Володимир Михайленко: «Письменник має бути чесним і справжнім»

0
545

Володимир Якович Михайленко – заступник командира роти по роботі з особовим складом полку «Азов», 83 дні захищав Азовсталь, брав участь у кількох великих операціях,зокрема – у Широкиному, був у російському полоні.

Ваше бачення теперішньої воєнної ситуації в Україні?

Ця жахлива війна не повинна мати компромісів, тому що будь-які подібні думки є оманою. Розмови про те, чи треба когось жаліти з ворожого боку  або ми маємо поступатися своїми законними територіями – не потрібні, порожні,  бо ворога треба просто знищити. Я цілковито переконаний, що від 2014 року – ми мали щось на кшталт панькання в політиці, і це не убезпечило нас від повномасштабної війни, а привело до жахів Бучі та знищення Маріуполя, Бахмута й Соледара. Спершу ми не мали парадигми розвитку й  відповідного бачення  воєнної ситуації в Україні, а голос лідерів нації не мав такої сили, як тепер. Тому, переконаний, Мінські домовленості не допомогли, не спрацювали. Вони просто подарували на певний час хибне відчуття та уявлення якогось руху до миру, але це була груба невиправдана політична помилка.

Тепер, якщо брати до уваги різноманітні соцопитування, довіра українського народу до ЗСУ перебуває на найвищому рівні від часу здобуття Україною незалежності. Як зберегти цю високу довіру народу після війни? Чи потрібно для цього заснувати якісь додаткові державні інституції?

Тут усе просто:  армія – це потужний прояв державницької позиції. Це реакція на реальну загрозу, бо спільна біда всіх об’єднує. Зараз українська армія перебуває на найвищому щаблі свого розвитку не лише завдяки державі та нашим закордонним партнерам, а звичайним людям, нашому дружному народу, який віддасть останнє, аби допомогти нашому війську вистояти. Тому й армія, відчуваючи цю шалену підтримку народу, почина функціонувати як єдиний з українським народом організм. А щодо державницьких інституцій, я вважаю, по війні треба пильну увагу приділити розвитку української економіки, бо це один із основних пунктів соціального захисту людини.

Україна у цій розв’язаній росією війні стала на захист не лише своєї державності, а й свободи і незалежності всіх демократичних країн Європи, зробилася своєрідним її щитом. Що, на вашу думку, може пришвидшити вступ України в НАТО і долучення нашої країни до великої європейської родини?

Треба безкомпромісно відстоювати свої інтереси. Нація має бути сильною, здоровою. Якщо ми сильні, то нам довірятимуть, а тому приймуть у будь-який союз. Це найголовніше тепер – бути і залишатися сильною цілісною нацією. Бо тільки сильна нація породжує сильну державу.

Що, на вашу думку, може допомогти здолати нашого екзистенційного ворога – росію, окрім тієї потужної воєнної допомоги, яку надають Україні демократичні держави світу?

Культура, духовність, лідери громадської думки. Треба багато уваги приділити й розвитку української мови, її поширенню і вживанню у всіх сферах нашого життя. Людина має відчувати себе захищеною державою і законом, який упроваджений у життя і дає свої плідні наслідки. Промовистий приклад – євреї, які попри свою трагічну історію зберегти державність і стали однією з найпотужніших спільнот світу.

Як зробити армію привабливою для молоді? Які, на ваш погляд, реформи можуть зламати старі стереотипи щодо цього і додати нові сили у формування громадської думки?

Тут найважливіше бездоганно дотримуватися прав і обов’язків. Наприклад, обов’язок захищати свою родину від ворога. І людина має це усвідомлювати. А держава має давати більше прав тим, хто виконує свої обов’язки. Права й обов’язки мають бути гармонійно поєднані. Треба розуміти, що коли виконуєш свої обов’язки, тоді матимеш і права.

Як Україні здолати постколоніальну травму?

Бути гордим, незалежним, не любити «дармовщини». Бо коли немає гордості за свій рід, за своє коріння – це самознищення. Треба мати гордість за свою величну і трагічну історію і плекати її для своїх нащадків.

Зараз Україна переживає чи не найдраматичніший момент своєї історії, який є і важливим, і вирішальним у її майбутньому. Що потрібно зробити для зміцнення не лише державних її кордонів, а й кордонів духовних?

Тут найважливіше – мова, яка є фундаментом нації. Мовний контекст відображає місце в нашій культурі. Треба бути сильними, зі своїми змістами, тоді й до нас будуть тягнутися. Тому духовні й державні кордони – поєднані, бо не можуть існувати один без одного.  І держава має ці кордони охороняти і словом, і зброєю. Наприклад, пригадую Маріуполь і мистецькі шедеври знищеної кадебістами нашої видатної художниці Алли Горської – унікальні мозаїчні панно «Дерево Життя» і «Боривітер», які були створені 1967 року, знаходилися в інтер’єрі ресторану «Україна» і які зруйнували рашисти під час обстрілів Маріуполя, – перед війною я розмовляв із хазяїном ресторану, який навіть гадки не мав, що в його закладі є мистецькі шедеври світового рівня. Але я про інше. Про те, що 50-річний ювілей Алли Горської того року відзначив лише полк «Азов» і представники королівської родини Бельгії. Тобто ми маємо пам’ятати про свої джерела, про своє коріння і гідно його вшановувати. І це дуже важливо. Бо цим ми даємо приклад своїм дітям, які нестимуть його в майбутнє і передаватимуть далі.

Хто для вас є взірцем українського військового минувшини і сучасності?

Андрій Білецький, командир полку «Азов», Роман Шухевич, Петро Конашевич-Сагайдачний – вони можуть бути гідним взірцем для нації.

Кого з українських письменників ви б порадили читати?

Ліна Костенко, Марія Матіос, Леонід Тома, Григір Тютюнник, Василь Стус.
Письменник має виражати свою сутність, своє єство, бути чесним і справжнім.  Порушувати й висвітлювати життєво важливі теми, тоді його твори будуть потрібні людям.

Нещодавно НСПУ виступила із заявою про припинення функціонування музею М. Булгакова в Києві й утворенням замість нього музею видатного українського композитора Олександра Кошиця. Яку маєте думку щодо цього?

Даруйте, М. Булгаков – «окацапіла» істота. Безперечно, талановита, але геть у нас непотрібна. Нехай був би його музей,  але не державним коштом, музей лютого ворога України як взірець непотребу.

Більшість притомних українців мріють про розпад росії як небезпечного державницького утворення. Як ви думаєте, що нам потрібно зробити, аби пришвидшити цей процес?

Для розпаду росії нам треба шукати їхніх лідерів, лідерів громадської думки в Карелії, Татарстані, Чечні тощо. Для цього треба знаходити тих людей і з ними працювати. Це складний труд – копіткий і виснажливий. Але якщо поставити мету – її завжди можна реалізувати.

Кубань знову буде українською?

Звичайно, але якщо ми цього самі захочемо і докладемо чималих зусиль.  За нашу і вашу свободу, як кажуть поляки.

Спілкувався Вячеслав Гук

Фото –  Пресслужба НСПУ

litgazeta.com.ua

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я