Дмитро Павличко: На смерть Сталіна я відреагував віршем «Коли помер кривавий Торквемада»

0

Українців змушували вбивати своїх земляків, аби вижити.

Батьки навчили працювати, поважати людей і боротися за своє майбутнє. А ще – любити рідну землю. Батьківська школа – найдорожчий мій університет.

У дитинстві жив у гармонії з природою. Любив тварин, а вони – мене. Коли ми з батьком орали землю, коней не підковували. Адже вони ставали мені на ноги. Я вів коня, а батько йшов за плугом і казав: «Отак треба працювати».

У нашій родині всі співали. Я навчився цього раніше, ніж почав ходити. Від батька перейняв степові українські пісні. На Василя, на старий Новий рік, батькові друзі рано приходили його вітати. Сонце тільки сходить, а вони співають: «Добрий вечір тобі, пане господарю». Сідали за стіл, батько пригощав яблучним вином – 100-літрова бочка стояла в сінях. Хата пахла золотим ренетом.

Дмитро ПАВЛИЧКО 91 рік, поет, політик Народився 28 вересня 1929‑го в селі Стопчатів Косівського району на Івано-Франківщині. Батько був керівником бригади дорожних будівельників і головою колгоспу, мати займалася домашнім господарством. З травня по червень 1945‑го був учасником Української повстанської армії. У жовтні того ж року був ув’язнений НКВД. Звинувачували в належності до неіснуючої молодіжної націоналістичної організації. Нібито готував поповнення для повстанців. Звільнили за відсутністю доказів. Закінчив філологічний факультет Львівського державного університету імені Івана Франка. Працював завідувачем літературної частини Львівського театру юного глядача імені Максима Горького. Керував відділом поезії журналу ”Жовтень”. Був сценаристом на кіностудії імені Олександра Довженка. Автор сценаріїв до фільмів ”Сон” і ”Захар Беркут”. Із 1971-го по 1978-й очолював журнал іноземної літератури ”Всесвіт”. Автор майже 50 книжок поезії, прози, перекладів, публіцистики та спогадів. 1977 року отримав Шевченківську премію за збірку вибраних поезій ”Любов і ненависть”. ”Хочу видати всі свої поеми і притчі. Там буде поема ”Святополк окаянний”. Скоро це станеться. Це буде підсумок мого життя”. Один з організаторів Народного руху України, Демократичної партії України, перший голова Товариства української мови імені Тараса Шевченка. Автор першого речення ”Акта проголошення незалежності України” 24 серпня 1991 року. Був депутатом трьох скликань Верховної Ради. Герой України. Подобається пісня ”За Сибіром сонце сходить”. Улюблена страва – гуцульська кулеша. ”З напоїв найбільше смакує кава, але її, як і жінку, треба любити обережно, знаючи міру. Особливо в моєму віці”. 63 роки у шлюбі з медиком 85-річною Богданою Павлівною. Молодшій доньці Роксолані – 56 років. Старша Соломія трагічно загинула 1999-го 41-річною. Має онуків Богдану й Данила, правнуків Соломію та Романа
Дмитро ПАВЛИЧКО 91 рік, поет, політик Народився 28 вересня 1929‑го в селі Стопчатів Косівського району на Івано-Франківщині. Батько був керівником бригади дорожних будівельників і головою колгоспу, мати займалася домашнім господарством. З травня по червень 1945‑го був учасником Української повстанської армії. У жовтні того ж року був ув’язнений НКВД. Звинувачували в належності до неіснуючої молодіжної націоналістичної організації. Нібито готував поповнення для повстанців. Звільнили за відсутністю доказів. Закінчив філологічний факультет Львівського державного університету імені Івана Франка. Працював завідувачем літературної частини Львівського театру юного глядача імені Максима Горького. Керував відділом поезії журналу ”Жовтень”. Був сценаристом на кіностудії імені Олександра Довженка. Автор сценаріїв до фільмів ”Сон” і ”Захар Беркут”. Із 1971-го по 1978-й очолював журнал іноземної літератури ”Всесвіт”. Автор майже 50 книжок поезії, прози, перекладів, публіцистики та спогадів. 1977 року отримав Шевченківську премію за збірку вибраних поезій ”Любов і ненависть”. ”Хочу видати всі свої поеми і притчі. Там буде поема ”Святополк окаянний”. Скоро це станеться. Це буде підсумок мого життя”. Один з організаторів Народного руху України, Демократичної партії України, перший голова Товариства української мови імені Тараса Шевченка. Автор першого речення ”Акта проголошення незалежності України” 24 серпня 1991 року. Був депутатом трьох скликань Верховної Ради. Герой України. Подобається пісня ”За Сибіром сонце сходить”. Улюблена страва – гуцульська кулеша. ”З напоїв найбільше смакує кава, але її, як і жінку, треба любити обережно, знаючи міру. Особливо в моєму віці”. 63 роки у шлюбі з медиком 85-річною Богданою Павлівною. Молодшій доньці Роксолані – 56 років. Старша Соломія трагічно загинула 1999-го 41-річною. Має онуків Богдану й Данила, правнуків Соломію та Романа

Під час Першої світової Австрія мобілізувала батька на фронт. Але він не хотів воювати за цю країну, здався в полон росіянам. Потрапив у табір під Києвом. Звідти втік – поклав речі на голову й переплив Дніпро. Зупинив бричку київського магната, на якій їхав український магнат, і став його фірманом.

Після утворення Української Народної Республіки батько записався в її армію. Але тужив за дівчиною, яку лишив у Стопчатові на Івано-Франківщині. Попросив сотенного відпустити додому. А це 700 кілометрів, включно із лінією фронту. Той відповів: «Їдь куди хочеш. Але повернися з двома кіньми».

Австрійська поліція арештувала батька як утікача з армії. Відвезли у Відень і засудили до страти. Виконати присуд мали у Львові його однополчани. Привезли поїздом, посадили в карцер. Через очко побачив друга Юрка Скригунця, який караулив у коридорі. Батько був закоханий у його сестру – Параску. Постукав і сказав: «Я – Базь Павличко, мене завтра розстріляють. Відчини». Але Юрко відповів: «Як я тебе випущу, то й мене розстріляють». Та батько не здався: «У мене є право на передсмертну просьбу. Скажу твоїй сестрі, що це ти мене прирік на смерть». Юрко відчинив. Батько вихопив у нього карабін і ключі. Відкрив усі 70 камер в’язниці.

Це сталося 18 листопада 1918 року. У Львові вже проголосили Українську державу. Батько влився в Українську галицьку армію й почав воювати з поляками. Але УГА програла. Він повернувся додому. Сховав у стрісі карабін й одружився з Параскою.

Мої брати Микола, Петро й сестра Марія співали в церковному хорі. Коли мені було 7 років, залучили до участі в Шевченковому святі в Народному домі. Мені дали слово, і я прочитав «До Основ’яненка» та «Заповіт».

Батько був змушений віддати мене до польської школи. За це отримав гроші на навчання старшого брата Миколи й роботу. Він керував дорожною бригадою з п’яти хлопців, які будували дорогу з Яблунова до Коломиї. Микола закінчив гандльову (торговельну. – Країна) школу і згодом став відомим на весь район бухгалтером.

Учителька пані Вебер змушувала читати віршик «Хто ти є? – Поляк малий. – Який знак твій? – Орел білий». Я відмовився. Сказав, що я українець. На це почув зухвале: «Ти не українець, ти русин!» Я заперечив. Вона відміряла 20 ударів залізною лінійкою по моїй руці. Та спухла. Я втирав сльози образи. Та вчителька укріпила моє українство.

Ночами в нашій хаті переховувалися повстанці, а вдень батько був змушений приймати совєцьких негідників і солдатів. Вони знали, що бандерівці десь поряд. Постійно проводили обшуки на подвір’ї, але нікого не знаходили.

1944-го брата Петра катували німці. Хотіли, аби сказав, що не хоче вільної України. Він відповів, що помре за неї. Його розстріляли. Це зробив чоловік із Чернівців, який служив у гестапо. Українців змушували вбивати земляків, аби вижити.

Моя поезія почалася з образу розстріляного брата.

Керівництво УПА сподівалося, коли совєцькі війська на території Німеччини зустрінуться з американськими, то останні підуть їх захищати. Була надія: якщо втримаємо оборону, діждемо перемоги. Навесні 1945-го прийшли до хати люди з нашого села і сказали батькові: йдуть більшовики, УПА потребує допомоги. Мав 16 років, як мене з п’ятьма хлопцями взяла під опіку бандерівська боївка. У нашій сотні «Спартана» було 250 людей. Мали автомати й кулемети. У мене була «десятизарядка». Давала сильну віддачу, била в плече.

Мене могли вбити безліч разів – і поляки, й москалі. Передовсім у повстанській сотні. Наш рій із 12 бійців біг кілометрів 5–6. Сотенний зупинив. Сказав: «Зараз тут буде польське село. Ви стрілятимете в небо, а я з поляками поговорю». Виходить їхній командир, сотенний до нього: «Я вам третій раз кажу: виїжджайте до Польщі. Ви помагаєте росіянам, а ми – боремося проти них. Якщо не підете, ми вас розстріляємо». Це була наша маленька перемога – поляки більше там не з’явилися. Коли ж наша сотня пішла наступом на Печеніжин, мені доручили стояти на чатах із двома ракетами – червоною й зеленою. Якби йшли москалі, мусив випускати червону. Сидів у кущі глоду й чекав. Наша сотня знищила всіх енкаведистів, які там були. Дав зелений сигнал, що нікого немає.

У сотні «Спартана» взяв псевдо «Дорошенко». Відчував зв’язок із козаччиною.

Мої побратими були прості хлопці, які знали тільки «Отче наш» і «Заповіт». А я вчився в гімназії, то відредагував текст гімну ОУН «Зродились ми великої години».

Ми стояли над Прутом. Коли нас оточили російські танки й літаки, надійшов наказ від керівництва розпустити сотню. «Спартан» зібрав нас: «Хто повертається додому, руки вгору». Із 250 людей підняли 25. Решта мала йти в підпілля. Наш ройовий «Сорокатий» залишився в бункері. А до нас підійшов сотенний: «Здати зброю – і марш до школи. Ідіть у комсомол, але пам’ятайте, де ви були». Я довго не хотів цього робити, проте він вирвав зброю з рук і кинув на купу.

Коли прийшов додому, мати плакала й молилася за «Спартана».

Восени 1945-го мене заарештували. Три приїжджі енкаведисти – єврей Цукоркін, українець Діденко й росіянин Соснін. Мені «шили» керівництво молодіжною орга­ніза­цією, так званою дитячою сотнею УПА, якої ніколи не існувало. Доніс сусід, якого притиснуло НКВД. Він вигадав: Павличко нами керував. Соснін вийняв паркетину з підлоги. Бив мене по шиї, по руках, закладав пальці в двері, лякав вогнем. І я зізнався в тому, чого не було. Спитали, яке мав псевдо. Вигадав – «Граб». Папери підписав через «е» – Павлечко. Щоб, якби раптом довідалися про моє повстанство, сказати, що то інший чоловік.

Відвезли у в’язницю у Франківську. Допитував генерал із Москви. Просив розповісти правду. Сказав: усе, що говорив раніше, – брехня, результат тортур. Мене випустили. Трьом енкаведистам дали три місяці тюрми.

Дмитро Павличко (перший ліворуч) приїхав до Боровиці Чигиринського району Черкаської області на весілля друга геолога Олекси Щириці (праворуч). Поряд стоїть брат Олекси – кінооператор Павло, на стільці сидить мати Ярина Андріївна. Серпень 1969 року
Автор: фото надане Дмитром ПАВЛИЧКО

На смерть Сталіна я відреагував віршем «Коли помер кривавий Торквемада». Коли цензура зрозуміла, що проґавила, тираж збірки «Правда кличе!» знищили й вилучили з продажу. Мене розпинали на всіх зборах. Павло Тичина мене боронив: «У Франка є збірка «З вершин і низин». Оцінюймо Павличка по вершинах». Підтримав мене на прохання Олеся Гончара, який відчув, що я в небезпеці.

Наш медовий місяць із Богданою почався на Закарпатті. Це був 1957 рік. На другий день після шлюбу сіли в автобус і поїхали в Мукачево. Дружина мала там знайомого, який, здається, був директором гуртожитку. Купалися в Латориці. Довкола – ні душі, а ми з дружиною цілуємося на білих каменях. І вода омиває ноги.

1953 року з другом Олексою Щирицею вирушили шукати, де похований Богдан Хмельницький. До Чигирина на Черкащині під’їхали автобусом. Далі пішки до Суботова понад річкою Тясмин. Дійшли до церкви – замкнена. Стали шукати священника. Приходимо до його хати, а він дрова коле: «Хлопці, ніколи не відкладайте важливої справи на завтра». Пів року тому до нього приходила старша жінка та казала, що знає місце поховання гетьмана. Він відповів: «Не можу зараз. Прийдіть за тиждень». А наступного дня жінка померла.

У 1930-х комсомольці зруйнували майже зогнилу церкву. Її сини встигли винести звідти дві домовини. Одна – з прахом Богдана, друга – з останками його сина. Закопали десь у приярку. Згодом хлопців арештували – й вони пропали в тюрмі. Але встигли показати матері місце перепоховання. Того дня ми з Олексою обійшли всі суботівські долини й пагорби, але нічого не знайшли.

1966 року з Іваном Драчем поїхали до Нью-Йорка. Бачилися з живою легендою – поетом, сотником армії кулеметником УНР Євгеном Маланюком. Зустріч влаштував Богдан Рубчак (український письменник, представник модернізму в українській поезії 1960 років, член Нью-Йоркської групи. – Країна). Ми знали, що в делегації є кагебіст і наше побачення з «буржуазним націоналістом» зафіксують. Але погодилися. В ресторані нас повели до маленької зали. Маланюк запросив до столика. Показав рукою на стіни – дав зрозуміти, що треба говорити тихо, слухають.

Я наважився почати розмову: «Пане Маланюк, я читав, що ви були ад’ютантом Василя Тютюнника (український військовий діяч, полковник генерального штабу армії УНР, командувач Дієвої армії УНР 1919 року. – Країна), це правда?» Він скипів: «Ніколи не був нічиїм ад’ютантом! Я – полковник армії Петлюри!» Розмова не складалася. Я похвалив його вірші, де Україна називається степовою Елладою, а Маланюк назвав Рубчака цікавим з-поміж нью-йоркської групи поетів. Своїми запитаннями він пробурював дірки в наших головах. Питав думки, чи перемелють українську мову й культуру московські ставленики, вкраїнські вожді? Я відповів: «Не все зерно, посаджене в нашу землю, пропаде. Найкраще – проросте».

1972 року зателефонував один із найкращих закарпатських прозаїків Іван Чендей. «Я в Києві, на Хрещатику, вийди на хвильку». Відвів мене й тихенько мовив: «Маланчук (Валентин Маланчук – секретар ЦК КПУ з ідеології. – Країна) просив передати, що твоя квартира прослуховується». Мене хотіли упокорити, закрити рота, щоб замовк навіть у своїй хаті.

Петро Шелест, який був найбільш проукраїнським із тодішнього керівництва, викликав до себе. «Усі кажуть, що ти – націоналіст. Якщо не облишиш цього, тобі доведеться виїхати з Києва. І я тебе більше не боронитиму». Я погодився, але попросив залишити головою Спілки письменників Олеся Гончара. На це почув: «Ніколи. Гончар такий самий, як ти». Незабаром Шелеста зняли.

1991-го хотів, щоб прийняли Акт відновлення, а не проголошення незалежності. Щоб ми не відмовлялися від 73 років української державності. Та в проукраїнській частині парламенту була половина вчорашніх комуністів, без їхніх голосів ми не ухвалили б рішення. Тому мусили. Це була субота. Кравчук хотів перенести голосування на понеділок. Я сказав: «Став негайно. Бо я тебе задушу!»

Моя донька Соломія пішла далі, ніж я. Так і має бути. Була професоркою, вивчила досконало англійську мову й літературу. Порівнювала її з українською. Казала: «Тату, годі перекладати. Пиши своє. Оповідання, п’єси, сценарій». Я послухав її, але пізно.

Радий, що в Києві є вулиця Соломії Павличко, вона на це заслужила.

Найважливіша моя книжка називається «Іван Франко». Вийшла 2018-го. Це збірка статей і виступів про нашого генія. Він показав, що все міняється, але є дві незмінні речі – правда й національна гідність. Що держава не може мати всю повноту влади. І кожна нація має право на свободу. Мусимо зробити йому пам’ятник і культурно-­меморіальний центр там, де зараз арка дружби невідомо яких народів. Я почав збирання коштів. Якщо ми нація, а не холопи, то пам’ятник буде.

Вважаю себе українцем, європейцем і письменником. Мій шлях був непростий. Я ризикував, знаючи, що балансую на межі. У мене був провідник – любов до України.

Усвідомив свій український вектор, коли зрозумів, що радянська влада – це не щось надзвичайне, як думалось у молодості, а чуже, злочинне й брехливе. Тішуся, що 1991-го я був одним із тих, хто ніс синьо-жовтий стяг у Верховній Раді. Згадував своїх батьків, які вірили в самостійну Україну, але не дожили до неї.

Автор: Павло ЩИРИЦЯ, фото: Тарас ПОДОЛЯН

Джерело: «Gazeta.ua»

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я