Небом даровані таланти

0
311

ДО ПІДСУМКІВ КОНКУРСУ НА ЗДОБУТТЯ МІЖНАРОДНОЇ НІМЕЦЬКО-УКРАЇНСЬКОЇ ПРЕМІЇ ІМЕНІ ОЛЕСЯ ГОНЧАРА 2020 РОКУ

Ось і завершився неймовірно складний цьогорічний конкурс на здобуття Міжнародної німецько-української премії імені Олеся Гончара. Наперекір нещадній пандемії лауреати не побоялися приїхати до Києва, щоб отримати заслужені відзнаки. І хоч ми не мали змоги зібратися у письменницькому домі, як це бувало раніше, але все-таки нинішні зустрічі у столиці радували батьків премії та молодих іменинників. Та й переможців наче саме небо дарувало нам як сонячну відраду за всі випробування.

Хто ж вони, які вони, лауреати двадцятого року?

Вероніка Антощак-Калитяк родом із села Ланчин Надвірнянського району на Івано-Франківщині. Їй всього двадцять три роки. Та вона вже як педагог навчає англійської мови студентів Прикарпатського національного університету. А ще пише чудову, абсолютно оригінальну прозу. Це щось від сучасного неоромантизму, екзистенціалізму чи взагалі ще не відомого напрямку. Саме таким є її роман «Мерехтливе сяйво», що з’явився, до речі, за п’ять років до сучасного апокаліпсису як грізне попередження необачному людству. Тож цілком закономірно Вероніка здобула свої лаври у номінації «Проза – роман або повість».

 А вінничанин Владислав Гранецький-Стафійчук за свої двадцять п’ять прожив, можна сказати, кілька життів. У тому пеклі, де він побував, рахунок вівся за космічними вимірами – день за три. Це життя в окопах, у лісах, у закинутій шахті на Донбасі. Згодом про збірку своїх неймовірних, майже містичних оповідань Владислав напише так: «Безодня» – це шахта глибиною 1200 м., у яку… ворог скинув близько 70-ти своїх поранених». Скажу від себе: важко навіть уявити, що вчиняють оці дикуни-азіяти з нашими полоненими, коли й своїх вони кидають живцем у бездонну могилу…

Премію за книжку «Безодня» Владиславу присуджено у номінації «Збірка оповідань чи новел».

Істинним відкриттям стала для нас безмежно талановита поетеса Ірина Сажинська. У своїх поетичних видіннях вона справді неосяжна. Мабуть, єдина така у небесному просторі багатовимірного слова. Ірина має рідкісний дар художнього бачення. Її слово ніби втрачає первісне своє значення і розцвітає незнаними досі метафорами, символами, таємничими підтекстами: «дощ розчинив мої акварельні руки… в лівому оці – земля в правому оці – трава…» Родом запоріжчанка, а нині киянка, ця дівчина спрагло вбирає у невситиме своє серце всі планетарні видіння сучасного життя. Їй мало одного небесного покликання, одного земного фаху. Вона неосяжна як слово: поетеса, прозаїк, драматург, перекладачка, художниця і навіть… фінансистка. Запам’ятаймо це зоревісне ім’я!

Премію Ірині Сажинській у номінації «Поезія» присуджено за збірку поезій «Cor humanum».

Ще одну нашу іменинницю – Катерину Красножон з міста Вишневого на Київщині досі я знав як майстриню прози. Ще кілька років тому за один вечір прочитав її життєдайну, просвічену, як джерельна вода, повість-легенду «Ключі від коріння». І ось – такий сюрприз! Виявляється, Катерина серйозно працює в літературознавстві. Настільки серйозно, що вже сягнула рівня академічного Інституту літератури і стала провідним науковим редактором журналу «Слово і час».

Досі конкурсна номінація «Літературознавча праця про Олеся Гончара» особливими знахідками не відзначалася. А цього року наші сподівання виправдалися сповна. Перед нами не праця, а «ядерний реактор». Безкомпромісно, по-сучасному зуміла Катерина прочитати нашумілу свого часу новелу класика «Чорний яр». Вже сама назва дослідження таїть у собі новизну: «Чорний яр» О. Гончара: ритміка контрастів». Не беруся щось аналізувати, бо тут ми із Катериною в різних вагових категоріях. Скажу тільки, що за посивіле своє життя я вперше зустрічаю таке глибокосяжне літературознавство. Тож цілком заслужено Катерина Красножон здобула премію у такій специфічній номінації.

Зазвичай у ще одній номінації за преміальні лаври змагаються досвідчені, хоч і молоді журналісти. Однак цьогоріч ми віддали свої симпатії… вчорашній школярці Дарині Гнєдих із села Грушівка Криворізького району на Січеславщині. Їй лише сімнадцять, а вона вже першокурсниця Запорізького медичного університету. Але не забуває про свій дар слова. Та й улюблену вчительку Олександру Василівну Свитку називає наставницею «на шляху до пера». А на конкурс надіслала дівчина свій нарис під назвою «Село серед степів». Надіслала – і здобула першу в житті міжнародну відзнаку за цю зворушливу розповідь про складну долю відомої колись і занедбаної сьогодні рідної Грушівки.

Ось які вони, талановиті наші переможці! Діти волі молодої. Лауреати нелегкого, але сповненого надій 2020-го року. А ми за клопотами аж тепер помітили цікаве і промовисте явище. Виявляється, у нас майже всі висоти здобули… амазонки. Четверо грацій – і самотній витязь. Гендерна нерівність. Повний матріархат! І мимоволі подумалося: а може, це символічний знак українства. Може, зійде на Україну довгождана Божа благодать. Може, вгомониться, нарешті, войовничий Марс червоноокий. І скине світ із прояснілого чола осоружну, капосну корону. І восторжествує невгасима жіноча краса на волошковій планеті із милозвучним жіночим іменем Земля.

Петро ПЕРЕБИЙНІС,

лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка,

голова журі Міжнародної німецько-української премії імені Олеся Гончара.

ЗОРЯНИЙ ЧАС МОЛОДИХ ЛАУРЕАТІВ

У музеї-кімнаті Олеся Гончара Інституту філології Шевченкового університету відбулося вручення Міжнародної німецько-української премії імені Олеся Гончара лауреатам нинішнього року, киянкам Ірині Сажинській і Катерині Красножон та вінничанину Владиславу Гранецькому-Стафійчуку. Їх тепло вітав голова журі, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Петро Перебийніс. Перед іменинниками також виступив відомий літературознавець, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Михайло Наєнко, який очолює Центр літературної творчості в нашому університеті.

Це була невимушена, змістовна розмова письменників різних поколінь про особливості сучасного літературного процесу і секрети творчої майстерності. Лауреати щиро дякували членам журі, представникам двох європейських країн за високу оцінку їхньої творчості. А Петро Перебийніс передав їм сердечне вітання від засновників премії, відомих німецьких меценатів Тетяни Куштевської та Дітера Карренберга, а також від членів журі Наталки Бьорнер (Лейпціг) та Валентини Данилівни Гончар.

Цими днями відбулося вручення премій ще двом лауреатам – Вероніці Антощак-Калитяк з Івано-Франківска та Дарині Гнєдих із Січеславщини. Конкурс 2020 успішно завершено. А голова журі Петро Перебийніс уже погоджує з німецькою стороною конкретні питання щодо оголошення конкурсу на здобуття премії 2021-го року.

Мар’яна Кошарська,

секретар журі премії.

Вероніка АНТОЩАК-КАЛИТЯК

Із роману «Мерехтливе сяйво»

***

Через деякий час ми побачили рятівний зореліт. Гігантський, без кінця-краю в довжину, що терпляче чекав на своїх пасажирів. Близько десятка військових охоронців стояли осторонь і мовчки спостерігали за напливом людей, що квапились всередину, падали, вмирали на короткому й небезпечному шляху. Вони чіплялись одне за одного, бились, штовхались, ба навіть стріляли. Тільки мета, єдина, ціну досягнення якої вони ототожнювали зі своїм життям. Так я вкотре зустрічалась зі смертю. Смертю звірячою, жорстокою, коли тобою і твоєю жагою до існування просто нехтують, про неї забувають. Щось незнане допомогло нам ступити на борт космічного крейсера. Нам знову в спину дихали інші, вже щасливці, й ми вибрались з гурту людей, полегшено зітхаючи біля ілюмінатора. Миттю біля нас опинилась висока, міцної статури жінка у темному одязі.

– Знаєте, в якому ви відділі?

Ендрю простягнув їй два зім’яті папірці.

– О, вітаю Вас, Ендрю Грін! Я маю за честь показати Ваше пасажирське місце.

Вона аж засяяла, дізнавшись з папірця, хто перед нею.

– Відділення 345 для містера Гріна і 262 для юної леді, – глянула вона на мене. – Приєднуйтеся до моєї групи. Я Ваш провідник на наступні п’ятнадцять хвилин.

– Але як? – обернулася я до Ендрю. – Ми не разом?

– Я мушу бути з урядом, поблизу Системи. Це ж мій проект.

Він зітхнув.

«Чудово!» – саркастично й розлючено подумала я, здригнувшись від несподіваного, пронизливого звуку, що пролунав по всьому крейсеру, ледь не розриваючи барабанні перетинки. Всі перевели погляд назовні, на землю, де люди, ніби мурахи, всіма можливими способами прагнули дістатись корабля. Посеред них ширилась паніка.

Я зосередилась на найближчих, що незграбно чіплялись за будь-яку деталь зорельота, за допомогою якої вони б могли заскочити всередину. Мені упав в око молодий хлопець, аскетичної тілобудови, надто легко одягнений для такої холоднечі, я б сказала в певній мірі занадто розкуто.

– Ходімо, Ельзо, корабель за кілька хвилин злітає. – Мовив за спиною у мене Ендрю.

– Що? А як же ці люди! Місіс… – закричала я, – місіс, леді, пані, якого чорта?! – я не витримала. – Давайте впустимо хоча б тих нещасних, що вже вчепились у корабель! При зльоті їх відкине ударною хвилею і вони загинуть!

– Ельзо, – зашепотів мені на вухо Ендрю. – Щойно система повідомила,що людей назбиралася якраз достатня кількість. Більше не можна. Не стане на всіх кріокамер.

Охоронці направили на бідолах дула лазерних пістолетів, перетворивши кілька тіл на порох.

Щойно об’єкт мого спостереження помітив, що діється, підняв очі і виказав себе спочатку подивом, а потім і радістю на обличчі, якій, як на мене, в цій ситуації було не місце.

– Ельзо, – затнувся.

– Звідки ви мене знаєте? Вам треба допомогти!

Я кинулась вперед, та заточилась, ледь не впавши.

Ендрю підхопив мене і прокричав:

– Ти здуріла?! Що ти собі думаєш?! Облиш його!

Не відводячи очей від того хлопця, я спалахнула злістю.

– Ендрю, припни ліпше язика і допоможи його витягнути! Він знайомий зімною!

Я відчувала на собі уважний погляд горіхових очей, повний щастя, розгубленості й благань. Ні, я не знала його. Або думала, що не знала.

– Ні, Ельзо! Вгамуйся! – кричав мені Ендрю.

– Але це несправедливо! Всі охочі мають право…

Ендрю заперечно похитав головою.

– Але…

Але мені стало так шкода того хлопця…

– Ельзо, – він раптово звернувся до мене. – Невже ти не пам’ятаєш?! Це ж я!

Я геть розгубилась. Хто він?

– Я… Я не знаю вас!

Ендрю взяв мене за руку і потягнув геть.

Двигун, розміщений під кораблем, спалахнув жовтогарячим світлом перед тим, як зореліт здійснявся з землі, вивергнувши полум’яну масу, що смертоносно вибухнула, залишивши за собою кривавий вогненний слід. Всі входи до крейсера автоматично загерметизувались. Корабель поволі здійнявся в повітря.

Владислав ГРАНЕЦЬКИЙ-СТАФІЙЧУК

Із книжки оповідань

«Безодня»

***

В сутінках усі вони здавалися горбатими сірими тінями. Наростами на асфальтованому тілі землі, котрі сновигали й совалися, натикаючись одне на одного, доки айдарівці з налобними ліхтарями та порожніми цинками з-під набоїв у руках збирали тіло по крихті. Отак, шматочок за шматочком, збирали хлопчика, котрого відправили «попісять» прямісінько під перше дерево посадки просто позаду зупинки. Під дерево, до якого намертво була прибита шістьма цвяхами яскраво-червона трикутна табличка зі срібним, відбиваючим найменше світло, черепом та кістками. «ОБЕРЕЖНО – МІНИ», наполегливо попереджав напис на табличці. Обережно, блять, міни. Іді, блять, папісяй…

Коли командир роти виліз із чорнильної темряви бліндажа – ним колотило не лише з дикого похмілля. Він часто-часто кліпав, кадровий військовий, спостерігаючи, як із села все тягнуться й тягнуться сірі поодинокі горбаті тіні. Котрийсь із бійців – авжеж, контрактник, авжеж, доброволець – помітив появу командира блокпоста, підійшов, оцінив його стан на око, та, намагаючись його збадьорити, прошепотів, похмуро жартуючи:

– Як в анекдоті, командір: збирали всім селом!

Після того командира накрила непереборна хвиля істерики, він щось нерозбірливо прогорлав, зриваючи голос на фальцет, а потім відштовхнув бійця й пірнув назад до бліндажу. У рятівну темряву.

Так Тарас-Інженер укотре автоматично став тимчасово виконуючим обов’язки командира роти. Можливо, прапорщик навіть у дечому справді тямив з усього того, що про себе думав. Принаймні ситуація миттєво опинилася в нього під контролем.

Ваха та ще з десяток айдарівців за змогою зібрали все, що тільки лишилося від хлопчика. Приблизно два з половиною цинки. Разом з Інженером вони віднесли цей фарш місцевим, поклали перед жінкою, котра трохи нагадувала оту, що відправила хлопчика на смерть до вітру, – й наказали забиратися.

Однак місцеві не зреагували. Сірі горбаті тіні продовжували хаотично соватися, час від часу дуже страшно по черзі волаючи у темряву, як тварини.

Прапорщику Тарасу це достобіса не подобалося, при цьому він чудово розумів, що постріли в повітря чи щось на кшталт може лише погіршити стан справ на цьому клятому блокпосту між двома селами, в самісінькій сраці цього кінченого світу. Тому Інженер вирішив максимально підстрахувати побратимів й відіслав Мамая із мехводом міняти розташування БТРа. Хай згорять вогнем хоч обидва села до ноги, але «бетер» був їхньою найвагомішою зброєю і єдиним транспортом на десятки, мало не на сотні кілометрів навкруги. Щойно БТР буде якимось чином знищено – сєпари і кацапи одразу ж про це пронюхають, хтось із селян доповість своїм родичам в «апалчєнії» негайно. І тоді вони – кожен із військових – перетворяться на отаких хлопчиків у фаршевому еквіваленті приблизно два з половиною цинки від набоїв на душу. От тільки тут не буде кому скорботно кричати за ними у темряву.

Ірина САЖИНСЬКА

Із нових поезій

ЛЕТ

ніколи не виходила зі свого дому

а тут взяла й вийшла з теплого живота кургану

роззирнулась навколо

питаю в простору

– чого це листя настільки довготривале?

– чого це квіти настільки швидковмирущі?

Баба котра померла ще в сорокових

у застінках КДБ

зійшовши з диму, відповіла

– це лише лет прости господи

слинить бог червоний олівчик

щоб викреслити кого-небудь і сказати

нічого особистого

ЧОРНА ГІЛКА

королева наказала посадити вишневу кісточку

в мою голову

краще звісно під ребрами

та сама ти не зможеш

криворука ти наша

кісточка довго не проростала

а цієї весни

розкроїла надвоє світлу голову

чорна гілка

йду і чіпляюсь за повітряних зміїв

аж зуби їхні ламаються

ІУДОВЕ ДЕРЕВО

перше слово колись пролунало біля собачого гирла.

звідси все почалось – не закінчаться комбінації

літер. читай по губах: в-І-Р-у-ю,

вірую в тебе, юний боже акації,

бузку, липи та дерева, котре звуть іудовим,

із дрібними квітами, що тягнуться до печалі.

найголовніше – це слово. і воно не підвладне людям,

бо його й не людина вимовила спочатку,

а той, хто створив це плесо і потім його зім’яв,

зачепивши із миром слоїк.

у мене нічого немає. лише ім’я,

котре ненавиділа малою.

що я чую, крім млості твоєї божої?

що я чую, крім гострої шпильки світла?

викинь мою голову та ховай її якомога довше,

якщо більше не буде слів там.

ЧОРНА БУХТА

я послухала землю й загубилася в полі струн.

і не знаю маршруту назад, дороги додому

я люблю це місто як рідну свою сестру,

що її сховали від мене, а де – невідомо.

я люблю це місто, якого не перейти,

у якому із мене зароджене слово вичавили.

а я йду проспектом до порогів дому води

у розношених часом зозулиних черевичках.

це тому що повітря висне на дні речей,

де спокійно тче порожнечу на двох дорослих.

і це місто перетворюється знічев’я

на червоний туман, на срібне волосся.

і тому приходить сестра, виникає із

передмістя, в якому двигтить почорніла бухта.

вкотре ми прослухали як наблизився падолист,

бо ми вічно жили у ньому, виловлюючи попутки

з глибини дороги, в яку ні ногою. Так

і виникла наша з нею спільна традиція:

на тлі цього міста будувати інші міста.

пам’ятати про це вчить мене рідна сестра,

якої давно немає. яка мені досі сниться.

ГОРЛИЦЯ

батько каже: вирости біля моря – це вже мистецтво: вечір перетікає у ранок настільки

довго,

ніби житимеш вічно, якщо не до наступного літа. сіра пейна неба дощі виспівує до

медуз;

у чоловіка, якого ти любиш, котрого назвали так, ніби він дорівнявся до бога,

зовсім нічого немає, окрім музики

та креслення кам’яного серця, в якому він досі не наважився розібратись, він сам так

вирішив.

горлиця ледве злітає над гучною прірвою, що я скрикую, пориваючись її врятувати,

але батько продовжує: зараз зірветься через тебе велика риба, і ти намалюєш про це картинку, напишеш віршик,

тобі навіть ця риболовля потрібна, аби бути на варті

мистецтва, яке ти створиш, а не з якого сама проросла, і до якого – як не стараєшся –не доростеш ніяк.

послухай мене, не вертайся назад, ти не те, щоби серця з каменю, ти ж і звичайного

креслення не зрозумієш.

велика риба мене не цікавить, бо горлиця летить над прірвою і майже зливається з

морем розбурханим, небом зім‘ятим,

відчайдушно бореться з вітром.

а потім, остаточно розчинена втомою, заплющує очі й розбивається об каміння.

МІ

Михайлові

не довіряйся цим ламким слідам,

бо ніч на узбережжі – це біда:

асиметричні лапища лускаті.

ти в місті цім не з’явишся, авжеж.

це узбережжя хворе. врешті-решт

ти сам про це повинен здогадатись –

від імені лишаються склади.

і ти прохаєш: боже, ну склади

для мене дім без болю та скорботи.

господь – співочий зодчий без домів –

скорочує ім’я до ноти мі,

записує тебе у зошит нотний.

не знаючи про камінь у руках

і вірячи, що нота – ліпший цвях,

він думає, що дім тобі дарує.

аж ось ти вже лунаєш на усі

можливі й неможливі голоси,

та стишено звучить твоє відлуння,

яке сюди ніхто не принесе.

скажи мені, чому це тільки се…

це лінія пряма кардіограми.

дивись згори, що двійко є нових:

з’явились щойно, тож славімо їх!

нехай вони насправді стануть нами.

Дарина ГНЄДИХ

Із нарису «Село серед степів»

***

Саме в цьому селі Ілля Рєпін виношував задум знаменитої картини «Запорожці пишуть листа турецькому султану». В ті далекі часи Грушівка була зимівником Базавлуцької Січі. І тепер на честь 420-річчя Січі в селі височіє величезний Валун Пам’яті, зведений руками молодих односельців з ініціативи справжнього ентузіаста Миколи Павлюченка.

Але не та тепер Грушівка і краса її не та. У сорокові-п’ятдесяті роки все довкола поглинули каламутні води рукотворного Каховського моря. А грушівчан переселили на високий пагорб, який не підлягав затопленню. Тут почали будувати нову Грушівку, але назвали її… Ленінське. Саме це Ленінське показав Олександр Довженко у своєму фільмі «Поема про море». Тільки нещодавно, до речі, селу повернули його первинну назву…

ЦИФРИ ТА ЛІТЕРИ

ця цілюща вода зрозуміла як математика:

скільки її не пий – алгоритм однаковий.

я навчилась одиницю у голові тримати,

зла не тримати, ніколи не плакати.

але розумієш тут така справа з гіпотезою:

я її доводила, поки була притомна.

та вода мене збила і я собі перекочуюсь,

перетворюючись на крапку з комою.

я проходила хвилями, котрі були під вартою,

кров’ю омила воду цю, кров’ю витерла.

я рахуватиму, я обіцяю, що рахуватиму,

доки остання цифра не стане літерою.

ЗОЗУЛІ

нас було три зозулі – і всі з поклоном:

билися головою об стіну й стелю.

як тільки різдвяні наїдки охололи,

із нас почали кепкувати усі місцеві.

нас було три сестриці – всі безталанні,

тому нас ніхто не любив і ніхто не мучив.

а ми раділи, що з нами нічого не станеться,

і мляво просились господові на ручки.

та сталося все, крім тебе, бо ми останні

були за межею прозорими та незримими.

за вікном у гнізді білий конверт зростає

з листом у ньому, який ти вже не отримаєш.

аж будуть жарти вішатись нам на шиї

від малюків або від дядька чи тітки.

а ми посміхатись будемо по-пташиному,

бо нас було три зозулі. і всі з привітом.

МІСЯЦЬ

любов не має межі. та я запевняю: люблю тебе більше.

не маю чим довести, крім як словом та вмінням читати небесну карту:

вайлуватий вересень айстри скляні розвішує

замість зірок, яким немає чого осявати.

що я можу тобі віддати? красиве та справжнє сліпе ніщо,

котре я привезла з собою, як скарб, у старій валізі.

ти дивишся у вікно, а на небесний шовк

викочується годинник зі зламаним механізмом:

щосуботи опівночі тут спочатку гримить, а згодом дощ уперіщує,

аж здається, що це востаннє, що ненадовго.

ти приходиш до мене й одразу перетворюєшся на вірш,

тому що битому – бите, богу – богове,

та лише поету – слова, наче стиглі яблука в емальованій мисці,

і знання: як надкусиш бодай одне – то примножиш відчай.

що таке любити? – запитуєш.

любити тебе – це завмирати, коли білоокий місяць

твій пташиний профіль підсвічує.

Джерело: “Українська літературна газета”, ч. 21 (287), 23.10.2020

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я