Харків, вулиця Культури. На сірій стіні п’ятиповерхового будинку трішки вище від рівня очей перехожого висить табличка з кількома десятками імен. Усі знані зі школи: Лесь Курбас, Юрій Яновський, Володимир Сосюра, Павло Тичина, Валер’ян Підмогильний, Остап Вишня і, звісно, Микола Хвильовий. Усі вони жили в цьому будинку. Для когось легендарне «Слово» стало сходинкою вгору, проте для більшості – останнім прихистком перед смертю.
Осінь 2020 року. Ужгородський письменник Банди Шолтес висовується з балкону ліворуч від меморіальної дошки, щоб дотягнутися до неї, а також до цілого покоління попередників. Це складно, небезпечно, проте загалом можливо. Література повернулося у «Слово», а «Слово» – в літературу.
Я прожив у Харкові на літературній резиденції місяць – із середини серпня до середини вересня. Жив у районі типових п’ятиповерхівок біля станції метро «Армійська», щодня гуляв довколишніми вулицями, ходив у магазин, їздив на метро, відвідував різні заходи, багато спілкувався. Будь-яке місто – це люди, й жодної іншої цінності воно майже не мати. Люди – його атмосфера, люди – його історія, люди – його сучасність і майбутнє.
У Харкові я розділив містян на дві дуже нерівні категорії: умовних «людей Жадана» і «людей Кернеса». З першого ж дня в місті я питав майже всіх, із ким довелося поспілкуватись: «Хто на вашу думку найвідоміший харків’янин наших днів?». За сотні розмов упродовж місяця я почув лише два прізвища – більшість згадувала мера, меншість – письменника. Два світи, два Харкови, які ділять між собою місто.
У цьому році в мене вийшов роман «Східний вал». Він про Україну, яку в альтернативній історичній реальності поділена Дніпром-кордон ділить на дві країни: незалежну демократичну Українську Державу та УРСР. Події роману відбувається переважно у правобережному Січеславі й лівобережному Дніпропетровську. Колись вони були єдиним містом, але тепер, розділені історією, перебувають по різні боки цивілізаційного розлому.
Під час презентації «Східного валу» в Харківському Літературному музеї хтось із присутніх запитав, чи може Харків також бути розділеним кордоном, наприклад, по річці Лопань. Я відповів, що уявляю собі місто, швидше, як архіпелаг, у вигляді тисячі маленьких островів «людей Жадана» в безмежному морі «людей Кернеса». Цих островців щороку стає дедалі більше, проте й море не міліє.
Століття тому Харків став не тільки столицею Української Радянської Республіки. Разом із чиновниками в місто приїхали також літератори, актори, режисери. Вони створили довкола себе окрему субкультуру, розбудувавши рух, який потім назвуть «українським відродженням». Натхненні змінами, які відбуваються довкола них, вони намагалися бути на гребені хвилі створення нової України – лівої, проте нарешті української.
Експеримент тривав недовго – менш ніж десять років. Уже на межі 1920-х і 1930-х революція почала пожирати своїх щирих симпатиків. Серед перших пішов у вічність Микола Хвильовий – у 1933-му. А за п’ять років від першого заїзду в будинок «Слово», житлового комбінату українських радянських письменників, залишились одиниці. Відродження стало розстріляним. А вцілілі літератори переважно перебралися в Київ – нову столицю УРСР.
Відтоді Харків подарував українській літературі багато нових письменників. Кожне покоління мало «своїх» визначних харків’ян – україномовних і російськомовних. Але ніколи більше Харків не був літературною столицею. Ба-більше, письменники, отримавши ім’я, переважно намагалися поїхати з цього міста – хто в Москву, а хто в Київ. «Слово» перетворилося на пересічний житловий будинок, а Харків – на звичайне місто.
Минуло сто років, і літератори знову їдуть жити і творити в Харків. По-одному, по-двоє, по-четверо. У 2018 році був перший заїзд заснованої Українським PEN Харківської літературної резиденції. У 2020 – уже третій і четвертий. Центром нового творчого життя став ЛітМузей. Десятиліттями він зберігав творчу історію свого міста, а нині взявся активно сам її творити.
Іще один центр тяжіння – той самий будинок «Слово». Ще кілька місяців тому шанувальники української літератури гуляли навколо нього, уявляючи кращі часи в історії цієї будівлі. Від вересня 2020 року література повернулася в цю будівлю. Квартира на першому поверсі, ліворуч від меморіальної дошки з іменами найкращого досі покоління українських письменників, знову стала частиною українського літературного життя.
На початку 1930-х у ній жив Петро Лісовий – журналіст, прозаїк, публіцист. Перший власник цього помешкання, він згинув у пащі радянської системи, як і більшість його сусідів. Улітку 2020-го його квартиру придбала небайдужа людина, щоб передати її ініціативній групі, яка сформувалася навколо Літературного музею. Величезна чотирикімнатна квартира стане центром Літературної резиденції.
Ніч із 7 на 8 жовтня 2020 року. Вечірка на честь закінчення цьогорічної резиденції. Ніколи ще за останні вісім десятиліть у будинку «Слово» не було стільки літераторів одночасно. Письменники, журналісти, перекладачі, культурні менеджери, музейники – вони зібралися разом у квартирі Лісового, де першим новим мешканцем став Банди Шолтес, щоб нарешті відсвяткувати дійсність: будинок «Слово» знову наш! Лунає музика, звучать тости, зачитуються поетичні рядки. У книжковій шафі, яка залишилася порожньою після попередніх власників, з’явилися перші книжки: твори авторів, які заїхали в будинок «Слово» 90 років тому, а також нинішніх резидентів. Тоді для когось він став сходинкою вгору, для більшості – останнім прихистком перед смертю. Є величезна надія, що цього разу історія складеться краще, що «люди Жадана» нарешті переможуть.
Джерело: «ЛітАкцент»
