“Українська літературна газета”, ч. 2 (358), лютий 2024
Трапився мені не вперше
У якихось відомих паралелях
Зайшов безпардонно роздерши
Розіпнув на постелях.
Аби я сталась в чоловічому тілі
Звав би мене другом
Щораз перевіряв на ділі
Філософствував блукаючи лугом…
Та на горе заплутався в косах
Зачепився мріями в варґи
Засинав розморений в персах
Колекціонував притомних скарги…
І спіткнувшись об збиткову емоційність
Збавив темпи і мене заразом снігам
Неочікувано плекану граційність…
Душі – сироти. Як Ти там сам?
***
Мені завжди буде чим зайнятися
Я й далі лежатиму на землі та відчуватиму,
як крізь мене проростає трава
Я завжди знала, що ця планета потребує мене
От лиш не здогадувалася, що на добрива
Скільки ж з мене тієї здоби?
Тіста не замісиш, хліба не напечеш
Усі мої родичі жіночніші за мене
Навіть ті, котрі чоловіки
Але ж Тебе це не зупиняло
І Ти йшов знову і знову напуватися
Аж доки одного разу не захлинувся
Тепер поряд два трупи
І чомусь ні крізь Тебе,
ні крізь мене
геть не росте трава…
***
Такі як Ти – це вже раритет
Одягаю 60-ті, затягую корсет
Пахну як жінка з юнацьких мрій
Очі із шалом, потроху, не дурій!
Із мене не виходить зробити секрет
Надто яскравий чорно-білий портрет
Мадам Кліко, перстні, панчохи…
Такі мізансцени ворушать епохи
І хоч там по вінця –
щоразу до дна
Галопом по полю! Кидай стремена!
Знаходити межі – забава знана
Та я за межею: кохана, жадана…
Впліталась у тіло кучерем-світлом
Плескалась у римах, вмивалася вітром…
Не знаю як необхідною стала
Можливо, бо в світі Тебе лиш чекала…
***
Вірю в Тебе
Як вірять перші християни у свого Бога
йдучи на треби, страдницькі війни, бездолі…
Вірю в Тебе
Як новонароджене дитинча
сліпо тягнуся на запах
Ще вчора виглядала шляхтича
прокрадалася на м’якеньких лапах
Вірю в Тебе
Безумовного, напівпрозорого, голого
уявного і жадано проявного
Позбулася страху кволого
і горя безугавного
Вірю в Тебе
Йду на Місяць королевою розхристаною
опаленою гієною
пульсую любов’ю вистражданою
Вірю в Те Бе-ррррри
Всі мої по-ди-хи – це Ти…
***
Усюди вибори без вибору –
Солоні грати
Зализую рани,
Спльовую сіль
Цікаво чи то від кристалу
Чи бризнула кров звідусіль?
Розбещені губи укусом глибоким
Та рани не завжди про біль
Шукаючи кроки згубили свій подих
Без ритму у прірву свавіль.
Не бійся зректися, померти невчасно
Не бійся втрати власних оков
Боятися будуть підлі, розв’язні
Ти – щирий! Вітру вдихни і агов!
Дій швидко та влучно
Не прогадай!
В дорозі до пуску ніщо не впускай…
Коли Ти припиниш свої самострати
І вийдеш у темні степи
Аби не довелося себе переобирати
Неси свою зброю
А серце у схроні мені лиши…
***
Коли Ти йдеш
Небо витікає за Тобою
Очима синьо-бездонними
Краплями усіх світових океанів
Коли Ти йдеш
Я втрачаю зв’язок із собою
Змісти втрачаю, призначення
І навіть досвіди-рани
Коли Ти йдеш
Навіть не замикаючи двері
Все раптом утративши колір стихає
Квіти планів моросять снігами
Замітаючи сліди поміж нами
Коли Ти йдеш
Особливо красиво видно
Як сильно Ти любиш життя студене
І ця пафосна трагічність мізансцени
Звільняє Твої думи-вітри
Коли Ти йдеш
Прихопи жменьку ґрунту
На котрому щойно стояв
Не обертайся ніколи, аби не взнати,
Що туди попіл мого серця попав…
***
Слизько – не завжди небезпека
Весняним Рівноденням клянусь
З наступного місяця обіцяна спека
За умови, що я на Тобі примощусь
Розіграні карти дорожніх знаків
Давно на бездоріжжі ми
Усіяні мої поля – повно злаків
Глибокою пічкою випікаю хліби
Розкрита настіж нижня чакра
Творчі потуги, запахи снів
Натягнуте тіло – лавандова лайкра
Твій Бог потребує моїх вогнів…
***
Якби Ти ходив уночі
Моїми світами, закинутими садами
Я би лишала під усіма черепками ключі
Я би вірила Богам, вимолювала храми.
Якби Ти ходив своїми ногами
По здичавілих просторах чарівних дібров
Ми стали б благословенні небесами
Приперли б жадання до самих основ.
Якби Ти тримав обіцянки взяті
Плекати ідеї, мрії, дітей…
Верховні не відмовляли б у посвяті
Вогонь би нам дав сам Прометей.
Якби Ти існував поза моєю уявою
Виходив просто в халаті зі снів
Я б не світила світами душею дірявою
Я би народжувала найкращих у світі синів…
***
Львів заливає дощем, як давно нечіпану жінку соки
Віддається, як навіжена простоволоса, розхристана пороком
Прикладає спітніле чоло до холодної шибки спогадів
Пам’ятаєш, як один одному здалися тут ненароком?
Пам’ятаєш таїну ночей і кілометри мріянь?
Я б віддала усе за ще один вісімнадцятий вимір…
18 числа котрогось року, у місті нашої з’яви…
***
Я більше не можу, чуєш? Я більше не можу!
Коли ми прохали про Шанс
Ти знав, що його можна проґавить?
Вдягайся. На Тебе чекають вдома. Я оплатила аванс
Обіцяю й надалі картавить
Трапившись у наступному вимірі, житті, чи Планеті
Не забудь принести наші Книги, наше Світло і недопите вино
Не забудь мріяти одним і тим самим, одним і тим самим…
Не забудь. Я більше не можу.
Забудь. Нехай інший поставить на червоне. Здай мене в казино.
***
Чи можна хотіти більше, ніж я хотіла Тебе у Львові?
Пристрасті, любощі, горища і ми такі древні і гонорові
Узявшись за руки вийти повінчаними з храму
Не потребуєм юридичної злуки, ми замикаємо браму
Одвічні джерела напоїти зуміють того, хто рідний
Таємниця нашого міста – гріх вірогідний.
Утоплена в порохах стін і облуплених пащах
Я проклята ним, названа правомірно – пропаща
Та поки Ти дихаєш в такт і хочеш мене поміж снами
Хай місто живе: вітрами, снігами, дощами, устами…
***
Вакцинуй мене любов’ю
До безмежності заграв
Знаючий зарадить безголов‘ю
На Купала назбирала трав…
Я померти не боялася ніколи
Жити безмістовно – так!
Пощо мені ваші ті уколи?
Я кохання прагну всмак!
У великім місті більше порожнечі
Одиноких, замкнутих, німих
Тут не покладають віри на предтечі
Не соромляться гріхів земних
Тут саджають святості за ґрати
Правді виривають язики
Покидьків розберуть на цитати
Істину покажуть лиш віки…
***
Хтось точно має знати! Кожного не вдасться опитати,
Але посегментую по професіях, релігіях, освітах, по гендеру, віку та ідеях-заповітах
Вісім мільярдів на вісім років досліджень розібрати, не боятися, невтомно працювати!
Я маю взнати важливу таїну: який зміст життя вкладає людина в енергію життєдайну?
Філософи сперечалися й скандували, багато випито було, і не одного між собою змордували…
Християни про любов щебетали, а самі страждання в павутини сотали
Буддисти про єдність, і цілісність та ідеальність, а за ашрамом – огидна реальність
Спортивні про рух та поступ невпинний – забувши про швидкий фініш «безпричинний»
Гедоністи з сибаритами свингерів закликали, задоволенням тикали один одному в сексуальне начало
Начальники воєнних поважали, порядки наводили, та чомусь держави руйнували
Діти квітів, розкривши руки й серце, навіть полишивши анашу, варили всім каші з кулеші
Проповідники наперебій з політиками виступали й надихали, зірвавши горло – плювали й бухали
Ясновидці неодмінно бачили кінці світу і початки усіх початків, збирали по три рублі вселенських податків
Матері все дітям віддавали, а потім пів життя тим же їм докоряли
Чоловіки всі гроші заробляли, трахали, любили, вершини підкоряли, а потім чомусь з інсультом злягали
Багаті хотіли ставати простішими
Бідні – мудрішими
Слабі – здоровішими
Сильні – чутливими
Брехливі – правдивими
Закриті – вищими
Покинуті – святими
Усіх розпитала, тисячі книг прочитала, сотні країн об’їхала, релігії пізнала, а до себе й на крок ближче не стала..
***
Цикада сімнадцять років сидить нерухомо в землі
П’є собі соки, спить на безпечній глибині
Потім по дивному поклику роду – прорив у існування імлі
Вихід назовні, зміна тіла, ризики суцільні, пристрасті вогні
Як він вищить шалено! Сто децибел зв’язку!
Клекоти крил коханок доповнять мелодію навісну
Єдиний шанс на вдачу. Спозарання любов
Місія – можлива! Первісна мова і все – будь здоров!
Він помирає невдовзі щасливим, виконавши свій цінний акт
Вона, відклавши нове тіло, розтрушена впаде навзнак
Лиш місяць відміряно їм на єднання, на сходи і заходи голосні
Цінуйте миттєвості для кохання, хто зна чи ж ми не цикади? Співаймо пісні!
***
Поцілуй мене ніжно Душею
Уважно, з голови до п’ят
Не вдавай себе далекою зорею
Я Тебе впізнала, рідний вар‘ят
Пригорни мене як згорток дитини
У страшну негоду, метіль
Я нашіптуватиму в ліве вухо тобі картини
Тим врятую обох від божевіль
Розсмакуй аромат моїх мріянь
Ти направду їх чатував
Будь правдивим між оманливих діянь
Аби мозок із серцем не взбунтував
Зізнавайся! Казкарем гомінливим
Поміж вигадок і химерних бажань
Обирав мій прихід красиво-квапливим?
Маєш от – люби! Часи не до вагань!
***
Тепер я військовозобов’язана
З країною пуповиною пов’язана
І хоч намотана вона мені довкола шиї
А на обід готують нам помиї
Ми гордо вимахуємо надірваними стягами
Вражаємо чужинців безглуздими звитягами
Заробляємо гроші на чужинах
Розплачуємося на материнських сивинах
Вступаємо поперемінно в альянси
Навчилися і матом говорити, і танцювати реверанси
Я не боюся ні за себе, ні за дочку кохану
Ми візьмемо зброю, і перев’яжемо подрузі рану
Нам рішення приймати і бути героями звично
От лиш аби не геноцидили нас методично
Стояти за віру, за правду, за волю
Боротись за землю і мирную долю
Велика місія на нашу голову впала
Спокою і миру надію поховала
Безглуздість усього до жаху вражає
Нас здали як м’ясо. Жоден світ заступитись не бажає…
(З віршів 2020-2022 років)
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.
