ІСТОРІЯ ПРО ДВОХ «ІНВАЛІДІВ», або ЛОГІКА ПІЗНЬОГО КАПІТАЛІЗМУ
(бувальщина про мандрівне щастя)
Світлій пам’яті Н.Ф.Х.
Кожна чергова зустріч у Кембриджському університеті була для нас миттю щастя.
Від першої мандрівки до Британії ми разом із колегою, відповідальним секретарем журналу «Всесвіт», мали такі пригоди, про які можна було б знімати гумористичні фільми або ж які варто записувати для нащадків.
От дещо й наважився записати та оприлюднити для читачів.
Уперше знайома побувала у Лондоні разом зі мною: ми вирушили на перші Всесвітянські читання, які були проведені в найкращому університеті світу (принаймні тоді так було за Шанхайським рейтингом).
І от в аеропорту Гітроу (тоді летіли «Британськими авіалініями»; це МАУ літали до Ґетвіка, який мені — а я в бував у Лондоні разів із десять на той момент чи більше, — подобався значно менше) під час розмови з офіцером із Border Agency моя колега раптом обертається до мене (а я чемно стою позаду в черзі, чекаючи, коли мене покличуть) й вигукує: «Що він від мене хоче? Каже, щоб я показала якийсь палець?».
Вона (не називатиму імен, щоб надати цій історії про щастя певну загадкову параболічність) розуміла англійську, але так, як навчали ще в радянській школі… А тут офіцер почав щось зацікавлено розпитувати… Вже зараз я можу уявити, що той офіцер, не почувши активного бажання від пані підтримувати бесіду, попросив її прикласти палець до екрану, щоб зісканувати й звірити відбитки.
Але того моменту колега емоційно й драматично водночас вигукує до мене: «Що він від мене хоче? Йому пальця показати?». І з добрим гумором і українською незворушністю показує на весь аеропорт середній палець, додаючи: «Мені цей палець йому показати?».
Зрештою, все обійшлося: незручна ситуація стала частиною нашої пам’яті про мандрівки до Кембриджа. Офіцер сам добряче знітився й не зрозумів, що відбувається з іншого боку за склом. Я ж також, делікатно кажучи, пережив мить потрясіння від усвідомлення того, чим цей діалог міміки й жестів між нами (представниками двох світів, двох культур, двох традицій англійської мови) міг завершитися.
Проте щастя, коли ми перетнули кордон, було неймовірним.
Іншого разу в Кембриджі уже під час wine reception моя колега вжила в мовленні якесь слово, яке наш добрий друг, котрий організовував читання в Університеті, не зрозумів, хоча й володів українською на рівні advanced. Проте як чемний представник західного академічного-раціонального світу перепитав, що то за слово.
Слово було таким, яке можна зарахувати до colloquial language, суміш просторіччя й «матюка», яке часом уживають носії української мови, аби розбавити мовленнєвий потік і надати йому вишуканої мелодійності. Зокрема десь у Боярці (звідти була моя добра старша подруга)…
Наш колега чемно перепитав, що означає те слово, на що моя старша колега відповіла, що це просто «боярський діалект».
Академічний друг був спантеличений іще більше, почувши цілком серйозно про новий науковий термін «боярський діалект». Моя ж добра знайома була настільки спантеличена увагою до цього слова й до Боярки (та її діалекту, як висловилась вона), що наступного року була ладна прочитати окрему лекцію про боярський діалект у Кембриджському університетів. Із прикладами, з укладанням міні-словничка, з докладними поясненнями…
Усе це добрі жарти, котрі згадуєш після кількарічних поїздок до Великої Британії, які подарували справді хвилини незабутнього й щирого щастя.
Але зараз розповів історію іншу.
Здається, це була наша третя поїздка до Кембриджа. Моя колега тоді мала клопіт із коліном: уже й не пригадаю точно, але нібито були проблеми з меніском. Того разу ми летіли з пересадкою в Амстердамі: чогось нам замовили квиток із KLM. Але наш чарівний кембриджський друг, якому раніше повідомили про прикрість у коліні, замовив для моєї колеги «інвалідну допомогу» з боку авіакомпанії, тобто співробітники авіаліній, як ми вже зрозуміли потім, мали надати моїй колезі візочок, у якому мали транспортувати її на літак. І так на всіх етапах подорожі.
Моя колега хоча й мала певний дискомфорт у коліні, проте була людиною з колосальним життєвим оптимізмом, гартом, позитивом і загалом вона випромінювала колосальну життєрадісність. Поїздки з нею — це щось фантастичне, бо в наших розмовах було стільки сміху й дотепів, що справді вистачило б на курс лекцій про «боярський діалект» для студентів-україністів Кембриджського університету. І загалом нас можна було записувати на камеру й потім транслювати ці відео, щоб піднімати настрій. Ефект був би колосальний.
У Борисполі моя старша колега одразу ж пояснила, що не потребує жодної сторонньої допомоги, що ця оплачена послуга була виявом надзвичайної чемності й гуманізму з боку британського друга, який нас запросив. У Києві під час реєстрації багажу в Борисполі пані за стійкою реєстрації щось ввела до системи в комп’ютері, й нібито їй вдалося скасувати цю опцію.
В Амстердамі ми не мали жодних проблем, навіть, здається, встигли зайти в аеропортний паб і випити келих пива (чи по два). У тому пабі була зона для курців, а цей об’єкт також мав особливий інтерес для моєї колеги.
Зустріч у Кембриджі минула чудово. Мали, як завжди, гостинні зустрічі й життєствердні розмови, які надихали на весь рік.
Проте найцікавіша пригода сталася пізніше: коли ми вже рушали з Лондона. В аеропорту Гітроу ми ще якось відкараскалися цієї біди з «інвалідним візочком». Колега попросила мене перекласти, що не потребує такої допомоги, що вона не інвалід, а ще — ну ви зрозуміли (тут без боярського діалекту не обійтися).
Я з відчуттям гордості й за допомогою академічної англійської переклав ці слова під час проходження реєстрації на рейс. Але — подіяло.
Коли ми вже підлітали до Амстердама, до нас підійшла бортпровідниця й запитала, чи допоможу я моїй колезі в амстердамському аеропорту, чи повністю вони беруть її на себе.
Я не зрозумів про що мова, а моя старша колега була спантеличена ще більше. Почалася довга дискусія емоцій, міміки й жестів + моя академічна англійська, якою я прагнув переконати, що все гаразд, що допомоги ми не потребуємо. Моя колега прагнула що було сили переконати бортпровідницю, що не інвалід, на що бортпровідниця чемно усміхалася, а мені казала: «Скажіть своїй колезі, що ми не вважаємо її інвалідом. Скажіть їй, що вона —принцеса».
Я переклав, чим викликав ще більше обурення в моєї старшої подруги. «Це я принцеса?! Та вони зі мене ідіотку хочуть зробити? Я ще й психічно хвора? Чого це я принцеса?». Монолог колеги, який плавно спадав і завершувався моїм діалогом із бортпровідницею, виявся безрезультатним. Ми всі залишилися на вихідних позиціях.
Відчувалося, що стюардеса також була роздратована і в кінці англомовних (не без боярського втручання) баталій сказала: «Послугу оплачено. Коштів ніхто не буде повертати. Ми маємо її надати».
Крапка.
Завіса.
Тут ми зрозуміли всю глибину західної капіталістичної логіки, яка працювала супроти здорового глузду, проти мови тіла, проте кілограмів спалених калорій у лінгвістичних дискусіях, проти моєї академічної англійської мови. Усе було проти нас і нашого прохання.
Ми зрозуміли, що битву програно.
Коли літак приземлився, нам сказали почекати, поки всі вийдуть. Тоді, коли пасажири вийшли, зайшли «спеціально навчені люди» й почали допомагати моїй колезі, щоб посадити її на візок.
Вони вивезли колегу з літака через «рукав», що поєднував лайнер із аеропортом і почали садовити її на іншу «машину», яку раніше я не раз бачив у аеропортах: літні панянки й пани сидять на них, а попереду обов’язково веселий водій чи водійка вигукує мандрівникам, щоб вони дали дорогу.
Мою колегу просадили на таку машину, але вона почала знову виявляти обурення, яке нідерландські працівники аеропорту розуміли з її боярської міміки та загальноукраїнських (а може, й світових) жестів.
Її вимога була така: я маю їхати разом із нею й не полишати під час цієї оказії.
Працівниця суворо відповіла: «Ні. За це не оплачено. Оплачено тільки для однієї людини».
Проте гра міміки й жестів була на висоті. Не знали амстердамські працівники боярської наполегливості й київського гарту. До цього додавалось гнівне обурення, нотки якого можна було зрозуміти і в неперекладних українських інтонаціях моєї колеги.
Наші вимоги (тобто моєї колеги) були такі (вони стали несподіванкою й для мене): на цій машині ми маємо їхати тільки разом до виходу на посадку у літак уже до Києва.
Тепер певна гра міміки й жестів почалася в мене. Уявив, що думатимуть інші, хто в аеропорту стане свідком поїздки двох «специфічних інвалідів» на цьому специфічному транспортному засобі.
Хвилини три-чотири довгих дискусій різними мовами, з різними акцентами й інтонаціями — і от таки ми сідаємо разом. Поруч пані років вісімдесяти, яка дивиться на цей світ із відстороненим і майже блаженним поглядом західної людини. Ми всілися, а панянка ліворуч від мене не без іронії каже «Finally!» («Нарешті!»). Напевно, в неї, — тієї, хто має відсторонений вираз обличчя а-ля три-часниці-до-смерті, — всередині клекотіли вулканічні емоції… Гейзер обурення від побаченого абсурду, суть якого вона не розуміла (не всі ще на планеті знають боярський діалект), вибухав. Вона таки кудись поспішала.
Найбільший сором чекав уже на нашому ґейті. Ми, інваліди специфічні, мали дістатися пункту реєстрації, оминаючи всю (переважно українську) чергу. Моя колега сиділа у візочку, я йшов за нею, попереду нас супроводжувала представниця авіакомпанії, яка всіх просила розійтися, щоб пройшли ми — інваліди.
Чомусь біля виходу, де чекає літак до Києва, публіка загалом якась сумна. Давно це помітив: сірий або непримітний одяг, потомлені обличчя… Немає того драйву й безтурботності, що властивий західним туристам, яких сотнями бачиш в аеропортах світу.
Моя колега їде у візку. Вона також із сумним виглядом обличчя, щоб не привертати уваги співгромадян. Нам страшенно незручно й соромно, зокрема мені, який став заручником економічного протистояння з авіакомпанією, яка всі оплачені послуги має обов’язково надати.
Старша колега встає з візочка і, вже зжившись із роллю, трохи шкутильгаючи (може, й справді розболілося коліно від такого стресу), іде в «рукав», який прямує до борту літака.
У рукаві ми регочимо, перемигуємося, наша мова більше нагадує мову первісних людей — лише вигуки. Й окремі знакові слова з боярського діалекту.
Уже сівши до літака, моя колега з мудрим виглядом і іронічним примруженням зауважує: «Дідько, от цього разу так і не випили пива. І я так і не викурила цигарки перед поверненням додому».
Приземлившись, пройшовши паспортний і митний контролі, забравши речі, ми пришвидшеним кроком пішли на вихід із аеропорту. Чоловік моєї колеги, який мав нас забрати, саме припарковувався, тож мали кілька хвилин.
«Дімон! Ну що?! Нарешті вдома!» — не без іронії сказала моя колега й закурила цигарку.
Більшого щастя на обличчі, ніж тоді в неї, я не бачив.
Дмитро Дроздовський
