Іван Ющук: Українська мова скріплює людей та вселяє довіру один до одного

0
235

Хто не вчив українську мову за підручниками професора Івана Ющука, той насправді не бував у школі. Мовознавець усе своє життя присвятив боротьбі за утвердження українського, за популяризацію державної мови серед молоді, за чистоту слова, за розвиток національної культури. 

Попри поважний вік – Івану Пилиповичу незабаром виповниться 87 років – веде енергійну наукову діяльність, пише книги та навчає студентів. Невсипуща муза Івана Ющука йде пліч-о-пліч із оптимізмом, незламністю та любов’ю до України. 

Недавно відомий мовознавець завітав до “Українського інтересу” – говорили про мовні настрої українців, втілення нового закону в реальність, про основні проблеми щодо виховання українськомовних громадян тощо.

У нещодавньому опитуванні зазначається, що проблеми розвитку української мови першочерговими вважають лише 20% українців. Ще 44% зазначають, що це питання важливе, проте країна має нагальніші потреби. А ось 33% переконані, що мовна тема – другорядна. Як можете прокоментувати ці цифри? 

Проблему України поставили ще 30 років тому на Верховній Раді Української Радянської Соціалістичної Республіки, коли ухвалювали декларацію про державний суверенітет. Там прозвучало слово “відродження”. А відродження – це завжди повернення того, що знищено. Отже, та Верховна Рада радянських часів визнала, що українську культуру, мову й ідентичність знищували. Воно так і було. 

Я читав розповідь першого секретаря ЦК КП України Петра Шелеста, як його в Москві зустрів член ЦК КПРС Михайло Суслов. Був докір: “То у вас і досі українською мовою розмовляють?”. Пробачте, а якою мають мають говорити українці?

Нас весь час намагалися роз’єднати. А коли в країні та між людьми розбрат, то вони не можуть чогось обстоювати.  

Тому відродження мови – це не другорядна, а найперша й дуже важлива справа. Ми тим відроджуємо свою спільноту. 

До речі, ще в одному опитуванні йдеться про те, що 13% громадян України вважають нашу незалежність непотрібною. Коли так хтось гадає, то нехай бере чемодани та їде туди, де йому подобається. 

Загалом у нашій державі 36% громадян переконані, що в Україні порушують права російськомовних громадян…

Тут є два аспекти: моральний та правовий. Україна – це держава українців. Основні права – українців. Решту, звичайно ніхто не збирається принижувати чи утискати, вони можуть говорити тією мовою, якою подобається, проте мають поважати закони України. 

З іншого боку, коли хтось приїжджає в чужу країну й починає  “качати” свої права, то це зовсім аморально. 

Поет та перекладач Дмитро Білоус пів року в Болгарії вивчав болгарську мову. За цей час добре її освоїв, і болгари розповіли йому такий анекдот: “Емігрантка заходить у магазин і каже: “Парень, дай мне то и это”. А той парубок нічого не дає, адже не розуміє російської мови. І врешті-решт ця жінка обурюється: “Я уже здесь 20 лет, а ты до сих пор не выучил русский”. 

У Франції вони не вимагають російської мови, і в США також. А в деяких країнах, зокрема  Україні, за звичкою думають, що живуть у своїй колонії, де все має підпорядковуватися їхнім хотінням і бажанням.

Українські школи з російською мовою викладання перейшли на українську мову з 5-11 класів. У початкових класах діти за потреби зможуть вчитися іншими мовами з обов’язковим вивченням української. Нововведення стосується 200 тисяч дітей по всій Україні. Як можете оцінити таке рішення?

Це абсолютно позитивний крок. Діти не можуть бути позбавлені своїх прав. Якщо залишимо їх тільки російськомовними, то вони не зможуть обіймати в Україні багатьох посад тощо. 

Живеш у державі серед людей – повинен знати і їхню мову. Ніхто не відбирає від дітей росіян їхнє слово. Говоріть собі, розвивайтесь так, як це відбувається у всіх країнах. Наприклад, у демократичних США немає шкіл із національними мовами навчання. Там лише недільні чи суботні школи. 

Хочете зберігати свою культуру? Дбайте про неї. Це не обов’язок держави. Обов’язок держави – розбудовуватися. А одна з її основ – мова, яка скріплює людей, вселяє довіру один до одного. Наприклад, коли до мене хтось обізветься українською мовою, то відчуваю якусь близькість. Якщо звернеться російською, та ще й не дуже правильною, то розумію, що треба навіть бути обережним із цим мовцем. 

Які положення Закону “Про забезпечення функціонування української мови як державної” можна вважати особливо важливими?

Цей закон перечитав від початку до кінця, навіть спеціально зробив короткий виклад і скрізь його поширив. Власне, усі його положення дуже важливі, бо доповнюють одне одного. 

Дуже чудово, що уповноваженим із захисту державної мови призначили Тараса Креміня. Наскільки мені відомо, це досвідчена й патріотична людина. Думаю, що в питанні розвитку української мови однозначно відбуватимуться зміни на краще. 

Люди повинні зрозуміти, що, живучи в Україні, мають володіти й державною. На це й спрямований закон. Не для того, щоби когось дискредитувати чи принизити, а забезпечити людям конституційне право користуватися всіма можливостями в цій державі. 

Найважливіше, що буде контроль за дотриманням мовного законодавства. У чому річ? Наприклад, знаю про Київський політехнічний інститут. У договорі викладачів з адміністрацією записано, що навчання ведеться державною мовою. Але дуже багато є таких, які ігнорують положення, яке вони підписали, та ще й навпаки – пропагують російську мову, мовляв, українська не пристосована до технічних наук. 

Наша мова пристосована до всього. Навіть перша енциклопедія кібернетики у двох томах уперше у світі була видана українською. Усе можна пристосувати, якщо захотіти.

Ще що сподобалося в законі – акцент на тому, щоби не засмічувати українську мову іншомовними словами. Зараз цього абсолютно не дотримуються, де треба й не треба використовують англіцизми. (Наприклад, стронгмен, а не силач, булінг, а не цькування, спікер, а не речник, лайфхак, а не порада чи підказка тощо, – прим. ред.)

Це ні до чого. Українська мова має всі засоби, щоби творити слова: корені, суфікси, префікси та закінчення. Утворюємо нове слово, воно входить у вжиток, а згодом закріплюється. 

Саме так роблять французи, які не вживають в кібернетиці жодного англійського слова. Вони все переклали французькою мовою. 

До речі, треба називати речі своїми іменами: у поширенні англіцизмів великою мірою винні працівники ЗМІ. Я вчу майбутніх журналістів та постійно їм розтлумачую, що цього не треба робити. 

Загалом замість звичайних українських іншомовні слова часто використовують люди, які не впевнені в собі, мають комплекс меншовартості. Тим вони хочуть набити собі ціну: мовляв, дивіться який я “кальтурний”.  До речі, ці англійські покручі іноземець не зрозуміє. 

Добре, що Афіни замінили на Атени – так місто правильно звучить нашою мовою. Звук “ф” абсолютно не наш. Немає жодного українського слова, яке було б із цим звуком. Навіть місто Фастів – це не українська назва, а ймовірно походить від імені поміщика Фауста. 

Загалом довгий час не сприймали “ф”: Філіп заміняли на Пилип, Федір на Хведір, Феська на Хвеська. Але цей звук уже прижився і його не треба позбуватися. 

Також велике значення мають мовні квоти. Мені приємно, що на радіо звучить українська. Відчуваю, що не на чужині, а в Україні. Ці квоти – початок. А потім, як у всіх країнах, запанує державна, мова абсолютної більшості, мова нації, яка створила цю державу. Україну творили не росіяни, вірмени чи євреї, а українці, що клали свої голови за її незалежність. 

Питання нового правопису та політики. Здається, що в пресслужбах президента чи Кабміну про нові мовні норми ні слухом, ні духом…

У нас ставлення до закону насправді дуже погане. Закон повинні виконувати всі – і президент, і його міністри, і помічники. І дотримуватися його треба не про людське око, а заради побудови держави. 

Україну відокремили від Радянського Союзу не як шматок території, а заради того, щоби відроджувати культуру і звичаї. Той чи інший народ цікавий тим, що дає світові щось нове. Людство тому розвивається, що не всі однакові. 

Україна повинна у світовий прогрес, у світову цивілізацію внести своє. Якщо ми повторюватимемо американців чи росіян, то не будемо нікому потрібні, бо американці своє краще подають, а росіяни – своє. Наше ж буде плагіатом, а кожен плагіат –  нікчемний. 

Як ви ставитеся до фемінітивів? Чому серед людей, як жінок, так і чоловіків, часто панує негативне ставлення до таких  слів? 

Наша мова передбачила засоби для ґендерної політики. Скажімо, прізвища. Якщо він Коваленко, то вона – Коваленко. І немає тут ніяких проблем, не треба казати Коваленчиха. Тобто наша мова відносно прізвищ уже давно встановила, що рід встановлюється не за звучанням слова, а за реальністю. Так само: він інженер, й вона інженер. 

Я написав практичний довідник з українського правопису, де це питання обійшов так: українська мова надає рід відповідно до посади та спеціальності. Кажемо “суддя”, а “суддихи” немає й не може бути. 

Тобто не треба псувати нашу мову. Я знаю чеську, там у прізвищах справді додають жіночі суфікси. Так у них здавна прийнято. Чого ми маємо когось копіювати, коли наша мова це давно передбачила? Водночас коли слова “інженерка” чи “міністерка” стануть загальноприйнятими, то нехай так і буде.

До речі, жінки вважають фемінітиви деякою мірою приниженням. Слово “доцент” звучить поважно, а “доцентка” – ніби неповага з тим суфіксом -ка, який, як правило, означає зменшеність. 

Наприклад, слово “математичка” дуже розмовне. Не треба принижувати людей ради чиїхось принципів. Треба пристосовуватися до загальнонаціональних закономірностей. Фемінітиви не сприймаються на слух нормально й не зовсім вкладаються в закони української мови. 

Із 2021 року ЗНО з української літератури можна буде здавати за бажанням, а не обов’язково. Як ви ставитеся до такого нововведення? 

Негативно. Література – це не просто розповіді, вона передає менталітет нації. Українську літературу писали українські письменники. До речі, творили ще в той час, коли українську мову не вивчали не тільки у вишах, а й у школі, а навпаки – переслідували. Літератори описували ці процеси у своїх творах.

Виховують дітей насамперед на літературі, коли вчитель вчить правильно розглядати літературних героїв, пояснює, що добре, а що погано.  

Скажімо, той же Чіпка з “Хіба ревуть воли, як ясла повні?”. На його образі можна добре розкрити, як треба поводитися, а як – ні. Я не уявляю, щоби діти це не вивчали. Теперішні письменники теж ставлять важливі соціальні питання, які школярі повинні засвоювати. 

Розраховувати треба не на те, що цікаво чи нецікаво читати, а на розгляд образу: як би ти вчинив  на місці героя, як правильно діяти, щоб це було по-людяному, по-нашому, національному. Отже літературу не можна відкидати. 

До речі, у наступному році випускники обов’язково складатимуть ЗНО з математики. Я це дуже схвалюю. Я філолог, проте мені в школі найкраще давалася математика. І я бачу, що, як філолог, міркую по-математичному. Загалом виховувати наше суспільство треба логічно. Ми, українці, більше мислимо серцем. Це непогано, але до серця нам ще треба додати розум. 

Хочу налаштувати наших вчителів на те, щоб вони насамперед вчили дітей мислити, а не  зубрили суфікси-префікси. Зараз світ такий, що треба в кожному випадку розв’язувати певне завдання. 

Ви вже понад 25 років викладаєте українську мову в Київському міжнародному університеті. Які вони, сучасні студенти? 

Зараз маю тільки перший курс, більше не беру за віком. Серед них є різні. Повторюся: школа не вчить мислити. Знання є, проте мені часом доводиться посвячувати цілу пару на те, щоби пояснити відокремлення означень: хочу, щоби діти зрозуміли логіку. 

Не все до них доходить, хоча наша мова логічно побудована. Вона усно розвивається більш як півтори тисячі років. Якщо в українській мові є винятки, то вони пов’язані тільки з іншомовними словами. Через те не бажано засмічувати ними нашу мову, бо вони породжують винятки, які не пристосовані до нашої мови. Я намагаюся це пропагувати.

Цікаво, чи стало більше української мови в коридорах столичних університетів? Чи стала молодь українськомовною?

У нашому університеті є тільки дві викладачки, які не хочуть засвоїти рідну мову. Решта викладання – українською. Своїм студентам я сказав так: “Почую по-російськи, то оцінка буде нижчою на один бал”. Чому? Бо мову вивчають тільки тоді, коли нею розмовляють, а не знайомляться теоретично. 

На свої лекції піднімаюся ліфтом, де більшість розмов ведуть на “общепонятном”. Я говорю щось на кшталт: “Наконец-то очутился в России”. Відразу переходять на українську. Треба звертати на це увагу. Коли хтось говорить, що не розуміє української, то це свідчить або про дуже обмежений інтелект, або про презирливе ставлення до аборигенів. 

До підготовки вчителів треба ставитися дуже уважно, адже вони готують наше майбутнє. Я люблю цитувати одного індіанця, який розказував так: “Наші матері щодня присвячують по дві години для вивчення мови племені. Якщо член племені говоритиме неправильно, йому не дозволять виступати публічно, щоб його мовні огріхи не передалися іншим, особливо дітям”. Підкреслю, це не висока цивілізація, а американські індіанці в позаминулому столітті. Якби ж усі так прискіпливо ставилися до володіння мовою! Спільнота має пильнувати свою найбільшу цінність – мову.

Щоб ви порадили людині, яка ніколи не спілкувалася українською, проте вирішила на неї перейти?   

Треба почати від суржика – вставляти у свою мову українські слова. У такий спосіб врешті-решт оволодієш мовою. Раджу посібник Івана Ющука “Я вивчу українську мову. Я выучу украинский язык”.

Українська мова починається від “Повісті врем’яних літ” і “Слова о полку Ігоревім” в сучасних перекладах до творчості Василя Стуся. Людина повинна відразу входити в українську культуру, адже вчити мову без ознайомлення з культурою – неправильно. 

Однією з ваших знакових робіт можна вважати “Словник української мови VI століття”. Розкажіть про нього докладніше. 

В Інтернеті якийсь мудрагеля, що закінчив за незалежності Київський державний університет Шевченка написав, що ніякої української мови не було, що вона, мовляв, створена в XIX  столітті, її  утворили спеціально, щоби відірвати від “велікава русскава язика”. Мене це заїло. Як довести?

Тому вирішив створити “Словник української мови VI століття”. Над  ним працював чотири роки. Я назбирав 13 тисяч слів української мови слов’янського походження, які повністю або частково звучанням і значенням збігаються зі словами верхньолужицької, чеської, словенської, сербської і хорватської мов, території яких не межують з Україною.

Загалом формування нашої нації почалося ще з IV століття, коли був утворений Антський союз слов’янських племен. Й очевидно відтоді почала формуватися наша мова.  

 У чому український інтерес?

Щоби ми були українцями для світу, щоби нас впізнавали з позитивного боку. Щоби ми, українці, у світову цивілізацію та культуру внесли не менше, ніж французи чи німці. А ми могли б це зробити, якби не неволя, що почалася ще з 1240 року. Тоді предки наших старших братів – татаро-монголи – зруйнували Київ та Київську Русь. Відтоді й почалося наше пригноблення. Через те наші люди не змогли внести у світову цивілізацію те, що змогли ті, які не були поневолені, не були колоніям та панували самі над собою. 

Зараз нам, українцям, треба бути панами у своїй країні. Нам потрібно працювати над утвердженням української мови в нашій державі. Не мовчати, а обзиватися, доводити, що українська мова – не гірша за російську. Власне кажучи, російська набагато бідніша за українську. Чому? Бо вона розвивалася неприродно, це штучна мова. Проте нехай росіяни розвивають та  тішаться нею. У нас же для українців є велика, багата, чудова, милозвучна мова. І це – наш український інтерес.

Наталія Антонюк

Український Інтерес

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я