«Хороша се сторона, і я вже звикла любити її не як чужу»

0
125

До 150-річчя від народження Лесі Українки в Бейруті, у ліванському видавництві «Аль-Мусаввер Аль-Арабі», вийшов перший том перекладів прозових творів Лесі Українки. Про це повідомляє golos.com.ua.

Переклад здійснив відомий ліванський перекладач, українознавець, член Спілки ліванських письменників та Спілки ліванських журналістів Імадеддін Раеф. Передмову до видання написав Надзвичайний і Повноважний Посол України у Ліванській Республіці Ігор Осташ. До книжки ввійшло 19 перекладів оповідань та казок Лесі Українки. Видання вийшло за підтримки Міністерства закордонних справ України. Презентація першого тому відбудеться 25 лютого, у день ювілею письменниці. Особливістю презентації стане декламація перекладених текстів дітьми з української громади у Лівані.
Другий том Посольство України в Лівані у співпраці з Громадою українців Лівану планують видати до кінця ювілейного року.

Ігор Осташ, Надзвичайний і Повноважний Посол України у Ліванській Республіці, народний депутат України другого-четвертого скликань

Цьогоріч виповнюється 150 літ із дня народження видатної української письменниці, громадської та культурної діячки Лесі Українки. ЇЇ ім’я стало одним із символів України, і разом із Тарасом Шевченком та Іваном Франком вона утворює тріаду найвидатніших українських письменників. У світовій літературі вона є яскравим українським обличчям епохи модернізму на зламі ХІХ—ХХ століть.

Її життя і творчість тісно пов’язані з арабським світом, однак лише останніми роками її твори стають доступними арабомовному читачеві. Леся Українка, як і її колеги І. Франко, А. Кримський та П. Куліш, захоплювалася сходознавчими студіями, історією, міфологією та звичаями східних народів. І цією «арабською в’яззю» пронизана її поетична, драматична та перекладацька творчість. У 19 років Леся Українка написала для своєї молодшої сестри підручник «Стародавня історія східних народів», який фактично був першим українським підручником у цій царині. Книжка була надрукована її сестрою Ольгою Косач-Кривинюк у Катеринославі у 1918 р., уже після смерті письменниці.

Під час лікування у Єгипті Леся Українка намагалася редакційно доопрацювати текст підручника. У листі до сестри Ольги письменниця пише, що вона отримала рукопис «Стародавньої історії…» та замовила у пана Білинського книжку Масперо, яка лягла в основу її роботи («Histoire des anciens peuples de l’Orient», par G. Maspero), а інший твір («L’histoire des anciens peuples de l’Orient», par L. Menard) вона сподівалася знайти вдома, як буде весною у Києві. В іншому листі до сестри Леся Українка вже після перегляду підручника пропонує назвати його так: «Історія давніх народів Сходу. Зложила Леся Українка по Менару, Масперо та інших». Однак завершити редагування тексту підручника вона так і не встигла. Репринтне видання цієї книжки вийшло у 2008 р. в Луцьку з коментарями О. Огнєвої та Н. Сташенко. Згаданий підручник Лесі Українки містить такі розділи, як «Історія єгиптян», «Історія ассірійців та вавілонців», «Історія фінікійців» та ін. У розділі, присвяченому фінікійцям, вона детально описує історію сучасних ліванських міст Тіра, Сідона, Біблоса та сирійського Арвада (Арада), історію появи фінікійського письма, а також згадує про ліванські кедри. Письменниця високо оцінювала фінікійську цивілізацію, зазначивши, що «найбільше знали про світ єгиптяни та фінікійці».

Фінікійські міста (сучасні ліванські) Сідон і Тір Леся Українка згадує у драматичній поемі «У пущі», яку вона почала писати ще у 1897 р., однак завершила її 1909 року. Сама авторка називала поему в листі до мами «драмою про скульптора серед пуритан». Дія у творі відбувається в Північній Америці у ХVІІ ст. Учитель і проповідник Годвінсон звинувачує скульптора Річарда Айрона у відступництві, захопленні скульптурою, яке, як і писання ікон, не толерувалося пуританами:

За всі віки було лиш
два майстри,
Що з божого шляху
не ухилялись:
Веселіїл та Еліав, що в храмі
Єрусалимськім працювали,
решта ж
все Каїнове кодло;
все нащадок
Сідона й Тіра.

Тут Леся Українка згадує про фінікійські міста Сідон і Тір, що у давні часи славилися торгівлею, ремеслами і мистецтвом. Ці мегаполіси описували як символи достатку, розкоші, але часто також як і символ зворотного боку багатства — марнотратства. Саме у цьому негативному сенсі згадує про Тір і Сідон авторка поеми.

У цьому ж творі письменниця звертається до міфології фінікійців і згадує їхні божества — Молоха, бога сонця, вогню і війни, та Астарту — богиню родючості й кохання:

Недоліток в танку несамовитім
кружляє перед постаттю
Молоха!
Невинна дівчина в препишні
шати
наряджена для служби
Астароті…

У 1902 р. письменниця друкує у збірці «Відгуки» шість поезій, об’єднаних під назвою «Легенди»: «Сфінкс» «Ра-Менеїс», «Жертва», «Легенди», «Саул», «Трагедія». Пізніше «Сфінкс» і «Ра-Менеїс» були окремо надруковані під спільною назвою «Єгипетські фантазії» в альманасі «Дубове листя» (Київ, 1903). Поява її першого циклу «Єгипетських фантазій» була інспірована оглядом поетесою єгипетських старожитностей у берлінському музеї у червні 1899 р.

Проводячи певні історичні аналогії з Єгиптом, вона писала: «Як могло статися, що народ єгипетський, талановитий і працьовитий, дався запрягти себе в те ярмо? Запевне, те ярмо накладали не раптом, а дуже помалу, от хоч би як у нас на Україні…». Свої драматичні поеми на теми вавилонського і єгипетського полону вона також проектувала на становище України в Російській імперії. У 1903 р. у Сан-Ремо виходить у світ драматична поема «Вавилонський полон» («У полоні»), дії якої розгортаються біля вавилонських мурів, на рівнині, де річки Тигр і Євфрат зливаються воєдино. Через рік вона пише поему «На руїнах», події якої відбуваються вже на Йорданській рівнині, на руїнах Єрусалима. А її поема «В дому роботи» (Київ, 1906) переносить нас на околиці столиці Стародавнього Єгипту Мемфіса. Того ж 1906-го вона друкує дві поезії — «Напис в руїні» та «Ізраїль в Єгипті», подаючи їх як диптих під назвою «Єгипетські барельєфи».

У 1907 р. з-під її пера виходить драматична поема «Айша і Мохаммед» (Ялта, 1907), у якій ідеться про пророка Мохаммеда та його дружин Хадіджу та Айшу. Твір був надрукований у першому номері журналу «Дзвін» за 1913 р. Того ж року цей діалог Мохаммеда та Айші було вперше поставлено на київській сцені Марією Старицькою та колективом Музично-драматичної школи Миколи Лисенка. У листах Леся Українка називає дочку М. Старицького «пані Мушкою».

Цього ж року Марія Старицька поставила ще одну прем’єру — драматичний етюд із яскравим східним колоритом «Йоганна, жінка Хусова», який Леся Українка написала у 1909 р. Про цей колорит вона згадує у своєму листі до А. Кримського, у якому вона запрошує його в гості: «Ви мусите колись приїхати до мене, власне приїхати, а не прожогом заскочити, як то звичайно. Я думаю, Вам не буде у мене погано; правда, я не маю ні «жовтогарячих килимів», ні «кубка з яшми», щоб Вас пригостити, але ж зате коло мене немає «Хуси», а єсть добрий та уважний друг, що вміє шанувати і моїх приятелів, і мою приязнь».

В основі твору лежить ранньохристиянський сюжет про зцілену Ісусом Йоганну, одну із жінок-мироносиць. Події, описані у драмі, відбуваються в історичній Галілеї, зокрема у Сідоні (сучасна ліванська Сайда). Леся Українка пише про Сідон як про законодавця мод у регіоні, адже одежа із Сідона «…пристала б і цариці, бо владар сам замовив тії шати, поїхавши навмисне до Сідона…».

У драмі Леся Українка використовує східний звичай догоджати гостям та виконувати всі їхні побажання. При цьому:

…по східному звичаю, гості
Не сміють відмовлятись
від дарунків,
Бо то була б господарям
образа…

Ця традиція гостинності відображена у багатьох арабських прислів’ях та приказках, наприклад: «Гість — полонений господаря», «Гостя зустрічають як принца, тримають як полоненого, проводжають як поета» тощо.

Коли писала твір, Леся Українка консультувалася з Агатангелом Кримським, як це було, наприклад, із драмою «В катакомбах», яку вона присвятила вченому. Наш видатний сходознавець провів у Лівані майже два роки і добре знав місцеві арабські звичаї й традиції. Він був для неї своєрідним академічним консультантом. У рукописі, надісланому йому авторкою, А. Кримський залишив деякі свої примітки, зокрема щодо образу рабині Сабіни. А. Кримський зауважує: «Чи не надто аристократичне ім’я для рабині?».

У своїх листах до А. Кримського Леся Українка згадувала про цю співпрацю над «Йоганною…». При цьому, маючи на увазі дискусію про «автобіографічність» її персонажів Йоганни та Оксани з «Боярині», вона писала: «Щодо переломів і т. і., то я сподіваюсь, що Ви не приймаєте суб’єктивності Йоганни та Оксани au pied de la lettre, бо краще, ніж хто, мусите знати, яка з того буває кривда живим, не писаним людям. У Йоганні тільки і є суб’єктивні нотки, що в її відношенні до учителя — «et tout le reste est de la litterature». Можете бути певні, що моя душа ніколи не жила «в домі Хусовім», інакше вона б давно вмерла».

Останні роки життя Лесі Українки були тісно пов’язані з Єгиптом. Про цей період її життя і творчості написано багато цікавих досліджень такими авторами, як Я. Рудницький, О. Огнєва, Н. Сташенко, О. Забужко, С. Романов, Т. Маленька, Н. Науменко, І. Шиманська тощо. Тому тут ми обмежимося кількома згадками з листів поетеси, написаних у Єгипті.

У кінці 1907 р. в Лесі Українки, яка з дитячих років хворіла на туберкульоз кісток, виявили ще й ознаки туберкульозу нирок, і єдиним виходом із ситуації було кліматичне лікування у цій африканській країні. Тричі вона приїжджала до Єгипту і провела тут зими 1909—1910, 1910—1911, 1912—1913 років. Письменниця лікувалася на курорті Гелуан біля Каїра. Це місто розміщене також неподалік руїн Мемфіса, які вона описала у своїй творчості. Відвідини єгипетських пам’яток уразили поетесу, і в листі від 3 січня 1910 р. вона пише мамі: «Бачили ми великі піраміди і великого сфінкса — се справді щось єдине на цілім світі! Ніякі картини, фотографії і т. п. не можуть дати справжнього поняття про душу сих камінних істот.

Особливо сфінкс — він має велику тисячолітню душу, він має живі очі, він немов бачить вічність. А який там пейзаж перед очима в сфінкса!.. Не розчарував мене Єгипет, а ще більше причарував, і тепер тільки я зрозуміла його до кінця геніальний хист, як побувала в Каїрському музеї».

Після першої подорожі до Єгипту на світ з’являється ще один поетичний цикл «Весна в Єгипті», про який вона згадує в листі до матері 12 квітня 1910 р. До нього входять поезії «Хамсін», «Дихання пустині», «Афра», «Вітряна ніч», «Вість з півночі», «Таємний дар», «Сон», написані у Гелуані у квітні 1910 р. і навіяні її враженнями від перебування у Єгипті.

У Лівані ми часто спостерігаємо за таким природним явищем, як вітер хамсин, який з’являється над морем у вигляді жовтогарячої піщаної смуги і несе сухе пустельне повітря. Повітряні потоки доносять до нас навіть пустельний пісок, який затримується на наших балконах. Лесю Українку, яка через хворобу відчувала цей природний феномен усім своїм єством, кожною клітиною свого хворого тіла, можна назвати також і «співачкою хамсину»:

Рудий Хамсін в пустині
розгулявся,
Жагою палений, мчить у повітрі,
Черкаючи пісок сухими крильми,
І дише густим полум’ям
пекучим…

У листі до матері 10 квітня 1910 р. ми читаємо ще один опис хамсину, але в прозі: «О, якби ти бачила того рудого демона хамсина, як він світ у жовтий кошмар зміняє! Справді злий дух — Тіфон!..».

Того ж 1910 р. у «Літературно-науковому віснику» вийшли переклади дванадцяти «Ліричних пісень давнього Єгипту». Це переклади творів давньої єгипетської поезії, кожна з яких, за винятком «Напису на стовпі», має понад 3000 років. У листі до Б. Грінченка від 15 лютого 1910 р. вона пише: «…Між іншим перекладаю давньоєгипетські ліричні пісні (не з ієрогліфів, а з німецького перекладу), що заінтересували мене подібністю до… українських!».

У тому ж листі до Б. Грінченка Леся Українка пише про Єгипет, що «хороша се сторона, і я вже звикла любити її не як чужу». Ці почуття ми прочитуємо й у ностальгійному «золотому» описі Єгипту в ту мить, коли вона прощалася з цією країною:

«От уже був золотий та щирозлотий! На горизонті золоті піски без краю, а попри залізниці понад водою золота пшениця хвилює-хвилює і наче тече в пустиню, як золоте море…».

Уже перед самою смертю, у липні 1913 р., у Грузії невиліковно хвора Леся Українка хотіла повернутися до своїх арабських сюжетів і намагалася надиктовувати своїй мамі задуми щодо так і не написаної поеми «На передмісті Александрії…».

Там, у грузинському місті Сурамі, 1 серпня того ж 1913 р. вона відійшла у світ небесний. Похована письменниця у Києві на Байковому кладовищі.

Лише через понад сто років після смерті Лесі Українки з’явилася перша книга її перекладів арабською мовою, які зробили викладачка Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, директорка Єгипетського центру арабської мови та культури Олена Хоміцька та єгипетський перекладач, літературний критик, доктор філософії, автор перекладу арабською мовою брошури про Голодомор 1932—1933 рр. Самір Мунді. Це видання перекладів вибраних поезій побачило світ у Каїрі у видавництві «Дар аль Ейн» у 2017 р. Книжка також містить листи письменниці своїм рідним та друзям із курортного Гелуана, біографію Лесі Українки, каталог її творів, світлини, пов’язані з її перебуванням у Єгипті, зокрема фото Лесі Українки з відпочивальниками у готелі «Вілла Континенталь», навіть тогочасне готельне меню.

Цьогоріч цю надзвичайно важливу естафету від Каїра прийняв Бейрут. До 150-літнього ювілею письменниці Посольство України у Лівані за підтримки Громади українців Лівану видало перший том перекладів прозових творів Лесі Українки арабською мовою, які здійснив відомий ліванський перекладач, письменник, українознавець, славіст і журналіст Імадеддін Раеф. Його перу належать також переклади збірки поезій «Зів’яле листя» Івана Франка, «Бейрутських оповідань» та поетичної збірки «Пальмове гілля» Агатангела Кримського, поезій Тараса Шевченка та Василя Стуса. Крім того, він переклав «Короткий курс історії України» Олександра Палія та книжку автора цих рядків «Український Ліван», а також є автором численних статей, прес-досліджень та інтерв’ю в арабських ЗМІ на теми української культури і літератури та десятків досліджень про права людини в арабському світі, опублікованих арабською та англійською мовами міжнародними організаціями. Він є також автором арабомовного літературознавчого блогу про українську літературу.

До щойно виданого першого тому перекладів Лесі Українки ввійшли її прозові твори «Така її доля», «Святий вечір!», «Весняні співи», «Чашка», «Волинські образки. 1. Школа», «Щастя», «Місто смутку», «Голосні струни», «Пізно», «Ein Brief ins Weite», «Мить», «Вороги», «Сліпець», «Примара», «Розмова», «Метелик», «Біда навчить» та «Лелія».

Вони посідають важливе місце серед багатожанрової спадщини Лесі Українки. Але, на жаль, чимало прозових творів, як і її листів, не дійшли до нас. При цьому ще за її життя вони сприймалися досить «прохолодно», і в одному з останніх листів до О. Кобилянської Леся Українка зазначає: «Критики не славлять моєї прози». З огляду на це ми вважаємо, що надзвичайно важливою справою є переклад прозових творів письменниці іншими мовами, і зокрема арабською.

Останнім прозовим твором Лесі Українки стало незакінчене оповідання «Екбаль-ганем» про історію арабської жінки. Його вона почала писати у Кутаїсі, про що й сповіщала у листі до матері Олени Пчілки у червні 1913 р.
Леся Українка в листі до своєї подруги, української письменниці Ольги Кобилянської, пише: «Хочеться комусь написати одну новелку на єгипетські теми, але не стародавні, а теперішні. Заінтересувало мене життя, а радше психологія тутешнього мусульманського гаремного жіноцтва (сього року я мала нагоду його пізнати ближче) і тутешніх «дітей вулиці», що зростають зовсім-таки «під голим небом» і напрочуд уміють дати собі раду. Але і се не буду писати тепер, нехай уже дома». Цей задум частково втілиться в оповіданні «Екбаль-ганем», роботу над яким через важкий стан здоров’я вона часто переривала. У ньому письменниця розповідає про розтлінний вплив західноєвропейської цивілізації на життя і побут арабської жінки на ім’я Екбаль. Ідеалом краси, який вона намагається у всьому наслідувати, є для неї європейська жінка.

Таке поклоніння європейській моді, але вже римській, ми бачимо і в образі Хуси, приставника Ірода Антипи, тетрарха галілейського в уже згадуваній драмі «Йоганна, жінка Хусова». Приймаючи знатного римлянина Публія та його дружину Марцію, він наказує своїй дружині Йоганні надягнути прикраси за зразком римської моди, одягнутись і зачесатись по-римському. При цьому він просить також при зустрічі звати його на римський манір Хузаном.

У «Екбаль-ганем» також простежуються певні паралелі з «Бейрутськими оповіданнями» Агатангела Кримського, який в одному з розділів, який називається «Розтління нравів», описує вплив європейської моди на молоду генерацію мешканців Бейрута: «Вдягнені вони були не по-арабськи, як стара громада, а по-франкськи: в елєґантні паризькі або марсельські модні костюми. Ще лучче, на останню паризьку моду, хоч і не пишно, вбрані були дівчата та молоде жіноцтво, що сиділи в другім кутку теї самої комнати. Вони страх як були нарум’янені та набіляні. Чи-одна споміж них була б виглядала справжньою бездоганною красуньою, роскішною смуглявкою, як би товста верства білил не споганювала її гарного обличчя…».

Оповідання «Екбаль-ганем» (ганем — пані, нам також знайоме це слово у трохи іншій звуковій оболонці — ханум) було надруковане на сторінках «Літературно-наукового вістника», де воно вийшло з такою приміткою: «Останні сторінки написані Лесею Українкою в кінці мая і початку червня 1913 р. Це мала бути повість з арабського життя; у ній Леся Українка хотіла дати нам образ, становище і психологію арабської жінки, яка вже прилучена трохи до зовнішньої європейської культури, але мусить жити ще в оточенні східного життя. Повість писала Леся Українка для «Вісника», але не скінчила її. Над цією повістю, що торкається далекого східного життя, витають передсмертні думки нашої незабутньої письменниці:

«Се вже починався єгипетський захід. Там сонце уміє вдавати переможця в остатній час перед неминучою поразкою і так гордо та весело, без найменшої тіні вечірнього суму, сипле барвисті дари на небо, на пустиню, на велику ріку і на кожну дрібную дрібницю своєї улюбленої країни, що навіть за одну хвилину перед навалом темряви якось не йметься віри її неминучості…». Ці сторінки — це останній промінь перед «навалом темряви». Саме це оповідання, наче обірвана струна, стало її останнім твором, який був надрукований уже після смерті великої письменниці.

На завершення хочемо висловити щиру подяку Міністерству закордонних справ України, завдяки підтримці якого побачило світ це ювілейне видання великої української письменниці. Також щиро вдячні директору Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, академіку НАН України М. Жулинському та вченому хранителю фондів відділу рукописних фондів і текстології Н. Лисенко за сприяння в роботі з архівними матеріалами Лесі Українки.

До кінця року ми також плануємо видати у Бейруті другий том прозових творів Лесі Українки, який стане ще одним важливим внеском до скарбнички творів видатної письменниці арабською мовою.

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я