Сергій Тихий — головний редактор Головної редакції оперативної аналітики Українського національного інформаційного агентства «УКРІНФОРМ» — у проекті Місто каштанового щастя.
***
Квартирне питання, яке нас не зіпсувало
Перше, що я пам’ятаю у цьому житті — кімната, де писалася книга, за яку її автор отримав Сталінську премію. Ні, ви нічого такого не подумайте: «В окопах Сталинграда» Віктора Некрасова – це була чи не з перших чесних книг про війну, не дивлячись на 1946 рік, в якому її було видано. І одразу був успіх. І велика слава. Премію імені самого себе, згідно легенди, в 1947 році розпорядився дати маловідомому на той час київському літератору особисто Сталін. Ну, з ним таке траплялось – «панравилась».
Сталінська премія – це ого-го було – Віктор Платонович разом з мамою Зінаїдою Миколаївною переїхали (лауреату жити в комуналці «нє положено»!) зі своєї великої 24-метрової кімнати – в шикарну окрему квартиру у щойно відбудованому після війни Пасажі. А кімната, яка звільнилась, дісталася моєму татові: адже він теж воював, лічився за літературним «департаментом», тобто в Спілці письменників, був молодий та сімейний.
Мабуть, комуналки в Києві ще є. Нехай їх небагато, заселені вони вже й близько не так щільно і не настільки дивовижно різноманітно. І тому – це вже зовсім інше. Наприклад, сучасна комуналка може «скластися» по сімейних обставинах: сім’я розпалася, а роз’їхатися одразу не виходить. А тоді, в середині століття, при всіх відмінностях мешканців у сумі ледве не завжди виходив приблизно один і той же людський набір: практично незалежно від кількості сусідів – 40-50% пролетаріату, бухгалтер (чи будь-який інший відповідальний за фінанси «товаріщ»), хто-небудь по торгівельних справах, хто-небудь з «радслужилого» люду — паспортистка, наприклад, і ще — вчитель/інженер, закрійник/швець, ну, і як мій тато, представник вільної професії, покликаний символізувати те, що рівність при соціалізмі таки повна…
Наша комуналка була по тих часах «середньонаселена» — семеро сусідів. На кухні дві газові плити – сім конфорок – по одній на сім’ю, все по-чесному. З кухні ж двері вели у прохідну вбиральню. Прохідна – у тому сенсі, що лише з неї можна було потрапити у ванну. А нічого – не пани! Приймати повноцінні «водні процедури» там все одно було неможливо – проіржавлена велика «дореволюційна» ванна протікала, і про всяк випадок, аби хтось, забувшись, не затопив сусідів знизу, вирішивши «ні сіло – ні впало» віддатися буржуазному комфорту, її було навіки перевернуто догори дном. Митися капітально всі ходили у Троїцьку лазню. А що, усього-то два квартали! Але ж ви тільки уявіть собі цей маршрут походу за чистотою, коли подивитися на нього з сьогоднішнього дня! — повз Конституційний суд незалежної України, повз стадіон Олімпійський (він тоді називався ім. Хрущова і архітектурою не нагадував літаючу тарілку), на якому пройшов фінал футбольного ЄВРО-2012…
…Але повернімося у 50-ті. Якихось людей у тій квартирі я запам’ятав, але небагатьох – надто ще малий був, все ж таки. Мені старша сестра нагадала всіх: Землеруби, Равиковичі, Лещенко, Штільштейни… А ще мені іноді здається, що пам’ятаю той день, коли, вийшовши на кухню, я мовив своє перше слово: чайник!
Двері чорного ходу були в кухні ліворуч від вікна. І коли ми вже заговорили про цей куточок квартири, мені дуже захотілося пом’янути нашого кота Кіку, який тим чорним ходом володарював одноосібно і був не лише розумніший, але й порядніший за багатьох людей, яких мені потім довелося стрічати по життю. Наприклад, як розказував тато, Кіка був дивовижно послідовним, бо від одних людей він їжу приймав, а від других – ні за що, лише двері їм мітив, виражаючи тим свою абсолютну до них зневагу. Дивно, але вибір кота повністю співпадав з татовою оцінкою. І пишу я про все це ще й тому, що хоча про людей у нас забувають швидко (достатньо подивитися на наші цвинтарі), але ж про братів наших менших – ще швидше, і хто ж тепер крім мене пом’яне сірого у смужечку кота Кіку, який жив в одній з багатьох тисяч київських комуналок в середині ХХ століття?
…А не можу я не розповісти більше лише про одну нашу сусідку і ви зараз зрозумієте чому. Софія Миколаївна Мотовилова була сестрою Зінаїди Миколаївни Некрасової – тобто рідною тіткою Віктора Некрасова. Вона не переїхала з ними до Пасажу, в лауреатську квартиру, а залишилася в нашій комуналці. Я, ледве навчившись ходити, відчиняв усі двері в квартирі у прямому сенсі без стуку. Звісно, заходив і до Софії Миколаївни, а вона – не стримувала тоді своєї радості, чимось бігла пригостити, пестила, називаючи при тому дворічного хлопчика виключно на Ви: у неї ніколи не було ні власної сім’ї, ні дітей… Втім, довго гостювати я там не любив. Її кімнату пам’ятаю ніби в тумані — те, що вона була дещо менше нашої і теж виходила у двір. А ще – в ній гостро пахло старістю – у час, про який я пишу (а це середина 50-х) Софії Миколаївні Мотовиловій було десь під 80.
Тобто на початку століття Соні було близько 20-25-ти. Вона походила з багатої поміщицької сім’ї Симбірської губернії і тому — це було в тих колах прийнято і вважалося цілком буденною справою — жила в Парижі, на когось там училася.
А скажіть, читачу, особливо якщо вам 50+ — правда ж, коли ви прочитали рядком вище топонім «Симбірськ», у вас всередині ніби щось «дзенькнуло»? І воно цілком природно — бо слово це не дарма проїло нам мізки в радянській школі. І – так, батьки Софії Миколаївни були близько знайомі по Симбірську з батьками, колишнього вождя світового пролетаріату, в недавньому минулому безсмертного Володимира Ілліча Ульянова (Леніна)! Мало того, вже й ніхто не скаже, з якою точно метою, але 30-ти річний соціал-демократ, який в ті ж роки з комфортом переховувався від царської охранки також у Парижі, відвідував свою землячку, як то кажуть, з візитами ввічливості. Ну, тоді теж так було прийнято.
…Яким саме чином у середині століття про це дізналися в київських партійних «верхах»? Скоріше за все, через племінника-лауреата, але ефект, хоч і був прогнозований, перевищив всі очікування. Звісно, я цього не пам’ятаю, але за розповідями мого тата, двері нашої комуналки не зачинялися. Вчені ленінознавці всіх рангів йшли до Софії Миколаївни, як тоді казали, нескінченним потоком. Ще б пак! На той час життя вождя, боголюдини, було досліджене, вивчене й прокоментоване по днях і годинах — у найдрібніших деталях. І тут – нечувана удача – знайшлася ця бабка, яка живого Леніна бачила (!), розмовляла з ним (!!), і про ці зустрічі нічого немає в хроніках!!! Якщо бабусю розговорити – це ж яка заслуга по марксистсько-ленінській лінії!
Софія Миколаївна, яка закінчила класичну жіночу гімназію ще у ХІХ столітті, де назавжди засвоїла правила привітного поводження з усіма незнайомими людьми, «доцентів з кандидатами» ввічливо приймала і уважно їх вислуховувала, але на запитання — розкажіть, що ви пам’ятаєте про зустрічі з Володимиром Іллічем – всім відповідала одне й те саме: «Ульянов? Очень воспитанный молодой человек!» І зверх цих кількох скупих слів на сакральну тему з неї більше не можна було вичавити жодного звуку.
Коли багато років по тому мені розповіли цю історію, я звісно, посміявся, але раптом подумав: це ж виходить, що і я, і Ленін в гості до однієї й тієї самої Софії Миколаївни ходили! Не скажу, щоб ця думка сильно підняла самооцінку, але потрясла однозначно.
Коли мені було чотири роки, ми здобулися на вищий соціальний ступінь – переїхали із «середньої» комуналки на сім сімей в іншу, де сусідка у нас була всього одна. А Софія Миколаївна, не дивлячись на вік, кілька разів приїздила до нас на нову квартиру по вул. Тимофіївській – Михайла Коцюбинського. Як мені потім розповідали, головним чином, — щоби мене провідати. А я – от же малий ідіот! – ховався від неї у новому дворі, тому що, бач, соромився
…Я не вперше розповідаю цю історію. І раніше, я закінчував її лаконічно: простіть мене, Софіє Миколаївно! А ще – продовжував я — мені дуже хочеться знати, чому Ви саме так відповідали на запитання про зустрічі з Леніним? Тому що Ви знали, що цей «воспитанный молодой человек» накоїв? Тому? І мені вірилось, що це було саме так. Але тепер, коли я знаю про Софію Миколаївну Мотовилову дещо більше, це уже не припущення для мене, а факт.
Були (трапляються й нині) такі люди – питомо чесні від народження, які здатні щиро вірити у справедливість та людяність, але безкомпромісно не прощають нікому зради ідеалів. Це, думаю, про неї. Колись, у Москві, гімназистка Соня довго відстежувала Льва Толстого, який часто прогулював біля свого дому чорного пуделя, і якось – вона, набравшись духу, просто на вулиці підійшла до автора «Війни і миру». Класик тоді довго говорив з дівчиною про сенс і шлях, і Соня запам’ятала ту розмову на все життя.
А потім вона захоплювалася революцією, допомагала більшовикам з якимись архівами, а потім – у перші роки після 1917-го – разом з Валерієм Брюсовим і Надією Крупською займалася організацією народної освіти. А потім було те, що було… На початку 30-х саме Софія Мотовилова написала пронизливе оповідання про Україну і голодомор (воно було опубліковане Віктором Некрасовим вже в 70-ті, за кордоном): про жінку, яка помираючи від голоду, чуючи за стіною, як помирають сусіди, подумки судить страшним судом свого колишнього коханого, який став «крупним» більшовиком – обіцяли «ощасливити» і довели до голодної смерті.
А в 37-му вона приїхала з Києва до Москви, прорвалася до кабінету Крупської, де намагалася заступитися за знайомих чесних людей, яких зажувала машина сталінського терору. Вдова Леніна нічим допомогти уже не могла – вона сама була налякана, деморалізована, дивилася на безстрашну відвідувачку порожніми очима…
…Софія Миколаївна дожила до 1966 року. Вона лежить на Байковому, разом з сестрою та мамою. Світла пам’ять.
Сергій Тихий
