Галина Яблонська — Народна артистка України, 70 років на сцені Національного академічного драматичного театру імені І. Франка — у проекті Місто каштанового щастя
***
МІЙ ТЕАТР
Сьогодні цілий день вітальні дзвоники – то з одного телефону, то з іншого, а то й з обох одночасно. Дзвонять друзі, люди близькі і далекі, просто глядачі – вітають з Міжнародним днем театру! Бажають всього найкращого і, звичайно, пройти благополучно через цей зловісний планетарний виклик – коронавірус.
Цей карантин – велика пауза, яка раптом зупинила всі прояви активності як у професійному, так і в громадському життях… Що це? Для чого? Вищі сили дають нам унікальну можливість проаналізувати своє життя, задуматися над тим, які пріоритети в своїй діяльності визначає кожен із нас, які висновки робить із тих «перепадів» долі, що трапляться на нашому шляху.
Всього буває у житті –
І злети, і падіння.
І треба все пройти
В ім’я прозріння.
Озираючись на свій життєвий шлях – а він такий довгий –, аналізуючи все з відстані часу, починаєш усвідомлювати, що не лише злети, але й «болісні падіння» нам потрібні як періоди мужніння, а мобілізація цих сил необхідна, щоб вистояти і, як результат, вийти на новий якісний рівень свідомості.
У моєму житті таких перепадів долі було чимало, але сьогодні, коли всім нам, аби вистояти, так потрібен позитив, хочеться згадати один доленосний момент мого життя. Щось на зразок долі Попелюшки. Це був повоєнний час, розруха, голод, бідність, на війні загинули і мій рідний батько Юхим Сіденко, і люблячий добрий вітчим Гілярій Яблонський. Мама – молода вдова, а я ще школярка. У нас ні речей, ні житла… Мама після звільнення міста Проскурів (тепер Хмельницький) повертається на роботу в міський театр, в якому вони з вітчимом працювали перед війною. Я вчуся в школі, а вечорами працюю – виходжу в масовках у виставах, за що мені платять. Це був дуже тривожний нестабільний час, ішла ще війна і німці кожного вечора бомбили Проскурів. Театри створювались, а потім переформовувались. І за короткий час ми з мамою змінили їх декілька. Мені вже іноді доручають епізодичні ролі. Робота дуже виснажлива, часті переїзди з міста у місто, часто по райцентрам. Особливо важко було взимку: клуби нетоплені, на стінах мороз, а ти виходиш на сцену в літній сукні. Жили по найманим квартирам, де теж бідність та голод. Актори часто хворіли. Вистава була під загрозою зриву, особливо коли хворів виконавець або виконавиця головної ролі. Я ж, маючи гарну пам’ять, пам’ятала всі ролі і до мене почали звертатися режисери з проханням виручити. І я виручала. Таким чином я й почала грати в багатьох виставах центральні ролі. В основному це були ролі драматичні, які вимагали великої емоційної віддачі. Досвіду, щоб розподілити сили, ще не було. Я дуже виснажувалась. Іноді доходило до нервових зривів. За 6 років роботи в різних периферійних театрах набиралася досвіду, мужніла, відчувала шанобливе ставлення режисерів. Був успіх у глядачів, схвальні рецензії у пресі. Але, повторюю, умови роботи були важкими і слава богу, що поруч була мама. Яка, щоб більше заробляти, працювала не лише актрисою, але й гримером, і суфлером. Спасибі їй.
1950 рік. Працюємо ми вже в Дніпропетровському українському пересувному театрі з базою у Дніпродзержинську. Але на базі граємо зрідка, більше їздимо областю. У другій половині того року театр гастролює у великому промисловому місті Кривий Ріг. Гастролі проходять успішно: безліч аншлагів та глядачів (а це в основному робітники), чий прийом завжди гарячий та щирий. Після однієї з вистав, де я грала драматичну роль (яка в кінці вистави кінчає життя самогубством), щасливі й стомлені ідемо переодягатись, а в цей момент помічник режисера бігає по гримеркам і оголошує, що всім терміново треба з’явитися у закулісному фойє. Біжимо. Хто ледь розгримований, хто в халаті… А у фойє нас чекає група офіційних осіб. Усі майже в однакових темних костюмах, і один з представників вручає мені величезний розкішний букет, супроводжуючи подарунок приємними словами. Поки я ніяковію і не знаходжу слів, чоловік уже розмовляє з директором про справи театру, і я розумію, що він — головний серед цієї делегації. До мене підходять та запитують: «А Ви не хотіли б працювати в Києві в академічному театрі ім. І. Франка?». Земля піді мною захиталась, дух перехопило! «Звичайно хотіла б!»,– видихнула я. «Хто б цього не хотів!». Офіційна розмова закінчилась і наші гості попрощавшись, покинули фойє. Пізніше ми дізнались, що в Кривому Розі були великі страйки робітників. Погані умови праці, затримка зарплатні, відсутність продуктів у магазинах, погане медичне обслуговування та ще безліч побутових негараздів довели робітників до протестних страйків. І це в той час!!! Звичайно, жодні засоби масової інформації ніде про це і не згадували. Але в місто була направлена спеціальна комісія ЦК КПРС, в яку входили працівники різних галузей господарства, і вони мали на місці розібратися з причинами цієї нестандартної на той час ситуації. А місцеве начальство запросило цю «височайшу комісію» на нашу виставу, очевидно, щоб показати як забезпечуються культурні потреби робітничого класу.
Так співпали наші гастролі з роботою комісії ЦК КПРС у Кривому Розі. Хоч тоді я про це ще не знала – але для мене цей збіг обставин став доленосним.
Час ішов, а в моєму житті нічого не змінювалось, і я поволі почала забувати про ту розмову. А вже на початку 1951 року директор нашого пересувного театру отримує від Дніпропетровського Обласного правління наказ Комітету у справах культури і мистецтв (Міністерства культури тоді не було), в якому значилось, що артистка Яблонська Галина Гілярівна переводиться на роботу у Київський академічний театр ім. І. Франка. Моєї згоди уже ніхто не питав. У нашому театрі паніка, на мої ролі терміново вводяться інші актриси, мама моя в сльозах: «Куди ти поїдеш?! У театрі Франка молодим не дають грати! Там ти пропадеш! А тут ти скоро отримаєш звання Заслуженої!». Але я, звичайно, не могла відмовитись від цього дарунку долі. Я нагадала своїй мамі, що коли я маленькою грала на сцені, а мене питали чи буду я актрисою, я ще тоді відповідала: «Якщо й буду, то не в такому маленькому театрі, а на сцені великого театру у великому місті!». Так, наче сама собі наворожила.
З 15 лютого 1951 року я стала працювати в театрі Франка. І перші мої кроки в цьому театрі були позначені ще однією визначальною подією. Я отримала роль Галі (моєї тезки) у виставі за п’єсою Т. Шевченка «Назар Стодоля», режисером якої був Амвросій Бучма – великий актор і режисер, що став для мене взірцем на все моє подальше життя, і як митець, і як людина. Але це вже сюжет для іншої історії…
27 березня 2020 р.
Галина Яблонська
