“Українська літературна газета”, ч. 2 (358), лютий 2024
НОВЕЛА
«Мамо, мамко, чуєте, не спіть… Просніться, будь ласка, прошу вас, то я, син Іванко, уві сні до своєї нені прийшов, аби-сте переказали таке прохання моїй нареченій.
Чому вам це я кажу, спитаєте… Спершу просніться, мамо, чи лише вдавайте, що спите, але уважно вислухайте і запам’ятайте:
Пригадуєте, за день-два до мого першого й останнього 25-ліття вам я казав, що приведу до хати невістку – наречену свою… Ви, мамо, так зраділи тоді й випитували, хто вона, звідки… А я віджартовувався, що на мій день народження обов’язково познайомлю вас із нею, хоч ви, мамо, і без мене її добре знали. Але я хотів зробити приємний сюрприз для всієї родини. Ви дочекатися не могли – цікавість розпирала вас.
…І таки, на жаль, не дочекалися. Рідня мене з нареченою не дочекалися на ювілей. Правда, зовсім не таким «сюрприз» мав бути.
Моя Василинка святою не була, бо на час нашого знайомства вона одруженою була: мала чоловіка-заробітчанина та двійко дітей. І водночас… була й моєю. Так якось між нами сталося. Її маленька донечка, можливо, не лише її, а напевно і моя також, була спільною радістю, котру часто приводила до мене й промовляла: то твій татко, Діанко. Матусю, як я тішився тоді… Так було і під час останньої зустрічі з ними, щоправда, я чомусь мовчав, навіть сльозинки не міг зронити, зате плакала, ридала моя душа… Хоч ніхто не бачив того й не відчував, те що творилося в мені.
Ще вам, рідненька, нагадаю, як я казав раніше, мамо, що ви знаєте мою обраницю, котру може б і не схотіли благословити до шлюбу зі мною, бо…
Але тоді ви просили, щоб хоч описав її. А я промовив, що впізнаєте мою Василину за натільним хрестиком, який я їй подарував, тоді як ми вже вирішили жити разом. Вона чоловікові навіть листа написала про розлучення, і про нас, хоч і досі не відправила його… Бо відправляла, ридаючи, мене туди, звідки вже ніколи нема вороття. То вона, певно, так собі думає. Але я є, чуєте, мамо?.. Я вас дуже прошу дізнатися, як там без мене вона й чому не приймає мене в свої сни…
Ви перекажіть моїй Василині, що я благав, аби вона той хрестик, який я їй подарував, носила на шиї… Чуєте, мій подарований хрестик аби вона носила, а не хрест утрати мене, свого нареченого, та розбитої спільної мрії. Пригадуєте, коли вся галицька родина проводжала мене, Василина не в білому платті й вельоні прийшла, а в чорному одязі й уся, помітно зчорнілою була, хоч сама від природи є світленькою… І день тоді також був чорним, і мій ювілей темним був, лиш очі Василини сіяли сріблом і німі потоки сліз із її зіниць прямо в мою душу текли.
І ще того чорного дня на її тілі срібний хрестик, який я їй подарував, світло виблискував… А тепер чомусь вона не носить його й зрідка до мене навідується, Діанку також не приводить і вже віддавна їй не каже, що вони до татка прийшли.
Мамо, скажіть Василині, що я пробачив їй, що вона повернулася до свого чоловіка, хоч він і досі ще в світах, а Василина – не свята, повторюю… Бачу, вже іншого «татка» має, хоч мою Діанку до нього, як і тепер до мене, не приводить… Але я не можу їй щось заперечити, бо яке я маю право на неї, коли покинув її на свій ювілей, тобто в день наших нездійсненних заручин і «знайомства» з вами, мамо, хоч вас і знайомити не треба було, бо всі ми разом працювали в невеличкому колективі. Ви впізнали її на моїх чорних проводах по тому натільному хрестикові й ще більше розридалися, обнявши Василину, мов уже свою рідну… Бо я не міг ні вас, ні її обняти чи, бодай, розрадити обох, що я з вами, що я є, лишень… десь в іншому вимірі.
Мамо, ви спите чи лише так вдаєте? Знаю, що серце ваше все одно чує мене: То завтра на роботі, дуже прошу, скажіть Василині, щоб вона носила той хрестик, або моїй Діанці віддала. Тоді їй і мені легше стане, бо я її янголом-охоронцем буду. Чуєте, мамо, так їй перекажіть. І ще, попросіть Василину, щоб хоч ув один свій сон мене впустила, якщо з серця мене випустила… То я би їй все це сам розповів, як своїм серцем сліпу кулю зупинив. А так мушу вас, мамо, тривожити.
Пробачте мені за цей розбурханий сон і за мою тернисту й трагічно-коротку дорогу обірваного життя, відколи ваше буття, мамо, стало мовби тривожний сон. Але життя продовжується, бо я в дорозі, у вічній дорозі до вас і ви також уже помаленьку прямуєте до мене.
Лишень у земній мандрівці не забудьте, що я нині в оцьому сні цілував і вас, мамко, і своїх Василину та донечку Діану… Так їй перекажіть. І навіть поцілуйте. Але, головне, мамо, нагадайте про хрестик, бо то не важкий хрест, тягар якого я забрав з собою.
Чуєте, мамо?.. Натільний хрестик…».
…Посеред ночі раптом, як трагічний вибух ракети, тишу розірвали несамовиті зойки та голосіння передчасно посивілої та згорьованої жінки Олесі, що недавно на війні втратила єдиного сина. Жалібне й тривале ридання матері своєю несподіванкою нагадували тривожні виття сирени: «Йой-йой-йоооооооой, синочку мій, Іванчику, воскресни й сам Василині про той хрестик скажи… І мені б ти зняв з душі нестерпний тягар хреста… Боже, Іванку, Господи!.. Змилуйся наді мною, Ти ж – милосердний і всесильний!..».
Але дива тієї ночі ще не сталося. Нічне небо, що торік впало тягарем на Олесине серце в день синового ювілею, і сьогодні мовчки слухало її ридання й попередні безконечні плачі, котрі з часом стишилися до молитовного лепету. Мамина тиха молитва, здавалося, линула всією галицькою округою й возносилася аж до небес, де губилася між зорями в Царстві небесному, де й Іванкова душа вже також стала зорею…
06.08.2023 р.
