Ярина Каторож: Звичайна незвичайна дівчина

0
262

Ярина Ка́торож народилась у Винниках (Личаківського району м. Львова) 25 березня 1994 року.

Закінчила Львівську школу мистецтв: курс образотворчого мистецтва і курс фортепіано. Вищу освіту отримала в Українській академії друкарства за спеціальністю «Мистецтво».

Писати почала ще в школі…

Здається, звичайна біографія звичайної дівчини. Хіба таких мало в Україні? Ну,трішки грає на фортепіано, ну щось малює, ну написала декілька віршів… Стане дорослою, – і закрутить її у вирі домашніх справ: чоловік, діти, побут, або серйозної роботи: інженера, лікаря, вчительки… Аж ні, ця дівчинка виявила неабиякі схильності до творчості. І багато чого досягла завдяки своїм дитячим захопленням.

У 2015 році вона була удостоєна спеціальної відзнаки від Дари Корній і Тали Владмирової «Українське сучасне фентезі» в номінації «Романи» Міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова» за роман-фентезі «Алхімія свободи». Але це не єдиний роман молодої авторки. Вийшли друком вже дві частини трилогії «Палімпсест», захоплені читачі очікують третьої…

Серед цих захоплених читачів і я. Отже, вирішила поспілкуватися з Яриною, яке люб’язно погодилась на це інтерв’ю.

– Дуже цікаве прізвище – Каторож. Для нашого вуха – жителів східної України воно звучить дивно. Бібліотекарі часто запитують: «А що воно означає?» або: «Хіба воно може бути українським»?» Тож звідки це прізвище?

– Якщо чесно, то і жителі західної України про таке запитують. На жаль, не знаю походження свого прізвища, але мій батько родом з Тернопільщини – і там у нас є, мабуть, найбільша кількість однофамільців. Через те, що Каторожі трапляються дуже рідко, в мене в студентські роки був казус: в академії виявилась викладачка з таким же прізвищем і реально весь перший курс багато викладачів думали, що то моя мама. І я немало дивувалась, чому, власне, мамі передають вітання цілковито незнайомі люди. Потім все прояснилось, ми познайомились з пані Іриною і виявилось, що її чоловік, чиє прізвище вона й взяла при одруженні, був родом з села, що неподалік від того, де народився мій тато.

Узагалі, через досить рідкісні як ім’я, так і прізвище та по батькові, люди часто запитують, чи це вони справжні, чи псевдонім такий.

– Можеш перерахувати своїх родичів до… якого коліна?

– До четвертого можу.

– Таланти до художнього слова та зображення – то спадок від предків? Можливо, хтось із предків писав вірші або малював?

– Ну, з найближчих родичів гарно малює тато – хоча за освітою він економіст і працює в зовсім нетворчій сфері. А двоюрідний брат татової бабці був художником – звали Дмитро Гарматюк. Досить багато картин його авторства є в бабциній хаті. Стосовно ж літературної творчості – то не знаю, щоб хтось з моїх предків щось писав.

– З твоєї біографії дізналась, що ти не тільки прозаїк, але й поетка. А вірші десь друкувалися? Чи це був такий собі перший, перехідний, етап творчості?

– Вірші не друкувалися – і слава Богу. Тому що більшість з них писала я в період дуже активного юнацького максималізму й закоханостей, і в тій творчості було дуже багато почуттів, та не вміння. Я, звісно, можу зримувати якісь прості речення, але це точно не те, що називають поезією. В прозі почуваюсь значно сильнішою (хоча рости ще є куди, це точно).

         – Кому або яким подіям були присвячені вірші? З досвіду знаю, що молоді люди починають писати, коли вперше закохуються. А що спонукало тебе написати перший вірш? Між іншим, ти комусь їх читала? Батькам, подругам? Як відбувся перехід від поезії до прози?

– Я дуже добре пам’ятаю, що найперший мій вірш був у першому класі, коли вчителька розповіла нам про слов’ян – і про них я щось і наримувала. Але найбільш поетичний період в житті був уже в підлітковий час. І не можу сказати, що в мене був перехід від поезії до прози – вони творились паралельно і цілком незалежно одне від одного.

Перші казочки я почала вигадувати років в сім, а коли мені було десь десять – то батьки навіть взяли одну з них і віднесли в місцеву газету «Винниківський вісник». То була моя перша в житті публікація, казка називалась, якщо не помиляюся, «Дорога до мрії».

В час же підлітковий, коли писала багато віршів, то водночас працювала над різними оповіданнями і пробувала писати велику прозу. Пам’ятаю, що почала перший роман, коли мала дванадцять – і за два роки навигадувала рукопис сторінок на триста. Попри те, що здавалась тоді собі дуже гарною письменницею, велике щастя, що не надіслала його на жоден конкурс і не почала змушувати нікого читати – тому що на той період це був текст, який складався радше з багатьох вражень від інших прочитаних творів і переглянутих фільмів.

Вже в старшому віці я переглянула його і зрозуміла, яке те все було дитяче – повно ельфів, придворних інтриг «а-ля любовний роман», обірваності в сюжеті. Але ж писала – і так вчилася. А щодо оповідань – вони тоді вдавались краще, завдяки чому мала кілька перемог у місцевих літературних конкурсах.

– Коли почала писати прозу, як зреагували на те рідні: знали, що пишеш, підтримували? Чи ти писала потай, ховаючи написане у якийсь шухляді?

– Я завжди пишу потай, але завжди це всі бачать:)

Якщо б не рідні, то мій шлях би був значно важчим та тернистішим: підтримували і підтримують, як і в літературній творчості, так і в художній. Вдома вже звикли, що я можу писати чи малювати від заходу до світанку; звикли до моїх поїздок і того, яка я водночас занурена і організована буваю в роботі, але дуже неуважна в плані побуту.

 Звичайно ж, є хатні обов’язки, які я виконую так, як і всі – але робота приносить мені значно більше задоволення, ніж, скажімо, готування їжі. Хоча готую непогано, тож, імовірно, не все в цьому плані втрачено:)

– Щоб писати, тобі потрібні відповідні умови? Тиша, наприклад, або навпаки – під час творчого процесу ти насолоджуєшся музикою/живописом? Чи можеш писати будь-де і будь-коли?

– Основне, що мені потрібно: ноутбук, навушники, підключення до Інтернету – щоб була музика. І, звісно, кімната, де я сама. Хоча коли я пишу вночі, або перебуваю в домі без нікого – можу працювати і в тиші, це залежить від настрою. Музика зазвичай задає ритм та настрій моєму писанню, а найглибше занурення в текст відчуваю, коли не помічаю, як прослухала кілька пісень.

В дорозі чи в іншому місті я пишу досить рідко, але в основному це тому, що більшість моїх поїздок – робочі і з насиченим графіком. В потягах люблю просто лежати і читати. Або пити чай і думати. Та й загалом рідко пишу не на ноутбуці, а всюди з собою його не повозиш. Минулоріч навіть ламався, бо десь вдаряла – тож намагаюсь бути з технікою обережною, оскільки основний прибуток отримую все ж з дизайну, а без ноута його не зроблю.

Хоча, звісно ж, бувають ситуації-винятки. Якось у потязі, дорогою до Холодного Яру, що на Черкащині, я написала два розділи до «Альянсу» — це був момент, коли в книзі з’являється Стожар Чорногір. Тоді я списала одну ручку і один блокнот, і працювала доти, доки не настав темний вечір. А потім, звісно ж, пила чай, лежала і щось собі думала. Приїхала на фестиваль з таким настроєм, що, гадала, спалахну від того, яку в голові творчу загату прорвало. А потім ще й дуже прониклась фестивальним настроєм, атмосферою урочища; познайомилася з чудовою модераторкою Наталею Ярошенко – і мала одну з кращих презентацій за весь рік.

– Яка твоя думка: письменник має працювати систематично або тільки тоді, коли відчуває натхнення?

– Мені трохи страшно радити щось одне для всіх, адже всі письменники різняться. Тому розповім про власний досвід і підхід. Чистим натхненням я керуюсь в основному тоді, коли треба щось почати. Мені рідко вдається написати цікавий початок історії просто тому, що «так треба», або є задана кимось іншим тема. Стартую тоді, коли наповнена враженнями, знаннями, коли якась думка прийшла – і є розуміння, що вона варта, аби бути записаною.

Як правило, на початку роботи я вигадую персонажа, якісь обставини для нього і першу пригоду. Разом ми з цієї пригоди виплутуємось, тоді сюжет розвивається далі. Це ще той період, коли працюю досить розслаблено, можу переписувати все заново, можу змінювати початкові атмосферу, настрій твору.

Можу відкласти фрагмент, щоб «відлежався», спробувати попрацювати над іншим твором. Але щойно відчуваю, що в якомусь із початих шматочків починають народжуватися подальші сцени, глибинні мотиви персонажів, додаткові лінії – це ознака, що від розхлябаності треба перейти до систематичної відповідальної роботи.

Твір легко і на «одному подиху» читається тоді, на мою думку, коли й написаний він «на одному подиху»; коли під час багатьох розділів не втрачений його основний настрій, основний стиль. Якщо говорити про книги з трилогії «Палімпсест», то писала я їх в основному так: два-три місяці інтенсивної роботи, приблизно місяць перерви – і знову до праці.

Паузи бралися для того, щоб трохи відіспатися, відпочити, підівчитися і наповнитись чимось новим. Ну і плюс якраз за період приблизно ста сторінок «око замилювалося» – треба було відійти, щоб писати «на свіжу голову». Разом з тим, важливо не робити надто довгих перерв – тому що тоді може виникнути бажання почати новий твір, а той, над яким триває робота, залишити десь в шухлядці. Як би ми не любили те, що робимо, воно також часом надоїдає. Отут на допомогу фантазії, натхненню і наповненню має прийти ще й така річ, як дисципліна. Коли розпочинаю щось – то треба працювати, роблячи перерви, щоб відпочити, а не щоб залишити текст навіки.

Інший нюанс – автор завжди росте, і це дуже чітко видно в наших творіннях. Якщо робити великі перерви, в результаті твір може вийти кострубатим, так, наче почала його одна людина, а завершила – інша. Втрачається настроєва цілісність.

– До речі, чому почала писати саме фентезі? Чому, наприклад, не реалістичні повісті про своїх однолітків? Мабуть, це було б легше, бо ти ж маєш уявлення про що думає і мріє молодь?

– Я пишу в жантрі фентезі з єдиної причини – я дуже його люблю, і наразі фентезійне середовище як для митця є для мене найкомфортнішим. Це надзвичайна можливість створити нові світи зі своїми правилами, попрацювати над вигаданими матеріальною культурою, історією, легендами, законодавством. Створити держави і міста, яких насправді немає. Окремим викликом і задоволенням є те, що треба зробити це якомога реалістичнішим, щоб і я у вигадане повірила, і читач.

Та вигаданий антураж не позбавляє можливості говорити про реальні проблеми, про справжні почуття чи історії. Просто в завуальованій, а часто гіперболізованій пригодницькій формі. Не зарікатимусь, що ніколи не писатиму реалізму, але наразі ця ідея не викликає в мене ентузіазму. Радше нудьгу. Я люблю історії про магію, люблю давні легенди, естетику холодної зброї, замки, таємниці. Тому і в творчості це найцікавіші для мене елементи.

– Чи не заважає творчості Ярини-письменниці Ярина-художник? Не сперечається, не намагається щось змінити? Чи, навпаки, допомагає? Наскільки я пам’ятаю прочитане, у тебе немає великих описів зовнішності героїв або – що є надто нав’язливо присутнім у молодих авторок – детальних описів вбрання героїнь…

– О, а дехто мені навпаки дорікав, що описів суконь маю забагато – тому приємно, що Ваша думка інша.

Щодо того, чи не заважають мої професії одна одній – буває по-різному. Основна проблема – в замалій кількості годин в добі. Коли працюю над рукописом інтенсивно – це займає п’ять-шість годин в день. Якщо малюю стільки ж, або й більше – це, звісно, виснажливо. Тому я намагаюсь повсякчас тримати бодай якийсь баланс і знаходити час ще й на сон та просто відпочинок. Буває таке, що коли віддаю одній роботі більше емоцій – в іншій стаю менш продуктивна. Тож, звісно, іноді це все в мені конфліктує, особливо, коли до художніх замовлень додаються суто технічні – верстка, «сухий» поліграфічний дизайн. А ще ж поїздки, спілкування з читачами.

Рік після завершення академії я працювала в офісі штатним дизайнером, зараз два роки на фрілансі. І відчуваю, що, певне, час знову вертатись до стабільної роботи. Вона позбавить мене повної часової свободи – адже доведеться працювати в чітко визначені години, точно не зможу часто мандрувати, але водночас, сподіваюсь, це дозволить трохи покинути свою мультизадачність і вільний час віддавати все ж письменству і власним художнім проєктам. Через насичений графік часто працюю ночами, і десь після двадцяти трьох почала відчувати, що організм чинить опір. Треба якось усе внормувати.

Але тут я однаково ще шукаю баланс, це дуже складне питання – вибір між улюбленими роботами.

– В одному з інтерв’ю ти сказала, що працюєш з іншими авторами, оформлюєш чужі книги. Для того, щоб створити обкладинку, читаєш рукопис повністю чи лише переглядає анотацію? Цікавишся думкою автора чи сподіваєшся лише на себе?

– Як художниця я працюю більш ремісничо. Тут все залежить від обставин. Якщо час підганяє – читаю анотацію, можливо, якісь фрагменти – і домовляємось з автором, що буде на обкладинці. Коли він одразу надає чітке технічне завдання – це взагалі чудово, працюватиму швидше. Але, якщо автор не знає, чого хоче, і готовий надати мені час та простір для творчості – то читаю роман, створюю ескізи – і по обраному вже й допрацьовую.

У мене вже доволі велике портфоліо, чіткий стиль робіт – тому я просто попереджаю людей, що працюю в ньому, тому не варто очікувати від мене, скажімо, гіперреалізму. Якщо автору подобається мій лінійний графічний стиль – то в ньому я зображу все максимально так, щоб людина була задоволена.

– Своїм письменницьким досвідом ти ділишся з авторами-початківцями. Скажи, що може стати їм на заваді? Про що треба обов’язково пам’ятати, на що – звернути увагу?

– Насамперед, варто пам’ятати про те, що працювати треба над тим, що дійсно любиш. Писати історію заради створення чогось цікавого та щирого, а не заради слави, грошей чи влиття «в тусівку». Амбіції стосовно свого місця в соціумі та прагнення отримувати гроші за свою роботу – правильні речі, але вони вже похідні від створення просто цікавої історії, не першомета. Принаймні, для мене.

Ще в творчості (як і в житті) не треба намагатися подобатися всім. Слід вчитися сприймати і критику, і похвалу. В першому випадку – вирізняти, де людина вказує на помилки чи недовершеності роботи справедливо, і вчитись на цьому. В другому випадку – сприймати компліменти як приємний, заслужений бонус до великої праці, але не як те, що люди зобов’язані вам давати. Пиха – це паскудно. Але й надмірна невпевненість в собі – також. Тут теж важливий баланс.

Ну і, як я вже казала, до любові в роботі має додаватися дисципліна. Кожному твору, над яким працюєш, слід віддавати максимум, старатись якнайкраще. І навіть тоді не все може вдатися. А якщо не вдалося – то час на журбу слід скоротити до мінімуму і працювати собі далі, як любиш. І вчитися зі своєї праці.   

– Звідки ідея написання «Палімпсесту»? Для тих, хто ще не читав романів, поясню, що йдеться про світ, у якому є й магія, і ворожнеча, і жорстокі завойовники, і борці за незалежність країни… Мені здалося, що аналогія з Україною простежується неозброєним оком…

– Десь, як я ще писала свій перший роман, то зробила кілька начерків до інших історій. Серед них було два: перший про дівчину, що опиняється в незнайомому їй світі, без пам’яті та з усвідомленням незвичних сил; другий – про дівчину, що народилася серед рабів і йде до військової школи, щоб врятувати свого хворого брата. Ці фрагменти лежали «в шухлядці» близько двох років – доки я писала, видавала, презентувала «Алхімію».

То був насичений і багато в чому важкий період. Коли ж він трохи внормувався, я дістала початі шматочки, перечитала і відчула, що це, насправді, одна історія. І що мої героїні – однакові зовні, за винятком кольору очей, а значить – це книга про двох жінок з одним обличчям, той же палімпсест. Дещо змінила, дещо в них вдосконалила – і пішло-поїхало. Спершу думала, що буде один роман, назвала його «Палімпсестом» – але приблизно на третині написаного усвідомила, що історія буде більшою. Свідомо обмежилась трилогією, віддала їй цю назву, а першу частину найменувала «Стожар» – адже саме так називали наймогутніших людей в цій історії, яких було знищено. І саме Стожаром, першим, що з’явився за вісім століть на руїнах колись величної і захопленої держави, є моя Анна. Зрештою, перша книга з серії писалась так стрімко, що й досі є найшвидше написаним з моїх чотирьох романів – за дев’ять місяців.

Щодо аналогій з історією України – безперечно, вони є, адже і сучасна війна та політична ситуація в мені сильно резонують, і давніші події. І не лише в Україні, адже, скажімо, при написанні «Альянсу» багато читала про концтабори в часи Другої Світової, про апартеїд, інші жахливі речі, створені людьми реально. Тому моє фентезі частково темне і частково з антиутопічними нотками.

– Коли пишеш, то маєш вже готову схему: як розгортатимуться події, хто з героїв загине тощо? До речі, коли доводиться «вбивати» когось з героїв, жалкуєш за ними?

– Ніколи не прописую плану до твору. Просто вигадую. Як і казала, з перших обставин та пригоди народжуються наступні, і якось так складається, що чим більше пишу – тим глибше твір переді мною розкривається. Звичайно ж, при цьому починають вигадуватись все більш віддалені сцени. І рано чи пізно починаю уявляти фінал – книги чи трилогії, залежно, від етапу роботи. Так і пишу.

Щодо «вбивства» героїв – це буває дуже складно емоційно. Я вірю в те, що пишу, тож і персонажів уявляю реальними.

– Як поводяться вигадані персонажі: вони слухняно роблять те, що ти задумала чи мають власну думку стосовно подальшого розгортання подій?

– Як правило, їхня думка переважає над моєю в моменти «гострих» ситуацій. Скажімо, коли в «Стожарі» Ханна на мосту вбиває двох переслідувачів – це було рішення персонажа в момент написання, я не планувала його і не вигадувала завчасно. Просто створена стресова ситуація, фізичний стан, пережиті напередодні події, характер Ханни – все якось дуже гармонійно злилося в ту мить і вона сама зробила те, що зробила.

– Коли пишеш, ти ототожнюєш себе з головною героїнею? Взагалі, звідки у такої «домашньої» дівчини такий потяг до пригод? Готова була б поринути у мандри, у той власноруч вигаданий світ? Чи достатньо фантазій?

– Звичайно ж, так само, як пишу під впливом якихось історичних факторів чи подій, які відбуваються довкола – так і виписую часом якісь власні риси та емоції, більш особистісні, які можуть стосуватися мого власного життя.

Гадаю, в Анну я вклала більше чуттєвих рис – вона більше вміє і прагне любити, легше йде на контакт з людьми. В Ханні – щось таке дуже замкнуте і, водночас, стійке, що дозволяє мені часом опиратись усьому довкола, щоб зберегти внутрішні сили і можливість рухатися далі. Але, разом з тим, в моїх дівчатах є і чимало збірних, непритаманних їхній авторці рис. До творення героїнь я намагаюся підходити, як до акторської гри.

Щодо того, чи хотіла б я побувати у власноруч вигаданому світі – то роль автора дозволяє таку пригоду якраз в тій мірі, що треба. Я рада, що можу вигадати багато історій, але маю також і цілком реальні пригоди, в своєму справжньому житті. Це мій баланс, іншого не потребую.

Щодо «домашності» — ох, я ще та дзиґа. Можу довгі періоди сидіти вдома і творити, але коли поринаю в мандри і події – то з головою.

– До карантину ти багато їздила Україною. Яке найяскравіше враження від перебування у Дніпрі?

– Ой, одне направду важко виділити. Якщо з такого великого і вражаючого – то дуже запам’ятався ваш розкішний Madiaprostir і те, на якому рівні нас там зустріли. А ще саме місто з його широкими вулицями і особливим ритмом, якимось гучнішим, ніж у Львові, неподалік якого я живу, та інших великих міст на заході України. А щодо маленьких спогадів – то досі маю сувенір у вигляді пташки з блакитно-жовтих стрічок.

Якщо не помиляюсь, це працівники з бібліотеки імені Свєтлова створюють такі і дарують воїнам, що лежать у місцевій лікарні для військових. Те, що такі подарунки перепали й нам, літературним гостям – дуже тепло та зворушливо, я його вже третій рік зберігаю.

– Твоя найзаповітніша мрія?

– Я розповідаю історії – пишу чи малюю, по-різному. Це вже мою мрія, вона втілюється в кожному новому проєкті – тож сподіваюся тільки, що в подальшому зможу творити більше, попри сумніви та інші перешкоди. Можливо, моя творчість набуде іще якихось форм – хтозна. Мрію не боятись.

І ще більше подорожувати для себе.

– Дякую за ґрунтовні цікаві відповіді! З нетерпінням чекаємо на третю книгу «Плімпсесту»!

Розмовляла Еліна Заржицька

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я