Я не даремно винесла в заголовок цієї статті рядки з відомої пісні на слова Бориса Олійника. Уявіть абсурдність ситуації: виступає директор Українського фонду Культури імені Бориса Олійника Олександр Бакуменко і з болем (щирим чи ні — не скажу) розповідає письменникам Київської організації НСПУ, в якому занедбаному стані перебуває могила Бориса Ілліча – й собаки там ходять, люди топчуться, вінки пожухлі лежать. Бо родичі відомого поета й державного діяча могилою не займаються й займатися не будуть. А знаєте, хто в усьому тому винен? Ну, звісно ж, винуватець останнього тисячоліття — голова Національної спілки письменників М.О Сидоржевський.
Не знаю, чи впливав і чи мусив якось впливати на родичів поета Михайло Сидоржевський — О. Д. Бакуменко про те промовчав. З’ясувалося, що не поставив Михайло Олексійович підпис під якимось папірцем, а Олександр Данилович вже про крупну суму домовились, що виділить Міністерство культури України Фондові. Ну я, коли почула скільки, то спочатку вирішила, що обмовився директор Українського фонду Культури імені Бориса Олійника. Перепитала – ні. «Для чого, — поцікавилася в Олександра Даниловича , — вам стільки грошей? Це на всіх померлих лауреатів із Героями України? Чи як? Узяли б кілька співробітників Фонду чи навіть студентів-волонтерів, самі поїхали б. Борис Ілліч так багато для вас зробив, на роботу взяв, підтримував усіляко вашу творчість. Невже не відчуваєте елементарної вдячності?»
Але поставити ці запитання вдалося лишень після того, як почула з трибуни від Олександра Бакуменка чергове звинувачення та заклик до письменників обнятися. Мовлялечки, обніміть і назад візьміть (чи нічого вам, шановні, не нагадує оте квиління, яке вже четвертий рік від різних чаєчок та селезнів чути при битій дорозі?) А звинувачення те стосувалося цілісінької області й нещастя, яке в пресі тоді обговорювалося, — смерті студентки, бо її в лісі водій на житомирській трасі висадив, грошей на квиток не вистачало. «Усі вони такі, житомиряни, менталітет у них такий, — «мудро» прорікав оратор. — Якби це трапилося у нас, на Слобожанщині, то вже вся маршрутка на квиток дівчинці скинулась би».
Розмова моя з Олександром Бакуменком тривала. Повідомила йому, що з ним земляки, але моя рідна Слобожанщина навряд чи стала б скидатися на хлопчика, навіть якби старий хлопчик той, нашкодивши та втративши грошовиту посаду, почапав до лісу мерзнути. Хоча всі члени КО НСПУ кілька років й скидалися «хлопчикові», який шкодив і шкодив, та при цьому справно гроші збирав та до власного сейфу складав. Куди він їх подів — не повідомив, як належало б на звітній конференції. Та й багато чого ще не сказав.
Власне, я не хотіла б повторюватися. Відправляю всіх на офіційний сайт НСПУ. Там письменники й ті, хто цікавиться життям Спілки, знайдуть чимало документів і вичерпний виступ Михайла Сидоржевського. Ще бажаючі можуть освіжити пам’ять, промоніторивши більш як за три роки літературні газети, серед них і мої статті. Думала вже після правління, що не доведеться бабратися більше в цьому багні. А воно таки ні – побіг минулого четверга Володимир Даниленко знову до суду. Перед тим зібрав журналістів і абсолютно перекрутив те, що було на звітно-виборчій конференції КО НСПУ. Це було настільки нахабно й непорядно, що я вирішила (тільки те, про що ще ніхто не писав) висвітлити в цій статті. Отож буде й про конференцію, й про подачу про неї.
Журналістів насправді було небагато – ледь із десяток. Більшість, наскільки мені відомо, не в темі. Одна мила студентка-другокурсниця київського вишу взялася робити матеріал для солідного видання, прочитала убогий прес-реліз, що його пропонували. Сказала: «Так тітушки, то ж серйозно». Я пожалію себе і вас, не стану багато цитувати з тієї маячні, котру чомусь обізвали «прес-релізом». Але кілька фраз таки наведу.
«Дякуючи байдужості до цієї громадської організації правоохоронних органів і органів влади, які фінансують Спілку письменників, голова організації не тільки не усунутий, а за допомогою адмінресурсу й тітушок прийшов до влади на другий термін». Отака вона негарна й байдужа влада, байдуже якісь там гроші виділяє.
Але ж навряд чи можна зарахувати до тітушок чоловіка, який завжди ходить у вишиванці, — залюблений у поезію Шевченка, він під кулями на Майдані читав вірші Кобзаря. Ми часто бачимося на літературних імпрезах. Саме цей чоловік розбороняв зачинателів бійки, які заради картинки на телеканалі старалися. Сюжет тоді не забарився з коментарем «письменники на з’їзді побилися».
Як на мою суб’єктивну думку, то «охорона Українського фонду культури» виглядала на звітно-виборчий конференції КО НСПУ менш культурно. Навіть набагато менше, виконуючи накази «надзвичайної трійки», але ж я не виступаю перед журналістами й не називаю цих людей тітушками. А щодо «надзвичайної трійки», то, боронь Боже, я не на те натякаю що саме в цьому приміщенні на Липській було закатовано, розстріляно без суду й слідства сотні тисяч – майже сімдесят років, то довгий строк. Починаючи ще з 1918. І холодно в залі цього Палацу не лише тому, що не топлять і письменники змушені засідати у верхньому одязі, а, таке враження, що й від тіней замордованих — цвіту української нації.
Вважатимемо, що я назвала Олександра Бакуменка, Володимира Барну й Володимира Даниленка просто трійкою надзвичайно красивих . Вони й справді красивий за столом утрьох вигляд мали. Щоправда, Володимир Даниленко менш красивий, аніж двоє інших. Та воно й можна зрозуміти. Соратники на кожному із заходів – різні, побудуть трохи, відпочинуть, а Володимиру Григоровичу їх, щоразу різних, очолювати завжди доводиться.
Особливо буянив Володимир Барна – саме він погрожував викинути як жінок із зали, так і голову НСПУ. Ну просто зоряний час у чоловіка. У мене в кишені шелестіло 200 гривень і так хотілося сказати з трибуни, що віддам їх тому, хто заповнить прогалину в моїй освіті й назве, що ж саме написав цей літературний геній — Володимир Барна.
Виступає Віталій Карпенко. І я з подивуванням чую, що читає й на Конференції чоловік з листочка один в один спіч, який уже виголошував на з’їзді. І так старається дочитати його до кінця. Із зали залунали вигуки, що зараз ідеться не про Сидоржевського, хай про Даниленка говорить. А Карпенко своє веде про те, що М. Сидоржевський публіцист, а не письменник. Поклала на тлі цього спектаклю все-таки проаналізувати творчість Михайла Олексійовича – талановитого в різних сферах. Ну й Володимира Григоровича за компанію. Хто ще бажає, звертайтесь! Мені не важко. Ось тільки з Віталієм Опанасовичем я пас. Насмикав бздушок заслужений журналіст із давно вже пожовклих газет на повне, майже ленінське зібрання. Ну не візьмуть у мене навіть з доплатою матеріал про творчість Віталія Карпенка. Та я свої думки старому не озвучую, тільки й сказала, що вдруге слухати з листочка нісенітницю не бажаю. Ну там не тільки про творчість ішлося, звинувачення були різні – і всі Сидоржевському.
На трибуну вилітає Світлана Йовенко й спочатку з трибуни, а потім у кулуарах конференції закликає мене полюбити сивини Віталія Карпенка. Я на правах «найкращого редактора Світлани Андріївни» — при свідках це вона мені заявила — відпрошуюсь: «а давайте когось іншого любити». Не погоджується. Я знову питаюся: ну чому саме він? І Світлана Андріївна видає: а може, він востаннє на трибуну вилазить… Вадим Пепа, який стоїть поруч (хорошу його книгу я таки редагувала й ціную цього письменника за порядність й інтелект), озивається: «так Карпенко за мене на чотири роки молодший».
Зізнаюся, що бути «найкращим редактором Світлани Йовенко» не важко. Бо в неї за тридцять років одна книга вийшла, та й та переважно з віршами, написаними ще в молодості. Отож, я єдина й неповторна, як її редактор. Можна було перевести це все на жарт, але скільки ж у Спілці людей, які придумують собі життя в літературі!
Ще Світлана Йовенко сказала, що наче я щось у соціальних мережах написала, й хоча підпис не стояв, вона мій стиль впізнала. Світлано Андріївно, я рада за вас, що ви навчилися нарешті вмикати комп’ютер, якщо то справді так. Але я завжди під своїми матеріалами підписуюсь власним прізвищем. Вас я згадала досить толерантно у відкритому листі до голови НСПУ Михайла Сидоржевського. Подивувалася що ви закликаєте до протистояння. Лист той було надруковано в «Українській літературній газеті». Відсилаю вас до нього. Хоча, коли не живеш уже літературою, живеш сварками й провокацією протистоянь.
Михайло Сидоржевський професійно проаналізував усі порушення Статуту під час тієї горезвісної конференції. То я зверну увагу письменників хіба що на зовсім маразматичні моменти в діях заколотників. Чимало говорилося, що конференція мала проводитися в затишному (теплому!) приміщенні Будинку письменників. Заколотники за два дні вирішили дезорієнтувати учасників конференції й без підстав для того перенесли захід на Липську. А в день конференції (знову ж запросили тільки втаємничених в інтриги членів) на правління КО НСПУ. На тому правлінні начебто обрали керівні органи, лічильну комісію тощо. А холодно й треба було протриматися членам отого правління кілька годин, грілися хто кавою, хто чаєм. І коли делегати конференції почали збиратися, то були вражені горами сміття, накиданого в сусідній кімнатці з тією, де мала проводитися конференція. Дехто з письменників не міг стриматися, щоб не зазначити які ж нечистоплотні люди тут збиралися.
Якби ж то їхня нечистоплотність та лишень стаканчиками з під чаю-кави обмежилася. Знову ж таки відсилаю всіх бажаючих до виступу на правлінні НСПУ, в якому Михайло Сидоржевський більш повно перелічив всі порушення Статуту. Я ж пропонувала ввести до лічильної комісії КО НСПУ хоча б одну чесну людину, нездатну на підтасовки. Марно. Спочатку
голосують картками, щоб оцінити роботу Володимира Даниленка. Вривається Євгенія Чуприна з двома картками в руках. Заявляє «Ето за меня і мого мужа Нікітіна». «Надзвичайна трійця» сидить за столом. Головуючий Барна авторитетно відмазує подружжя: «чоловік пішов у туалет», оголошує, що там лічильна комісія нарахувала через раз. Зривається на крик. Нікітіна все немає, я вже починаю хвилюватися чи не провалився він там де. Та й за інших переживаю, раджу Вано Крюгеру ( який псевдонім собі людина обере, так і плаватиме) підказати своїм старшим товаришам, щоб хоча протокола вели. «А ми ведемо», — говорить Вано, в миру Іван Коломієць і показує зіжмаканий аркуш паперу, фактично шпаргалку, на якій він записує прізвища делегатів, котрі здають мандати і отримують бюлетені для голосування – не ставлячи своїх підписів. Абсурд! Таємне голосування – і відсутній реєстр видачі бюлетенів для голосування! І вони збираються в судах доводити «легітимність» голосування?
Нарешті голосування. Таємне для всіх, окрім трійці, обраної до лічільної комісії. Скручуються якісь папірці. Потім ті папірці розкладаються на купки. Чую голос : «За Цибулька не більше 25-ти». А тут, як на гріх, Вано тримає в руках 25-й і 26-й голос. Крюгер кладе на купку два папірця, а рахує як один. Я проявляю пильність, Вано вибачається й каже, що помилився. Перераховує купку, таки 26. А скільки ще разів так лічильна комісія помилялася?
Для Володимира Барни триває його зоряний час. Раптом він заявляє, що зрозумів, кого мав на увазі Михайло Слабошпицький, коли говорив на з’їзді про шпанізацію Спілки. Михайле Федотовичу, у мене до вас особисте прохання – живіть довго й майте добре здоров’я. Бо як дорвуться отакі барни до інтерпретації сказаних вами слів чи написаних книг, біда буде. Бережіть себе ще й тому, що минулого четверга Володимир Даниленко вас у компанії хороших людей «підвищив у посаді». Ви ж, мабуть, як і інші ним ощасливлені, нічого про ту прес-конференцію не чули. А дісталося вам, Павлові Михайловичу Мовчану й Любові Василівні Голоті чи й не більше, аніж «винуватцю тисячоліття, який навіть війну на сході розв’язав». А як ви відреагували б на заяву, що «в умовах, коли Україна веде війну з Росією, і спілчанські гроші потрібні на оборону країни»? Договорилися навіть до того, що М. Сидоржевський винен, що «щодня полягає 50 тисяч вояків». Одне слово, Михайле Федотовичу обізвав вас Даниленко, усіх трьох, ідеологами НСПУ.
І так при цьому поганенько виглядав, обмовлявся кілька разів. Представив Леоніда Сапу, свого співсідельника за столом, спочатку як в’язня сталінських таборів, а потім виправився – брежнєвських. «В’язень совісті» не соромився у виразах, повірте мені. Вживав лайливі слова, говорив, що найбільше зробили для зросійщення України Павло Мовчан та Іван Драч. Ну Іван Федорович вже за себе не постоїть, а ви, Павле Михайловичу не будьте занадто інтелігентним. Бо якщо проти тебе ….. – варто братися за кайло.
Поетові буде не важко відновити пропущене слово в народній мудрості? Олександр Шокало глибокодумно бавився з журналістами у фрейдизм — то голові НСПУ діагнози ставив, то всьому правлінню скопом, яке на думку Шокала «безвольне й безтямне». Найколоритніший вигляд мав четвертий за столом – Сергій Пантюк. Ну на все в нього енергії вистачає. І жінок кілька має, і дітей не менше, Відпочиває зі смаком. Ото повернеться посвіжілий, спортом хочеться зайнятися – шини потягать, пострілять. Я ото єдиного не можу зрозуміти, чому Сергій підставив Дмитра Чистяка, якого не було на прес-конференції. Мовляв, саме Дмитро Чистяк сказав, що ще такого не було, щоб головою Спілки був кадебіст, оскільки Сидоржевський, мовляв, є радником у голови СБУ. Дмитре Олександровичу, знаю вас як гарного поета, перекладача, порядну людину. Та й ви в свої тридцять уже в Незалежній Україні до садочка ходили, Навряд чи стали порівнювати б Національну Службу безпеки України й КДБ, яке ви не знали. То вже Леонід Сапа договорився, що СБУ та КГБ – одне й те саме, а України в нас немає. Наче й не екзальтований письменник, представився, як юрист, а не розуміє, що є речі, якими не жартують. Нарешті організаторам прес-конференції набридло купатись у власному лайні, звернулися до журналістів, які ті запитання мають. Пролунало лише одне: а якщо це справді так, як ви говорите, то чому ви отут лише вчотирьох сидите? Де оті понад сімсот членів вашої організації?
Даниленко якось розгублено сказав: «то що, тепер ще раз конференцію збирати?» Ой, мало не забула, перед початком прес-конференції В. Г. Даниленко оголосив у присутності журналістів: «Тут сидить Ліля Максименко, яка за гроші пише для Сидоржевського». А це вже серйозний наклеп, Володимире Григоровичу. Бо чимало людей знають, що я замовних матеріалів ніколи не писала, а за статті про ваші трирічні подвиги навіть копійки гонорару не взяла. Я хороший журналіст і завжди пишу об’єктивно, провівши ретельне розслідування. А численні статті про ситуацію в Київській організації, до якої я належу — то наче ванна з ефірними маслами, якими перебивався сморід від вчинків деяких письменників. То оце пораджуся з колегами, скільки ж мені взяти в суді з вас за моральні збитки. Можливо, хоч вкрадені внески людям повернуться. Бо в отому прес-релізі, який роздавали минулого четверга, є й такий пасаж: «Новообране правління Київської міської організації прийняло (стилістика збережена – прим. автора) рішення важати себе легітимним, не віддавати статутних документів, печатку і касу з внесками організації до з’ясування правди в суді».
Лілія МАКСИМЕНКО
