ДО ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ЛІНИ КОСТЕНКО
ЗАПИС ТВОРЧОГО ВЕЧОРА ЛІНИ КОСТЕНКО У НАЦІОНАЛЬНОМУ ТЕАТРІ ІМЕІ МАРІЇ ЗАНЬКОВЕЦЬКОЇ. Львів, 28 березня 1995 р.
Святослав Максимчук:
Шановна громадо! От і ще раз сталося. Ліна Василівна завітала до нас знову, і я безмежно радий, що вона дала цю згоду. Нам потрібні особистості, які ніколи – ні разу в житті! – не сказали собі годі. Ліна Василівна належить саме до таких людей, хто завжди чітко усвідомлює, навіщо український поет приходить у літературу. Перед тим, як надати слово Ліни Василівні, я хотів би попросити на сцену Богдана Стельмаха, заступника голови міської ради, поета, лауреата Державної премії імені І. Котляревського, який і привітає нашу дорогу гостю.
Богдан Стельмах:
Вельмишановна наша Ліно Василівно! Я дуже щасливий сьогодні, що маю нагоду від імені всіх львів’ян, від імені нашої львівської мерії вітати Вас у Львові – з вашим перебуванням у нашому місті та з нагоди Вашого дня народження. Ми нині мовчатимемо про літа, а говоритимемо тільки про дні народження. Тим паче, що поет народжується щодня. А, можливо, і по кілька разів на день. Ці дев’ять львівських троянд я в Вам сьогодні вручаю і бажаю, аби Вам у Львові сьогодні було так добре, як і нам у світі Вашої поезії.
Святослав Максимчук:
Отже, до слова прошу Ліну Василівну!..
І. ПРОМОВА
Ліна Костенко:
Насамперед я хочу подякувати за запрошення та й усім за те, що прийшли і загалом подякувати Львову за його шляхетну еманацію в духовному житті України. Тепер ми зустрілися після трьох років, по третій річниці Незалежності. Ви знаєте, ЩО пережито за ці три роки!.. Кожен має свою думку. Не знаю, як у вас у Львові, а нам у Києві навіть ризиковано висловлювати свою думку, бо кожен переконаний, що він має рацію і часом (я вам скажу) такі чорториї свідомості піднімаються в людях, що аж дивно. Мабуть, тому, що люди втомлені. Я хотіла б, щоб ми про оці настрої, котрі зараз переважають (може, тут, у Львові, якісь інші, але ви знаєте, які вони по всій Україні!..), сьогодні трохи поговорили, адже ми не бачились три роки.
Розумієте, навіть один депутат (досить такий навіть поважний!) на українському телебаченні сказав: «Я розчарований!..». Знаєте, а я не розчарована!.. Річ в тому, що держава – це ж не жінка. якою можна зачаруватися чи розчаруватися від неї. Держава – це дуже серйозне діло. І нам, українцям, ще її потрібно збудувати. Я не розчарована, а обурена – обурена тим, що багато хто був не готовий до таких труднощів. Ну, аякже! В історії ж на прогулянку не ходять. Тепер дивіться, що буває. Ось, наприклад, на телебаченні хтось собі виступає, і раптом за екраном, за кадром, чути роздратований жіночий голос: «Що це за держава!? Та шо ми за народ такий!?». Ви знаєте, як можна самим про себе, про своє найрідніше, про нашу мрію, щоб була у нас держава, говорити такі безвідповідальні слова!.. А я вам скажу, що ми народ, на мою гадку, – прекрасний! Тому що, думаю, що в нашому нудному і прагматичному світі ніде немає такого зараз уже народу (ну, може, десь і є, то й слава Богу!..), як оце у нас: щоби приїхав письменник із Києва до вас, львів’ян, щоб грав такий запорізький марш і щоб ми так стояли, розумієте!.. Це значить, що в душі є щось святе і воно так звучить геніально, як наш запорізький марш, і після цього говорити: «Що ж ми за народ такий!?” Ну, може, хіба в масі своїй!?.. Зараз ми про масу трішки подумаємо… Але я розмірковую собі по-іншому: що трапилося прекрасного за ці роки?!.. Ви самі знаєте! А що трапилося поганого за ці роки?.. Воно ж нашаровується, воно розвивається… Оскільки явно багато людей були не готові до такого важкого шляху, то якісь небажані процеси і з’явилися… Але я вам хочу нагадати, що у письменника-фантаста Айзека Азімова є така трилогія, де йдеться, як імперія розвалювалася. Так, у Айзека Азімова, котрий хоч і писав фантастику, але вона чомусь дуже схожа на реальність… У Айзека Азімова, правда, ця імперія – галактична: вона існувала десять тисяч років, а розвалювалася тридцять тисяч років. Ви уявляєте собі: існувала імперія десять тисяч років, а розвалювалася тридцять тисяч років!?.. І в тому творі герой Азімова, професор дуже дивного фаху – психоісторик, всі свої зусилля спрямовує на те, аби взагалі скоротити сам процес розвалу імперії, тобто її терміни існування, щоб вона тривала, принаймні, не тридцять тисяч років, а тільки тисячу. А ми за якихось три роки замість того, щоби робити щось конструктивне (а багато хто і робить, зрештою!..), твердимо, що відбувається щось дуже негарне і всім здається, що все геть погано… Ви знаєте, колись пірати, – ще ті пірати, давні! – для того, щоби збити корабель з курсу, підкладати під компас сокиру. І коли корабель починало водити і він збивався з курсу, піратам було легко захопити цей корабель. Я боюся, що і нас так само збивають з курсу…
Я ніколи не запитувала, що мені говорити людям публічно. Але якось минулого року (і то саме в одній такій європейській країні, де працює дуже гарний посол України!..) я все-таки поцікавилась: «Скажіть, будь ласка, чим я можу бути тут корисною?» А посол мені й каже: «Я вам нічого не диктую, але, пані Ліно, Бога ради, скажіть щось позитивне, бо сюди приїжджають люди з України і такі жахи розказують про Україну, що потім діаспора до мене приходить, і я не знаю, що їй казати. Так лякають».
Я навіть дізналася, про кого мова, хто, приїжджаючи, лякає діспору!.. Але гадаю собі, що ці люди не мають права розповсюджувати про Україну такі дикі і некрасиві чутки. Причому це все, – оця піратська сокира! – під наш компас підкладається дуже хитро, і саме так, що люди навіть не розуміють. що відбувається. Ну, наприклад, нещодавно на українському телебаченню після новин мила жінка, астролог, говорила, про що віщують зорі. Ну, наш народ знає, що ніч, яка, Господи, зоряна, місячна, тобто і розуміє, що зорі це щось високе. Ось і пісні співають українці: допоки світить нам одна зоря. А нам, між іншим, цю зорю можуть погасити. Так от, оцей астролог таке каже (а астролог із москви): «Звезди», – причому, що цікаво, що зорі, про котрі український народ завжди співав, тепер знають багато: вони навіть знають про теплопостачання, про реформи, про Кучму, – вони все знають, оті зорі. І «вот астролог із маскви говорит»: «Что звезди предсказавают, – вслухайтесь! – звезди предсказивают в следующем году развал той системи, которая питалась бить стабильной с 1991 года».
Які ж зорі підлі бувають у астрологів. Ми ж то з вами люди грамотні, ми ж читаємо і розуміємо, чому відбувся розвал і чому «питалася бить» стабільною «ета сістєма». Бо, мовляв, потім, – бачте, – вона об’єднається в єдиному слов’янському морі, але не в такому, яким воно було, – ні!.. Боже сохрани – ніякої імперії! – від такої «дружби», такої гармонії, якої ми зазнали, бо подивіться, що в Білорусі відбувається: гармонія там, мовляв, а насправді уже просто борються (дехто!) за «равноправіє русского язика з білоруським». Який цинізм, – ви подумайте! За «равноправіє русского язика з білоруським»!..
Так-от (я взагалі за останні роки більше цікавлюсь тим, що завтра напишу, ніж тим, що сьогодні скажу), коротко розповім, що, як мені здається, сталося найгірше за ці три роки.
По-перше: наша біда, оскільки у нас однімали дуже довго історію, людей, цілі етапи нашого розвитку, нашу гордість, гідність, то тепер люди прихопилися до того всього і менше дбають про футурологічні всілякі справи, менше думають про майбутнє, тому й відбувся, і відбувається такий процес – анахронізація національної свідомості. Мені прикро це казати, але все-таки (так десь назагал) є таке явище – анахронізація національної свідомості.
По-друге: тут має місце явище фашизації імперської свідомості. Причому фашизація не така якась, знаєте, що з пазурями, зі страшним словами, – ні!.. Це дуже м’яка фашизація. Люди просто вже не усвідомлюють того, що вбивства у Чечні – це теж фашизм. Там, у Москві, зараз навіть учені, – і, по-моєму, це президент замовляє мало чи не академію наук! – намагаються виробити позицію на те, «что такое фашизм, вот что такое фашизм?» А фашизм на кожному кроці. Ви, мабуть, бачили, «ізвестія» про рів, куди згребли всіх росіян, чеченців, – усіх, хто був убитий і довго лежав на вулицях Чечні, – усіх згребли в один рів. Так це ж той самий рів, котрий був у Вінниці, у Биківні, у Куропатах – це ж ті самі рови, які є фашизмом. А над ровом стоїть «русскій» священник із кулеметом на плечі і дивиться, бо «он щітаєт, що да, супостата надо убівать». Ось вам і фашизм!.. Справжній фашизм!.. Причому нерозуміння наших проблем – це теж моменти фашизації свідомості, адже якщо говорять про себе там, в імперії, колишні: «шо нам нужна піднімающая ідея, сцеплєніє в общєствє, разобщонноє общество; національно патріотичєская ідєя – вот што нам нужно», – то це означає уже, що цю ідею доведено самі знаєте до чого, тобто коли там уже свастика з’являється. Але теоретики кажуть, що це, мовляв, не свастика, а давній руський солярний знак (читай: Київської Русі). Отже, тінь цієї свастики може лягти на нас. І що ж виходить: ця фашизація для них така ж, як і патріотизм, натомість для нас – це сепаратизм.
Зараз у Криму такі речі відбуваються, що важко повірити. Але навіть у частини нашого російськомовного населення буває фашизація. Ось, наприклад, я сьогодні у поїзді їхала з однією такою дамою (це страшно: які люди їдуть до вас у Львів!..). І вона на мене «посмотрєла» і сказала: «О! Корєнная львовянка». А я їй кажу: «Уявіть собі – корінна киянка!». – «Нє может бить». А я їй кажу: «А ви розумієте, що понімаєтє, а в Криму такоє дєлаєтся. Коренное население…» Корінне населення Криму – кримські татари, депортовані. Коли в Естонії якогось Петра Рожка недавно передавали для депортації, такий крик зчинився на останкінському телебаченні, мовляв «нарушение прав человека». Так куди ж його депортують!? – «На історическу родіну!» Радіти треба. Виїхать в Росію, поцілувать землю і жити там. Це ж елементарно! Це ж не на Колиму, не на Воркоту. І не так, як кримських татар депортували, або кавказькі народи, або вивозили за одну ніч пів Риги. Ото була депортація!.. Це дуже страшно, що певна частина населення (і саме, на жаль, російськомовного населення) не розуміє, що в Криму треба ходити навшпиньках і боятися того, що вони приїхали на місце історичної трагедії, яка там сталася. Знаєте, у нас із татарськими ханами були всілякі проблеми, – от і хан Іслам Гірей зрадив Богдана (я про це писала). Але це були наші сусіди і в нашій з ними історії мали місце і багато прекрасних сторінок. І взагалі треба бути справедливими: приїхати, оселитися на чужій території, а потім піднімати шум. Це єсть теж такі моменти фашизації свідомості!..
І, по-третє, жахливе, що сталося раптом: піднявся рівень, і розлилося плебейство. І раптом основою суспільства зробилося охло, для якого головна мета полягає в тому, «штоби квартіра била і на прилавках било». Отож-бо, нам головне, щоб була економіка, а культура, мовляв, приложиться. Отак ми і живемо!.. У нас досі нема міністра культури, а ми думаємо, що нічого. А це дуже погано!.. У нас є речі, котрі треба негайно робити, – негайно! Раз ми маємо державу, то повинні (кожен повинен!) робити якісь зусилля, виробити концепцію. Виступав якось недавно один письменник: «Ми не спромоглися концепцію виробити за три роки». А чому ж ви не спромоглися? – То спроможіться! У нас же є прекрасна посада (я не знаю, чи є така в інших країнах, чи це Кравчук, президент, тоді придумав) – віце-прем’єр з питань гуманітарної політики. Це ж просто: сідай і роби концепцію. Але ті, хто в парламенті переплутали гуманітарну політику з гуманітарною допомогою. Тому наш віце-прем’єр і звітує про те, що зроблено для соціального захисту ветеранів, малозабезпечених і т. д. А гуманітарна політика – це інше. І концепцію гуманітарної політики давно треба було створити. Зверніть увагу, що кожна держава створює свою ідеологію. Здається, це Кант колись зауважив, що жодна держава не робить зусилля для морального виховання своїх підданців. І це правда. Що робиться для морального виховання? Хіба не можна з того телевізора густим потоком пояснювать оці самі гуманні і гуманітарні ідеї, щоб кожен знав, що таке сепаратизм; що любов до своєї батьківщини – це високе почуття; що антисемітизм – це погано; що в Криму не можна так робити, а треба дати змогу людям повернутися на їхню історичну батьківщину; що в Чечні робиться фашистська розправа над народом. Це ж могло б іти потоком. А тут пробіжиш по клавішах і тільки звуки всілякі. Оце я недавно увімкнула телевізор, а з нього, як хтось закричить: «Сволоч, ненавижу, прєкраті.» Ну, якщо це в їхньому менталітеті отак можна кричати, то чому ми від цього повинні страждати!? Один російський режисер сказав, що у сучасної російської дитини є троє батьків: папа, мама і телевізор. Так я вам скажу – не дай Бог мати таких «родітєлєй», як оцей телевізор!.. А він вже міг би бути використаний для багато чого корисного, зокрема для морального виховання. Ви ж зверніть увагу, – справді створився новий тип людини. А це ж не могло пройти так даремно за ці всі страшні роки. І замість того, щоби давати людям моральне виховання, створювалась ідеологія – і такий напрямок продемонстрували всі тоталітарної держави у ХХ столітті. Пізніше ця ідеологія робила з людей роботів, маневрувала їхньою свідомістю. А чому б нам, українцям, народу дуже шляхетному в своїй основі, мученицькому, подвижницькому, який проніс через віки свою трагедією і вижив, чому б нам зараз не зайнятися оцим гуманним і моральним вихованням, але водночас зберігати твердість і принциповість. Не забувайте, що Богдан Хмельницький, коли він уже зміцнів у своїй владі, дуже не любив скликати велику раду. Бо у козаків була велика демократія – вони все вирішували криком, тупанням чобіт, при галасі і великих фуріях (бачу, історики усміхаються!..). Це нагадує нашу Верховну раду. Так-ось, Богдан спочатку галас і великі фурії витримував, а потім він усе рідше скликав свою велику раду, тому що так не годиться!.. Уважно прочитавши Солженіцина про те, як «обустроить росію», я весь час думала про наше: як нам облаштувати Україну. І, вважаю, одна його думка є справді слушною: він зауважує, що завжди все вирішується більшістю, а насправді треба прислухатися до меншості. Може, це не зовсім точна його цитата, але я так гадаю, що меншість завжди готова покласти життя і душу за те, що вона думає, і чим менша меншість, тим швидше вона готова навіть на каторгу піти за свої ідеї. Ось до такої меншості треба прислухатися! Тому що більшість думає про те, щоб «квартири билі, і на прилавках». Навіщо ж до них прислухатися!? Ну, треба, звичайно, прислухатися, але не думайте, що я хочу перевиховувати цю більшість так, щоб вона соромилася свого плебейська і щоб хоча б мислити почала. Ось мої сусідки по купе перейшли на українську мову. Як вони бідні розмовляли, калічачи мову, то інша річ, але все-таки говорили!.. А то у нас що ж виходить? Ось Михайло Косів, якого я так давно люблю, пам’ятає відродження. А я ще в 60-х роках написала про еволюцію: виродимось, відродимось і знову виродимось. Якщо ми не будемо багатьох речей зараз робити, бо, мовляв, це не на часі, бо нам і так не є важко, то нічого не зрушиться з місця. Ось товариш Ленін ще казав, що для революції треба захопити вокзал, пошту, телеграф і банки. Ну, він знав, що треба захопити. А я знаю: не для революції, а для української держави потрібно «захопити» пресу, кіно і телебачення (я просто менше розуміюсь на банках!..). А зверніть увагу, в якому все це зараз стані!?.. Нещодавно в газеті «Культура і життя» було надруковано лист цілої групи людей з Міністерства культури, котрі так і сказали, що думка про створення кіноінституту, – в такій 52-мільйонній державі, як Україна! – це, бачите, маніловщина. А чого це наше Міністерство культури дає такі характеристики!?.. Ми маємо державу, але вона перебуває ще в силовому полі імперської пропаганди, тому нам треба зараз зробити все по-справжньому. Нещодавно в одній газеті з’явилася стаття з такою дивною назвою: «По Києву ходять якісь там урядові війська, а послати під Крути нема кого». Що це за назва така!? А ви ж, бісові душі, самі і йдіть!.. Кого ж ви хочете посилати?! Просто люди втрачають якісь елементарні етичні уявлення. Радіють, виводять війська із Заходу (з Німеччини чи з Польщі), і за німецькі гроші турки будують на українській території інфраструктури і цілі селища для тих самих військ. Так, люди добрі, це я теж не знаю, як назвати. Ви знаєте, як Флоренція виникла? Італійські солдати з центурії, коли вони ставали вже старими (а тоді старими вважалися, мабуть, уже в років сорок!), йшли у відставку. І ось вони пішли на незаселені землі та й побачили зверху Ф’єзоле ріку. Там вони й розбили табір, побудували будиночки, одружилися, жінки посадили квіти, і зацвіла фіоренс – Флоренція. Отже, вони самі побудували!.. А нам за німецькі гроші будують турки, на українській території, – і після цього, хто зрозуміє, що таке наш народ!?.. Наш гостинний і прекрасний народ! Не знаю, чи це правда, але ніби у Японії наш Президент сказав, що японського чуда не трапиться в Україні, бо в Україні живуть українці. З якого приводу дуже знущалася «Ізвєстія», глузуючи з цього «ізумітєльно багатого оттєнкамі» афоризму. Але я думаю, що він не те мав на увазі (бо Президентові не гоже говорити погано про свій народ!), а те, що японського чуда у нас справді не може статися, адже в нас українське чудо вже сталося – у нас є Держава. А далі з мукою великою і станеться чудо – нація відродиться, і буде в нас прекрасна держава, якщо ми всі не будемо такі розчаровані і якщо не будемо питати за кадром, що ж ми за народ такий!.. Повторюю: народ наш – прекрасний, може, навіть унікальний. І щоразу, коли я це відчуваю, почуваюся щасливою. Але краще я вам читатиму вірші, адже поетам не гоже говорити прозою. Бо краще, ніж у віршах, сказати годі.
Святослав Максимчук:
Я пригадую, як у 1967-му році ми гастролювали з театром у Черкасах. Це було влітку, здається, у червні. І «Літературна Україна» тоді видрукувала величезну добірку поезій Ліни Костенко, і зокрема там було видрукувано її «Скіфську бабу»:
Ти, скіфська баба, кам’яна незграба,
стоїш в степах… Курай і бугила…
Яка ж ти баба, ну яка ж ти баба?!
За сто віків дитя не привела!
Були б у нього кремінь-ноженята,
ото вже б гупотіло по ланах!
Чого смієшся? Космос нежонатий,
а ти стоїш одна у полинах.
Невже ж таки ніхто не женихався?
А висить же в музеях твій портрет.
Тобі козацький череп усміхався,
та це — минуле. Ти дивись вперед.
Ти звикла — коні, гаківниці, стріли,
зрадецькі хани з профілем шулік…
Ти це забудь. Усе це застаріле.
Поглянь навколо. Це — двадцятий вік.
А ти стоїш. Звітріли коси й руки.
Скришились плечі, — може, скажеш, ні?
Були б у тебе кам’яні онуки.
Ти розумієш, бабо? Кам’яні!
Ото — літак, а не якась дараба.
Це все — прогрес. А ти стара як світ…
Сміється баба, клята скіфська баба,
сміється, ухопившись за живіт.
Ліна Костенко:
Дякую. Я вже розлюбила ту скіфську бабу й ніколи її не читаю.
Прочитаю я вам найновіші вірші: коротко як діагноз про нашу ситуацію (а може, він уже й неактуальний!?):
Час поле, тихою сапою
на світі бойня і гризня.
А я іду до водопою,
веду крилатого коня.
Ріки немає, русло всохло,
дно каламутне і брудне.
І кінь здригається, і охло
іще раз в душу ремигне.
Ми також маємо преторію —
шовіністичний карантин,
розгородіть мені історію,
нічо не видно через тин.
За що мені така тяжка покута,
як в баговинні плавать кораблю.
До горя українського прикута,
я разом з Україною терплю.
У нації — галюцинації:
приснилась незалежність на блюдечку,
з блюдечка вийшли марсіяни
а вони росіяни;
де осіли, там і росія.
Месники перебили мисники,
хто месія.
Історія крізь решето росії.
Одержали Україну без бою
і здають без бою.
А втім, чому ж без бою? —
Б’ються поміж собою.
Якісь держави це вже порох, прах,
а наша тільки шлях собі проторює.
Впритул, звичайно, все це криза, крах,
з дистанцій часу так іде історія.
Ще трохи, і второпаю крізь мат і гопаки —
Ми буфер між Європою і тим що навпаки.
А я перевіряю, читаючи вірші з блокнота, на слух: може, вони погані!? Тоді я їх друкувати не буду. А в тих місцях, де ви аплодуєте, — ще подумаю… Бо я не хочу писати таких віршів!.. І я сказала це нещодавно своєму чоловікові: «Слухай, я хочу писати лірику. Я хочу писати ніжні жіночі вірші і взагалі не хочу думати про політику. Я не хочу!.. Я хочу займатися жіночими справами. Про політику нехай мужчини думають. Оно, кажу, скільки штанів ходить по Києву». А він мені так резонно каже: «Але штани – це ж не мислительний орган».
Ну, мужчини, щось думайте!.. Так, не заперечую, що за ці три роки наші мужчини себе поводили, як добре козацтво, але й жінки написали блискучі статті, скажімо Ірина Калинець у вас і в нас, у Києві, – Галина Паламарчук. Коли я прочитала їх, то мало не плакала. Бо коли вже жінки кричать – треба щось робить!..
Казали, вже прокинулись, а сплять.
У снах ще ходять в битви і в походи,
у снах ще вміють в ворога цілять —
галюцинація свободи.
Я ж не хочу писати так, але десь у мене є уже написано: поет — це медіум історії. Тому щось мені говорить, що я мушу написати саме так. Ніби щось диктує…
Дивлюся ввечері і вранці,
милуюсь депутатським гроном:
яка гармонія — і танці,
і єдність змій з Лакооном!..
Це мій найкоротший вірш. Я ж пишу історичні романи у віршах. «Маруся Чурай» – то жіночий роман, авжеж! «Богдан Хмельницький», «Берестечко» – це ж чоловічі романи. І так, буває, фізично втомлююсь пишучи, що мене тягне у віршах на дуже коротку форму. Ще один найкоротший вірш:
«Деградації, деградації…»:
***
Були ми зомбі-зомбі-зомбі,
ми довіряли бомбі-бомбі-бомбі.
Тепер ми бембі-бембі-бембі
і довіряємо тільки перебенді.
А це так про анахронізацію я написала:
Ворони доклювали горобину,
ще тільки схлип і осені нема.
Спустіть мені з галактики драбину —
чогось обридла вся оця тюрма.
Ще інший, теж майже найкоротший вірш:
Дегенератори ідей,
коли ви злізете з людей?
Але я вам краще прочитаю зовсім інші вірші:
Цариця Савська плакала вночі.
А вранці встала в блиску свої слави,
вся в діамантах, золоті, парчі.
Усі царі гінців до неї слали.
Вона їх брала вродою в полон.
Ніхто при ній розумним не здавався.
Аж навіть сам премудрий Соломон
на всі віки від неї здивувався.
Отак воно й лишилось у віках
Такий вже імідж у цариці склався.
На всіх язиках і на язиках:
“Цариця Савська, о, цариця Савська!”
Вона уся у золоті, парчі,
у неї страж і піша, і комонна…
Цариця Савська плакала вночі.
Але про це нема у Соломона.
***
Біжить лошатко по асфальту.
Цок-цок, копитцями цок-цок.
Смагляве літо смалить смальту
Булана гривка навскосок.
На возі сіно, сіно, сіно!
Повз нього траса поспіша.
А дядько цвьохкає сумлінно.
За ним вибрикує лоша.
Скажи, навіщо людству розум,
щоб так цей світ занапастить?
Біжить лошаточко за возом,
не просить віжки попустить.
Вокзали, темпи, термінали,
в прогрес запряжена душа.
Самі себе вже перегнали.
А озирнулись на лоша.
А це – «Флейта Афіни». По-вашому, по-львівському, мабуть, має бути – Атени… Я маю на увазі ту грецьку Атену (Афіну), а не пані Атену [С.М. – Пашко]. І якщо вам на слух, звучить Атена краще, то хай буде так: «Флейта Атени»:
Ти знаєш, чому Афіна сама не грала на флейті?
Помітила — як негарно, коли надуваються щоки.
Вона ту флейту створила, але віддала її Пану,
бо Пан все одно небритий, у нього й ноги кошлаті.
Тож хай собі грає на флейті, йому не завдасть це шкоди.
А жінці, та ще й богині, подумати треба спершу.
Політика, мої пані, то діло збиткове для вроди.
І щоки треба надути, і рот треба мати, як вершу.
***
Далеко там в полях за вітряками,
За смутком, за туманом, за роками,
За смутком, за туманом, за роками
Нема туди ні станцій, ані пошт,
Стоїть мати моя при дорозі,
Заплітає у коси дощ.
(Річниця виповнюється скоро, як мами не стало).
І ще один (я вам зізнаюся):
Хочеться чуда і трішки вина,
Дні пролітають, як сірі перони,
Чорний букет надвечір’я – ворони
Місту підносить сумна далина
Що ж, я свій вік одробила сповна
Що ж, я свій вік одробила по-людськи
Дні облітають як чорні пелюстки
Хочеться чуда і трішки вина
Доки ж ті пута? Пора і звільнить
Де ж ви мої золоті пасторалі?
Літо літає і осінь дзвенить
Розпач накручує чорні спіралі
Зона і зона, війна і війна,
Голод, розруха, цензура, арешти…
Що ж, я цей біль допиваю до решти
Хочеться чуда і трішки вина
А ви думали, що я пишу тільки отакі вірші, як я вам читала!?..
***
По самі зав’язки, по відчай, по нікуди…
Повірити, будь ласка, а кому?
Черговий бред чергового паскуди
за політичне кредо не сприйму.
Весь вік проживши, наче на атолі,
уже, мабуть, на схилку своїх літ
збудуєм дачу на руїнах долі
з верандою вже прямо на той світ.
І ще з цього циклу останній:
***
Усе на світі обмотали спрути,
Нікому з нас життя не віддадуть.
У лабіринті вказано маршрути,
але вони нікуди не ведуть:
здох мінотавр, а виходу немає.
Кожен сам собі Аріадна, і я вам бажаю, кожному, знайти свою золоту нитку.
ІІ. ЗАПИТАННЯ ВІД ПУБЛІКИ
Ліна Костенко (читає записки):
Запитання дуже загальне і воно саркастичне, у ньому вже є навіть відповідь, в настрої інтонації: «Чим дихає столична провінція, окрім Чорнобиля, столичної (тобто горілки), чи направду дихає вона Леніним, або чи не дихає, чи ще дихає взагалі?»
Ви знаєте, столична провінція – то не провінція, і вона любить свій Київ. Бо то столиця України. Там скільки завгодно провінційно мислячих людей, що і є провінція. Часом я думаю таке: те, що наш народ зберіг у собі оте щось, свіже, ніжне, добре, непрагматичне, – може, це насправді й не є провінційним. Якась одна білоруська поетеса мені казала: «А я люблю свою провінцію. І доки білоруси утримуватимуть це, то ми ще будемо людьми!».
«..Окрім Чорнобиля» (це звучить, як сарказм…), – дорогі мої, я цю зону знаю, і всі мертві села, і якщо по-справжньому дихне столиця Чорнобилем – виляжемо всі. Не треба жартувать. Чорнобиль – це велика трагедія. Якщо вас це буде цікавити, то я вам трішки розповім про Чорнобиль. Саме зараз у пресі багато таких матеріалів про фестиваль у Славутичі, мовляв, пишуть про бальні танці в Славутичі… А це вже пропаганда, – і некрасива!.. Привести молодь у Славутич – хай дихає на повні груди, хай всі знають, що там жити можна, і квартири хороші є. Але хто нарешті скаже правду про те, що загинув цілий етнос?! Оце Полісся, геніальні старовинні села – це ж мертва зона!.. Там, крім 30-кілометрової, є і 10-кілометрова зона, а в 10-кілометровій уже сіл нема або вони ледве животіють: Копачі, Янів і Чистогалівка – це перше, що мені спадає на думку. Це там, де Рудий ліс. Так, Янів і Чистогалівка закопані в землю, в траншеї… І тільки в порожньому, мертвому саду мертвого села зозуля кує – ось наш український символ: зозуля мертвого села!.. Але ви, мабуть, не знаєте, бо в зоні горять села, до прикладу, Стечанка, та й у самому Чорнобилі. Минулого року це бачила. Отак їдеш із Чорнобиля – ніби нічого, а виїжджаєш – і вже стоїть над Чорнобилем і дим, і вогонь. Це дуже страшно – Чорнобиль…
Потім, дивіться, яка проблема: у поминальну Великодню неділю раз на рік колишніх мешканців тих мертвих сіл пускають в зону – і вони приїжджають із дітьми. Уявіть собі оце КПП, шлагбаум: їдуть автобуси в зону на могили, на живі цвинтарі мертвих сіл, і ці люди везуть із собою дітей, і отак боком автобус проїжджає із похоронними вінками. І ти дивишся на цей автобус, а там – у профіль обличчя старших людей і дітей в погребових поховальних вінках. А це ж наш народ!.. І вони їдуть – і до кого вони обізвуться?!..
Я навіть цілу книжку написала про Чорнобиль, про тих людей, і буду її друкувати. Уявіть собі картину: дику грушку, життя пропало…
Самотня безпритульна Попелюшка
Над попелищем атомним сидить.
Це наша Попелюшка сидить над атомним попелищем. Це дуже страшно!.. Й уявіть собі, а що ж робить далі із тими цвинтарями?! Там же людські долі, там же рідні. Це така проблема, що я не жартувала б…
«Столичної п’ють». Один письменник напився і каже: «Ліно Василівно, я Вас люблю вже триста років». А я кажу: «Невже!? Невже я вже маю 300 років!?».
***
Це мій Богдан Хмельницький, «Берестечко»:
Чи, може, ми не лицарі були?
Своє жіноцтво шанувать не вміли?
Пани вино їм з тухольки пили.
А ми у шапці ніженьки їм гріли.
Віки ідуть. А нам усе амінь.
Нема спокою між Дніпром і Бугом.
Вже стільки літ, вже стільки поколінь! —
усе життя — між шаблею і плугом.
Так нам судилось. Так нам довелось.
Все нас руйнують, як ахейці Трою.
У нас хлоп’я на ноги зіп’ялось —
і вже притьма хапається за зброю.
Ми — хто за кого, ми — не хто кого.
І ця війна, — не я їй був призвідця.
Мосьпанство йде гуртом на одного.
А наш один і чорта не боїться.
Аби який перед собою корч —
Хто йшов на нас, той повертався з ґулями.
У нас баби — і ті стріляють дулями.
І все одно — віками у ярмі.
Усім чужі. Для світу незначущі.
Чи що ніяк не вирвемось самі.
Чи що у нас сусіди загребущі.
Ми, вільні люди вільної землі,
тавро поразки маєм на чолі.
Чому моя поема називається «Берестечко»? Бо йдеться про поразку. У поемі, зокрема, є такі рядки:
Що ж битву я програв, повіситись штука.
Ніхто на допомогу до мене не примчить.
Поразку треба знать, поразка – це наука.
Ніяка перемога так не вчить.
Отож, якщо ми якусь поразку зараз маємо, то поразка – це наука, і ти в цій академії – студей!.. Так що моє Берестечко дочекалося слушного часу, бо саме годиться думати про поразку, котра має бути поштовхом до перемоги.
Далі пропоную вам фрагмент про Богдана Хмельницького, який після поразки під Берестечком (його ж тоді не прийняли в Чигирині) втратив військо та довіру до себе, і козацтво вже обрало собі якогось іншого гетьмана, доки Хмельницький був у Павиловичах, у фортеці на Гончарах.
Ось так я передаю його почуття щодо цієї трагедії:
ВСЕ ВИНЕН Я. ЗА ВСЕ. У ВСЬОМУ.
Не штука битву розпочати.
І першу битву, й другу, й сьому, —
все мусив я передбачати.
Я ж так був употужнився на ляха!
За ці роки я так їх перетряс!
Чому ж не взяв я шапку Мономаха
у свій найвищий, в зоряний свій час?!
Була б у мене влада нестеменна
і сам я був би рівний королям,
і мій народ, дорівняний до мене,
уже ніхто не смів би обмовлять.
Мої полки мою питали згоду,
я завагався, згоди я не дав.
А цар московський, він якого роду?
Він що, з князів? Я сам герба “Абданк”.
У них там Боголюбський, у них Тверські та Язвинські.
Романова знайшли десь, одмили од грязі.
А в мене за плечима король Данило Галицький.
А в мене за плечима всі київські князі.
От і сиджу, дивлюся на вали.
Каміння скель — оце мої всі трони.
Над королями страж несуть орли.
А наді мною каркають ворони.
Мріяв Богдан в’їхати переможно в Київ, але не судилось…
А це ще один невеличкий фрагмент про те, як священник Шрамко (у Павловисі був такий) приніс туди, у ту стару фортецю, де наш гетьман був дуже самотній, звістку, мовляв, що вже обрали – при Богданові живому! – іншого гетьмана:
Вже,– каже, – десь і гетьмана обрали,
уже і не одного. Розломлять булаву.
Розломлять, підгризуть, як миша, як полівка.
Всі хочуть булави,
всі борються за власть
і буде булава – як макова голівка.
Отак поторохтять і знову хтось продасться.
Не той – так той.
Там зрада, там злодійство.
Там вигнали Сомка, обрали слимака,
там наливайківці побились з лободівцями,
там ті об тих зламали держака.
Все хтось про когось вигадає байку,
усі ворота чорні від смоли.
Ті шило проміняли вже на швайку,
а ті ворони тетерю призвели.
Там вибрати якогось чоловічка
і думають, що це вже Віфлеєм.
Ще й прізвище хороше – Заплюйсвічка.
Отак одне одного й заплюєм,
отак воно йдеться до руїни,
отак ми й загрузаємо в убозство.
Є боротьба за долю України,
все інше – то велике мискоборство.
Святослав Максимчук:
(читає вірш Ліни Костенко):
Орел впивався кігтями в рамено,
клював печінку… Але не про те я.
А як тоді жилось тобі, Климено,
нещасна, вірна жінко Прометея?
О, можна жити в пущі і в пустелі,
і можна харчуватися корою.
Але коли підходила до скелі
і бачила…як він…спливає кров’ю!
І як та кров по каменю рудому
стікає вниз і капає, червона…
Ковтала сльози і брела додому
чучикати свого Девкаліона.
Тужити, ждати, жити як в пустелі.
Чекать, що хтось у спину засміється:
– Це та, що в неї чоловік на скелі!
Він, кажуть, злодій. Щось украв, здається.
Ліна Костенко:
Багато записок. Не знаю, на які відповідати. Ну, я такі легшенькі:
«Чому пані Ліну Костенко не видно на екранах українського телебачення?»
Не пнусь, моє місце за письмовим столом. Я письменник.
«Наскільки особисте присутнє у вашій ліриці? Чи це тільки натхнення небесне?»
А особисте – це є справжнє, це і є натхнення небесне.
«Пані Ліно, ми вас любимо і шануємо ще й за те, що Вам вдалося зостатися осторонь політики. Як це Вам вдалося?»
Працюю в кратері вулканів, я завелика для капканів. Пробачте за нескромність.
А це цікаве питання від дитини:
«Шановна пані Ліно, мені 10 років. Я колекціоную марки. Чи є марка з Вашим портретом? Данилко».
Данилку, коли ти будеш дорослий, може, і буде марка з моїм портретом. А зараз ще немає – і слава Богу!..
А оце вже – ціла дисертація, а не запитання (таке в діаспорі, в Америці, буває, коли якийсь пан приготує промову під виглядом запитання, – і, між іншим, дуже цікаво!..):
«Чи не спостерігаєте Ви також фетишизацію свідомості українського населення, певної його частини, зокрема україномовного?»
Тут треба розібратися в термінології. Що таке українське населення, а що таке – україномовне. Україномовного населення взагалі немає – є російськомовне населення. То єсть така “нація” – російськомовне населення. Україномовного нема. Українці – це є українці. Це є нація прекрасна, в чому я пересвідчуюсь завжди і впевнена, що тільки ради цього варто жити.
«..Чи варто дослухатися до тієї меншості, яка готова за свої ідеї йти на каторгу?»
Зараз є речі навіть страшніші, ніж каторга. Коли людина йде на каторгу, то знає, що вона – в тюрмі й цінує свободу, тому там уже нічого не боїться, і тому бореться за своє звільнення, свої ідеали. А зараз всілякі такі пастки існують, хоч на каторгу й не відсилають, що не знаємо достеменно, як себе поводити:
* * *
І тільки злість буває геніальна.
Господь, спаси мене від доброти!
Така тепер на світі наковальня,
що треба мати нерви, як дроти.
А нерви ж мої, ох нерви,
струни мої, настренчені на епохальний лад!
А мені ж, може, просто хочеться щастя,
тугого й солодкого, як шоколад.
Ну, що ж, епохо, їж мене, висотуй!
Лиш вісь земну з орбіти не згвинти.
Лежить під небом, чистим і високим,
холодний степ моєї самоти.
Козацький вітер вишмагає душу,
і я у ніжність ледве добреду.
Яким вогнем спокутувати мушу
хронічну українську доброту?!
А по ідеї: жінка ж — тільки жінка.
Смаглява золота віолончель.
Справляло б тіло пристрасті обжинки
колисками і лагодом ночей.
Була б така чарівна лепетуха,
такі б ото улучила слова,
що як по змісту, може, й в’януть вуха,
а як по формі — серце спочива.
Хто ж натягнув такі скажені струни
на цю, таку струнку, віолончель,
що їй футляр — усі по черзі труни
вготованих для музики ночей?!
І щось в мені таке велить
збіліти в гнів до сотого коліна!
І щось в мені таке болить,
що це і є, напевно, Україна.
Але мені більше подобаються такі рядки:
Стоять жоржини мокрі-мокрі.
Сплять діамантові жуки.
Під грушею у дикій моркві
до ранку ходять їжаки.
А в сні далекому, туманному,
не похилячи траву –
Дюймовочка в листочку капустяному, –
я у життя із вічності пливу.
Дякую. Я теж так думаю. Не тому, що вони геніальні, просто я люблю саме такі рядки, і якби моя воля, я писала б тільки так, щоб ловити всю цю красу світу… Бачите, скільки ж тут доброти і світла, незбагненного земного раю!.. Але я мушу, повинна сказати: «і тільки злість буває геніальна, Господь, спаси мене від доброти». Не маю права бути доброю – до всіх!..
«Поділіться будь ласка, своїми творчими планами.»
Я, як той шахіст, що 24 партії грає одночасно, і вже не знаю, здається, часу і не гаю, а не встигаю, не встигаю… Багато творчих планів, зараз я навіть прозу пишу. Ось уже дві чорнобильські повісті маю: одна закінчена, другу, про зону, дописую. І вірші, вірші… І статті якісь пишуться. Не хочу розказувать – хай пишуться.
«Порадьте мені і присутнім, як уникнути обурення гніву народу, коли ти раптово отримав щасливий і злий спадок?»
Просто працювати чесно, відповідати своєму призначенню. Може, це хтось із депутатів написав!?.. Бо депутати – всі вже такі, на котрих народ все одно буде гніватися. Розумні люди не будуть гніватися, бо вони знають, у яку халепу потрапили ті депутати. Чи я пішла б у депутати!? – не знаю… Я їм щиро співчуваю, не всім – присутнім тут співчуваю. Бо, – ще я вам скажу! – од гніву народного ніщо вже не врятує.
Мені дякують за оптимізм.
У мене своєрідний оптимізм – переборений песимізм, на мою гадку. Хтось каже, що в мене трагічна поезія… А тут мені дякують за оптимізм!.. Десь у мене єсть такий вірш, що оптимізм – це сонячна енергія людського духу. Бо оптимізм буває різний. Буває оптимізм, наприклад, як гробова маска над восковими рисами мерця. Такі маски були в індіанців. Це теж по-своєму – оптимізм, але ритуальний. А є оптимізм – як усмішка дебіла. Я до таких оптимістів не належу.
«Ліно Василівно, фірма “Українські технології” готова безкоштовно здійснити повну підготовку Вашої чергової книжки до друку».
Я дуже вам вдячна «Українським технологіям». Але ніяк не можу звикнути до спонсорства… Коли я приїхала в Америку, то мала конфлікт у Нью-Йорку із тими, хто фінансував мій вечір. І коли дізналась, що вони продавали квитки за вхід (а я завжди перед своїм народом виступала безоплатно!..), то категорично заявила: «Негайно поверніть! Усіх знайдіть, – а там та діаспора з’їжджається звідусіль!.. – і негайно всім поверніть!» На мене подивились як на дивачку й подумали, мабуть, що це моя соціалістична свідомість заговорила. А тут, розумієте, – спонсорство, до якого я ще не звикла. Отож, я Вам дуже вдячна!.. Подивлюся, якщо матиму гідний Вашого доброго наміру рукопис, тоді з вдячністю прийму Вашу пропозицію. Але зараз, у такий непевний час, я не хотіла б, щоб ця книжка була для Вас збитковою…
Тут мене хвалять, – спасибі, спасибі.
«Попри всі негаразди» – я дуже люблю цю фразу. Її хтось із політиків написав, чи що?.. Тільки якусь газету розгорнеш: «попри всі негаразди». Я думаю: попрИ всі негаразди – і все! Давайте будем жить по-людськи!
Ми зовсім інший народ, ми зовсім інша нація, у нас зовсім інший менталітет. Якби нас не розбовтували із отим усім, то була б не просто держава, а одне щастя, одна радість. Часто цитують Карамзіна. Карамзін поїхав за кордон, де його питають: «Как росія? Воруют, батюшка, воруют.» А в нас ще в XVII столітті постановили, що коли вкрав, то вже всі знають – і більше не вкраде. В нас були дуже жорсткі, але справедливі і дуже красиві закони. Пишучи ще «Марусю Чурай», я їх вивчала. Так що попріть усі негаразди! «Криміналізацію, бруталізацію життя». Хто не брутальний, того не бруталізують. Не йдіть за інерцією. Я ж вам казала, що це сокира, підкладена під наш компас. Нас збивають із курсу і кажуть, що в нас – все погано і ще гірше. Ну, не погано, зрештою, аж так у нас!.. Й Україна не така бідна, якщо може стільки злодіїв наживатися і потім утікати!
Вважаю, що потрібно відкрити кіноінститут в Україні, та ще щоб були українські кінорежисери, так ще, щоб відродилася слава українського кіно! До нас з Японії приїжджали з Польщі, з Франції – така була українська школа кіно! А тепер «ето відєтєлі меніловщина – хохли захотєлі кіна». Ось Голландія – яка маленька, а має декілька кіношкіл, а ми хіба не можемо!? Якби менше грошей витрачали на політику, а більше на культуру… Специфіка нашого народу така, що в нас відродження мови, культури – це насамперед, бо це душа. І хто оця меншість, із рештою!? Хоч вас так багато зараз у залі, але ви – це меншість все-таки… Ну, я вам скажу зараз сумну річ. Знаєте, як я називаю ваші аплодисменти!?.. – Овації у резервації…
«Чи не здається Вам, що Бог зберіг нас і оберігає для того, щоб виконувати певну місію в історії?
Ви знаєте, я боюся, коли до Бога з такими питаннями звертаються – Він мені нічого не казав. Це Він знає, що робить!.. Можна вірити в якусь місію свого народу, але так, щоб не принижувати інші народи, бо коли кажуть: «такая русская идея спасет мир», – я думаю: Боже, хворі чи що?!.. А якщо наша українська ідея врятує нас – це прекрасно, хай буде ця місія. Ми ж ні в кого нічого не хочемо одняти.
Оті великі за обсягом записки дуже цікаві – людина цілу теорію викладає, ну, але ж тут же не вчена рада, і я не хочу втомлювати залу.
«Шановна Ліно, чи бувають у вас моменти розчарування, спустошення і як Ви тамуєте біль душі?»
Чи бувають у мене моменти спустошення і розчарування? А я тоді на люди не виходжу.
Ви знаєте, що зараз в світі занепад цікавості до літератури. Щоби так слухали поезію, як у нас, я не знаю, де ще таке буває. Якось у Тернополі на вечері звернула увагу на одного американця (він одружився з українкою і ще не дуже добре знав українську мову), який дивився і не вірив, що така величезна зала заповнена вщент, – а це було в палаці культури, куди люди з’їхалися з усієї Тернопільщини: з Почаєва, з Бережан, – і що це заради поезії.
Було, в Америці, здається на Флориді, ми дивилися дуже гарний спектакль: перед тобою стіл, запечений лосось в тісті, винце хороше, що само собою мимоволі приковує твій погляд. А людина, яка бачить щось справжнє, – це елітарна душа. А ми просто занедбана нація, яка трималася на становищі колонії. Переманювали найкращих, – згадайте тільки, які українці перейшли в російську літературу. Хто був на початках новітні російської драми? – Ніколай Іванович Хмельницький, русский драматург. А хто він такий? – Нащадок Богдана Хмельницького. Здібний був чоловік. Разом із Грибоєдовим і Шаховським написав якийсь водевіль. Батько його був філософом-ідеалістом. Я вирахувала, що він вчився у Кенігсберзі, коли там викладав Кант. Або візьміть Розумовських, або кого хочете – Гребінку, котрий написав «Очі чорниє, очі жгучіє» – романс, який усі білогвардійці співали. Візьміть Гнідича, – це ж онук сотника Гніденка. У своїй основі ми є нацією, котра має знак еліти на собі. Але Чижевський писав, що нація неповна тоді, коли із нації забрати кудись інтелігенцію, щоб зробити її тільки селянською, як нам приписують. Але я сподіваюсь, що у нашій незалежній Україні нація буде повна. Ось тоді й буде еліта!..
«Прошу сказати, куди втікає Ваша надчутлива душа від реальності?»
Ви знаєте, я знайшла собі імміграцію. Я їду в зону, у Чорнобиль, в саму десятку. Одягаюсь у комбінезони і їду в зону. І коли я повертаюся звідти зі своєю надчутливою душею, чоловік мені каже: «Що ти така приїхала, міцна і весела? Ти ж їхала така втомлена?..» Так, я кажу, до поїздки я про Чорнобиль або в Спілці письменників чула на зборах, або коли Верховну раду слухала по телевізору. А коли я поїхала в зону, то сама побачила, що таке трагедія народу в абсолютних, – уже поза всякими можливостями, – вимірах, то я і повеселішала.
Мені ця наша реальність не здається найстрашнішою. Це все від некомпетентності робиться чи від підлості. Все це нам треба знати і під контролем тримати, але від цього і панікувати теж не треба. Оте, чим зробилася зона, українське Полісся – це і є трагедія. Ви ж зрозумійте, що там живі люди, для котрих – то є батьківщина. І там живуть старенькі бабусі, котрі поховали своїх синів-ліквідаторів…
…Отак я від реальності втікаю в ірреальну трагедію зони Чорнобиля. То моя імміграція.
«Я не знайшла серед Вашої поезії жодного вірша про школу, ваших учителів, чи їх не має? Ваша думка про вчителя вашого дитинства і вчителя теперішнього?»
Та я із цього віку шкільного вийшла. Що означає вчителі? Скажімо літературні. Я можу сказати про поетів, котрих я люблю. Це можуть бути і наші українські, і світові. Є такі поети, яких я особливо люблю. Мабуть, і я вчилась… А як ви розумієте, отой період, коли мені треба було вчитися у сучасників!? Чи ви пам’ятаєте, що вони, бідні, писали тоді!? Про людину, котра стоїть у зореноснім кремлі… Хоча потім ті старші письменники багато чого зрозуміли. Але ранні..?! Якось я десь почула, як один літературознавець сказав, що книжка Павла Тичини «Замість сонетів і октав» умерла для читача. Ну, я швиденько її дістала та й прочитала. Ні, не вірю, хіба ж вона вмерла!? Тичина був геніальним поетом. І я теж завжди поверталася і повертаюся до тих джерел. І все життя вчуся.
«За чорним шляхом за великим лугом, а поруч хто і хто за Вами, значить..?»
Я не буду дуже відповідати на це питання детально. Я вам тільки скажу одну річ. Річ не в тому, хто поруч зі мною, а хто за мною. Це не важливо. Я вам тільки скажу, що, за моїми спостереженнями, українці – це нація дуже талановита. У нас стільки поетів, як, може, ніде в світі, і цих поетів я назвала б – поети невидимого рівня. Особливо зараз це актуально, коли преса не функціонує і наші критики не пишуть так, як слід було б писати. Хтось книжку видав, хтось якісь вірші – це, звичайно, явище, але бракує критики, яка зуміла б проаналізувати поодинокі факти та узагальнити їх. Критики зараз не працюють, тобто вони працюють, але ж де їм, таким розумним, хорошим, де їм друкуватись?.. Критик повинен постійно функціонувати. Це рухомі естетики. А в нас критика довший час була маневрена, як ящірка. А зараз нема куди рухатися. «Літературна Україна» виходить тільки, якщо знаходяться спонсори. А я думаю, що Спілка письменників повинна все зробити для того, щоби письменницька газета виходила регулярно. Тоді можна буде хоч трішки охопити сучасного літературного процесу. Тому зараз й існують поети невидимого рівня. Вони дуже талановиті. Мені часто вони надсилають свої книжки. Я читаю і думаю: Боже, Боже, це просто треба мати спеціальну пресу, щоб усі ці книги описати. Бо в нас таланти не перевелися серед молодих. Надаремно сердяться на молодих, що вони, мовляв, трішки епатують. Це талановиті, розумні хлопці та дівчата. Мені нещодавно подзвонив з Івано-Франківська один хлопець. Назвався і запросив приїхати в Івано-Франківськ. А я, як почула його прізвище, то кажу: це ви дегенерат?.. Бо в них там же «Молода дегенерація» – так називається їхня група. Ну, чим же ви дегенерати займаєтесь?.. А він каже, що в аспірантурі навчається і пише дисертацію чи то про творчість Коцюбинського, чи то про Лесю Українку. Слухайте, вони епатують, вони називають себе «дегенерацією», від чого старші починають сердитися!.. Але ж молода людина повинна бунтувати! А це дуже талановиті хлопці! І той самий Цибулько – хороший хлопець, й Андрухович дуже талановитий. А що всі по різному пишуть, то тим краще для літератури. Так що я не знаю, хто там коло мене, а я біля всіх цих людей – і ми разом ідемо.
Ось пише людина записку і розказує, що я – Світло… Знаєте, що Заратустра казав: «Я – світло, але в тім моя самотність».
Я не зразу це зрозуміла. Кожен з нас, хто несе світло, у цій справі самотній. Але якщо так, то це – щасливий збіг, який інтегрує людей, бо тоді дуже гарне поле виникає. Таке гарне поле світла. Отож, всі ми несемо світло!..
«Хай буде благословенний той лелека, котрий приніс Вас».
Ну, це не запитання! Якби було таким, то я тоді відповідала б, а так, спасибі.
Святослав Максимчук
(декламує поезію Ліни Костенко):
У селі одному на Поділлі –
все життя, а й досі не знайшов –
дід Карпенко ходить щонеділі
у степу шукати бозна й що.
Бо якийсь там гетьман чи отаман
закопав нечувані скарби –
біля груші дикої, отам он,
через довжик до тії верби.
Правда, груша двісті літ як всохла,
зарівняла й місце борона.
Та була могила там висока,
Тільки ж там могила не одна.
Десять кроків од тії могили,
Тихі трави… гайворон кричить…
Сірий ідол, витесаний з брили,
От хто знає, але він мовчить.
Був тоді там, кажуть, кущик глоду.
Кущик є, та – терен, а не глід.
І дурний в очах всього народу –
Вже вкоторе! – йде додому дід.
І сміються люди вже у вічі:
треба ж так от збутися ума,
щоб оце в двадцятому сторіччі
та шукати те, чого нема!
Смійтесь, люди. А діди зникають.
Сивий сон у вічність однесе…
Є скарби, допоки їх шукають.
Перестануть – от тоді вже все.
Ліна Костенко:
Спасибі автору (чи авторці) цієї записки. Дуже розумна записка. ЇЇ просили не читати. Я на ці теми, – думаю, ви здогадалися, – часто розмірковую і щаслива, що ви теж так само думаєте. Не треба, на радість нашим ворогам, ділити Україну на західну і східну!.. Давайте триматися разом. Бо є речі, неоціненні у вас, у галичан, а є і в нас дещо важливе. Часом я кажу, що візьму й утечу у Західну Україну, коли вже не можу витерпіти. Але насправді я нікуди не втечу!.. Україна в нас одна. Не дозволяйте її ділити, навіть у своїй уяві!.. А за записку – спасибі!
Щось сумне мені трапилося на закінчення… Оце Богдан Хмельницький згадує, як він бував при дворах. Ну, він уже був і при французькому дворі, був знайомий і з графом де Брежі, принцом Конде, був у Фонтенбло і, зрештою, при польському дворі він побував:
БУВ ПРИ ДВОРАХ. О ВИШУКАНА ЧЕМНІСТЬ!
О хижий блиск золочених шулік!
Вони мені показують ученість.
Я теж, мабуть, не темний чоловік.
Горація читав. Словами золотими
все залягло скарбницею ума.
Врочистий грім високої латини
і мудра в’язь слов’янського письма.
Турецьку знаю, був там у полоні.
Польщизну вчив. Французька на мазі.
Якби мав час, теж міг би написати
галантний лист мадам де Шуазі.
Якби ж ми звичні до таких відвідин.
І шкельцем грати з королівських лож.
Щоб ми були появлені пред світом
в реляціях послів, в опініях вельмож.
Щоб мали свій Версаль. Щоб панство було вчене.
Щоб на жінках блищали коштовності, кольє.
Щоб не до короля, але таки до мене
приїхав той Боплан чи той же Шевальє.
Щоб двір у мене був. Щоб танці відзіґорні.
Щоб з’їхались посли. Щоб цісар гостював.
Щоб був піїт, ділами й духом горній.
Щоб той мені піїт хоч жінку оспівав.
Вона ж у мене що, не гірша королеви.
Її вдягнути в це, і вже «пардон, мадам».
У них там Фонтенбло. У них герби і леви.
А в нас тризуб князівський. І той же мій «Абданк».
Щоб сяяв мій палац. Щоб музика і сальви.
Щоб знали етикет. Щоб їли артишок.
А в мене вона що, в садку садила мальви.
Полковникам внесла три миски галушок.
От ми такі і є в очах всії Європи —
козакко, чернь, поспільство для ярма.
Ізгої, бидло, мужики і хлопи,
В яких для світу речників нема.
А ЩО У НАС РОБИТЬ ВСЕСВІТНЬОМУ ПІЇТУ?
Ні світського письма, ні людяних понять.
Піїти всіх земель говорять всі до світу.
А наші все до себе гомонять.
Ну, а якби нам матінка Оранта
підкинула Верґілія чи Данта?
То й був би він тут за приблуду
і невідомий на весь світ
неодукованого люду
неошанований піїт.
А щоб не було так сумно (хоч це і є частина правди), я вам тут маленький фрагмент прочитаю – іншу частину цієї ж правди:
ОТ Я Й ЗАПЛИВ У ЦЕЙ КАМІННИЙ ЯТЕР.
От я вже й міг би, вперше у житті,
як Марк Аврелій, римський імператор,
писать свої «Думки на самоті”.
Але ж незвичка. Все універсали.
До шаблі звичен більш, як до пера.
Розумні люди все-таки писали.
А ми не дуже, нам воно не тра.
А ще хотяще…0т і вся мудрація.
Чому у нас немає ще Горація?
Умієм добре шаблею махати,
червоні ружі сіять біля хати.
Вмирати вмієм, по степах гасати.
але себе не вмієм написати.
У цій страшній великій боротьбі
не вмієм так сказати о собі,
щоб світ здригнувся і на всі віки
були преславні наші козаки —
як ті Ахілли і як ті Ґеракли.
На це у нас щось розуму забракло.
І де той геній, до народу дбалий,
щоб розбудив наш умисел оспалий?!
І не нікчемним словом, що як нежить,
а як народу гідному належить!
На завершення вечора хорова капела «Антей», лауреат ІІ Всеукраїнського конкурсу хорових колективів ім. М. Леонтовича, виконала пісню Анатолія Кос-Анатольського на слова Т. Шевченка «Наша дума, наша пісня».
Відеоматеріал отекстувала
Анастасія Клюфас (Делайчук)
