської повинності, тому в пам’яті миттєво прокинулися всі поведінкові стереотипи виживання в самій совковій армій. Щоб вижити в такому розсолі, треба миттєво стати солоним огірком, як казали в совковій армії, «прікінуться вєтошью», тобто спробувати стати сірим невиразним фоном, а не зіркою  тік-тока і молодим. Українці, народжені в дев’яностих, на відміну від російських ровесників, дуже мало живуть у совкових культурних кодах, тож у перших розмовах із окупантами раптом з’явилося  дивне відчуття, що тридцятирічні росіяни все ще совки, котрі не відчули смаку свободи, смаку самостійного прийняття рішень. Тут ще треба зважати на те, що армія притягує людей з патерналістськими інтенціями. Тих, кому зручніше, коли за них приймають рішення. А ще до того ж – совкова, а тепер властиво російська армія – це не просто непереборна суміш брехні і окозамилювання, а за дев’яності роки, роки чеченської бійні, це ще й наскрізно криміналізована структура. До того ж ця криміналізація пронизала все настільки, що це в самих нібито військах сприймається як такий собі ледь не правовий режим. Тобто – вранці 25 лютого під моїм домом стояла банда на бронетехніці, і чекати від неї іншої, ніж кримінальної, поведінки годі було.

Найперше, що починає виїдати з середини за таких обставин, це як внутрішньо сформувати в собі  певний алгоритм поведінковий, алгоритм мінімальної витрати нервової енергії і ресурсу живої енергії. Як розподілити внутрішнє вигорання, як розтягнути внутрішній емоційний ресурс, чи то пак  ресурс терпеливості. Найтяжче це буває на передовій, але ж ти без зброї , без світла, без ніякого зв’язку, а за якихось 5-7 кілометрів стоять українські  війська, ідуть безперервні бої, і над домом летять орківські гради і снаряди, навіть крилаті ракети пару раз летіли з неймовірним гуркотом, а з українських бойових порядків летять у бік орків  усі можливі набої. І саме український снаряд потрапляє в сусідський будинок, спочатку в один, потім в інший і ти стоїш посеред двору і чуєш як вилітають вікна в твоєму домі. Тому найперша небезпека була в тому, що не розрахуєш свої сили, а все це – для людини без зброї в окупації, та ще й по суті в бойових порядках орків, в умовах вічного очікування прильоту, постійного очікування 24\7. Навіть коли бачиш, що український дрон заглядає в твоє вікно, і розумієш, що там українські воїни бачать мирних українців, котрі по суті для орків стали живим щитом. І це відчуття, що орки тебе розглядають як живий щит дещо заспокоює, адже їхній страх в очах  читався досить відверто. В нащому селищі вони ввели десь через тиждень окупації певний поведінковий формат – я б сказав чеченський. За дня вони рисачать по будинках, грабують і набирають води у водовозки. Качають зі свердловин. Краденими генераторами. А після 16.00 втікають до ранку в свої польові табори. Лишається тільки блок-пост, який затемна  ховається в окопах і в броні. Тому лотерея вже переключається з однієї небезпеки – безрозсудної стрільби переляканого орка з автомата чи з баштової гармати броні, на очікування нічного прильоту. Випадкового набою. Чи ракети «града», чи «смерча». Потім вранці ходиш рахувати побиті дерева недалеко від хати. Чи вікна, що повиносило осколками в сусідніх будинках. Обдивляєшся найперш свій дім, що треба рятувати негайно, чи йти рятувати сусідові побиті уламками вікна.

Холод і безсоння! Безсоння і холод! І постійне  вираховування місць великих розгромів орків. Особливо нічних! Щоб розуміти рівень злітання з котушок бойової охорони, тієї, що на броні супроводжує водовозки. Адже ці з безпорадності здатні виміщати лють на беззахистних і безбройних. А скільки їх поклала українська арта у Луб’янці, чи у Здвижівці – сам Бог знає. Кадирівці випарувалися в чертоги Аллага вже десь через три дні після вторнення, і то десь  було в Бучі. А в Гостомелі, самі орки розповідали, якийсь старший пан спалив БМД саморобним бандерасмузі, і втік. Скільки їх згоріло під Мощуном, теж сам Бог знає, але ми за місцями інтенсивних боїв вираховували час визволення. За інтенсивністю руху бронетехніки, за психологічним станом орків. Коли до тебе підходить якийсь невмиваний з червоним очима і каже: «Ізвінітє, ето нє наша война!», зразу ж пригадуєш, що хтось і в нас мусолив цю тему, особливо коли треба було  відвойовувати Донбас.Ти розумієш, що хлопчик це не скаже перед іншими орками, але з ним можна говорити про настрої, про те що робиться в Росії, щоб як традиційно українські старші люди через питання про погоду один в одного витягують значно більше інформації, ніж лише про погоду. І це також був механізм внутрішнього енергозбереження. Години сну на таких нервах інколи вистачає, грудки рафінаду чи ложки меду інколи вистачає щоб загрітися на якийсь квадранс, тобто чверть години. Але коли твій внутрішній годинник розрахований на тиждень окупації, а він триває місяць, і твій ресурс терпіння вичерпався, є загроза осипання. Апатія може бути більш вбивчою ніж набій 152 калібру. Кожен новий день не прояснював ситуацію, але вичерпував ресурси організму. Особливо добивало організоване владою мовлення в ФМ-діапазоні, котре було і бездарним і не інформативним, і інколи так гнітило психологічно, що я просто читав літературну класику. Інформаційний голод був не менш вбивчим, ніж неправильно розподілений ресурс терпіння. І владі це майже ж нічого не коштувало. Але це створювало ще одне відчуття загрози, адже якщо інформаційники у владі не здатні розпорядитися інформаційним ресурсом, то яка біда тоді з озброєнням і  логістикою? Деморалізуючий стиль «марафону» просто множить твою безбройність перед орками. Мовлення потрібне було і для окупованих, і для окупантів. Адже розвідка знала про рівень деморалізації серед орків. І ця деморалізація коштувала тисяч смертей людей в окупації.

В холоді і пітьмі комірчини під сходами моделюєш собі як це має скінчитися. Щось на зразок того, що ти прокинешся, визирнеш у вікно, а ніяка водовозка не їде по воду під сусідній будинок, і БМД бойової охорони не їде, і блок-пости зникли, ну не те що зникли, а просто якесь суцільне безлюддя, якщо орків можна назвати людьми. Бо грабували будинки вони не як грабіжники, а як психічно хворі. Такий собі колективний психоз пограбування. Загиджували килими, загиджували безводні унітази з нелюдською люттю. Вони проектували ненависть, і щоб вижити, треба було цю ненависть не затримувати на собі, пробувати хоча б іронізувати. Над ними, над собою, над ситуацією, в якій опинився! І найпростіша іронія чомусь виштовхувала на поверхню сюжет, коли поміж танків і орків до тебе з Бучі приїде кур’єр і скаже: «Ваша піцца доставлена! З вас – 200 грн!» Втім, і інші сюжети вигадувалися. Про те, що орки підуть, а українські війська не швидко прийдуть, і полізуть у селище мародери. Вже рідні! А зброї ж ніякої немає.

Орки таки пішли! Так як і думав! Тиша буравила вуха! Око різала відсутність   броні і уралів, навіть запаху смердючого дизелю від орків не було чути. Бо і орків не було. За півдня якась одна броня проскочила, і було не зрозуміло, чи то орківська чи наша. Бо якось вихопив по радіо фразу Вадима Денисенка про загрозу спорадичних обстрілів блукаючих груп орків. Про визволення мови не було. Інформація про актуальні події приходила з лагом в дві доби, тому про визволення поки мова не велася. Але внутрішній манометр зашкалював, хотілося вимести всю хату від слідів орків, від порохні і пилюги, помити всю підлогу, вмитися нарешті хоча б холодною водою і завалитися в ліжко, рідненьке, зі свіжою постіллю, хоча й холодне, але кілка светрів на свіжу термобілизну здатні порятувати.

Так і зробив нарешті. Тиша спровокувала на неймовірну активність. Все вимив, вишкріб, витріпав, помився і звалився спати.

Перед сном ніби якась внутрішня страхівка запустилася, з питанням, а може, не варто ризикувати, а може, доки наші війська не зайдуть, все ж варто заховатися в безпечну комірчину. Адже це той самий випадок, коли ти вже заряджений на мирне життя, на певну безпечність, але ворог передумав дарувати тобі таке щастя.

Страшенний вибух о шостій ранку! Дуже близько! Ти зриваєшся з ліжка, мозок пульсує – в криївку чи документувати? Ти здуру хапаєш телефон, щоб зняти відео як палає сусідній будинок, і тут спрацьовує спалах в гаджеті, і ти розумієш, що наступний постріл буде в твоє вікно. Митєво кидаєш гаджет і летиш в криївку. Вже впавши на матрац у криївці, чуєш звук орківської броні, що віддаляється. І ще звук чогось на зразок українського «буцефала», що погнався за тією бронею. Чуєш, як метрів за двісті-триста вибухають міни, мабуть, 82-го калібру, дещо приглушено. І після цього наступає справжня тиша. На добу. Вже на другий день зайдуть українські нацгвардійці із Калинівки. Світлі обличчя, в очах самоповага, у прекрасному взутті і підігнаній, не мішковидній  польовій формі. Ніякого переляку чи зашуганості в очах. Бороду я вже встиг зголити, але дідом бути не перестав. Місяць з лишком окупації  додав мені віку років з десять. Не календарного, а того, що називається рівнем спрацьованості організму. Багато речей стали неактуальними. Почав писати поему з химерною назвою «Нещасні без зброї, нещасні зі зброєю», такий собі згусток енергії виживання  і переможених страхів.

Першою фразою українських гвардійців, котрі мене впізнали, було здивування Богдана, добровольця з калинівської бригади і студента Вінницького педу:

— Пане Володимире! Це ви? Як ви тут вижили?

— Як вижив? Та мабуть – «прікінулся вєтошью»?

Потім львівська товаришка моєї дружини запитала у неї:

— А що то значить – прикинутися вєточкою? То Влодко у інтерв’ю сказав по телебаченню.

І я зрозумів, що з відходом орків з України пішла і російська мова з літературою, в зв’язку зі своєю великою  людиноненависницькою сутністю. А вєтошь по галицьки – то всього лише шмата. Тільки шматою українцеві бути не годиться. Хіба прикинутися задля виживання! Ненадовго! І тут доля тобі може непомітно підморгнути.

(З антології «Хроніки окупації і спротиву. Перші місяці війни». Видавництво «Ліра-К»)

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я