Його «магічна сила слова, пісні, вірша…»
Своє прощальне слово про унікального майстра образного слова Миколу Петренка розпочну з його поетичного зазирання за той круг, де вже фізично нас нема, але духовно можемо бути.
Звісно, можуть бути тільки ті, кого Господь наділив даром прозирання за межі реального світу, магічною силою проникання словом у духовні сфери.
Оглянуся — там небо вечорове,
На сотні свіч горить іконостас:
То ми й не ми — ми молоді, братове,
Ми вищаєм — коли й не буде нас!
Микола Петренко буде. Буде його «магічна сила слова, пісні, вірша…» Будуть із нами, з нашими нащадками його поезії, проза, гумор, пародії, сценарії, публіцистика, його вірші для дітей, його казки, пісні…
Цей дивовижної життєлюбності й творчої невичерпності митець пережив Голодомор тридцять третього («Моє життя — під знаком 33 // Стражденної і проклятої притчі»), нацистський Бухенвальд й інші концтабори, шахти, лісоповали, лісорозробні та рибні промисли Камчатки… Вижив і творив. І виявляв неослабну творчу волю, Франкову силу духа, гордо і переможно прямував до свого 95-річчя. Ледь-ледь не дійшов. Менш як місяць лишалося.
П’ять років тому я надрукував у «Літературній Україні» епістолярне привітання Миколі Петренку з нагоди його 90-ліття. Як годиться, побажав осягнути столітню вершину, а тепер ось готував нове листовне вітання до його 95-річчя. І розпочав його так:
Миколі Петренку — творчо невтомному життєлюбові та непогамовному кавоману
Дорогий друже Миколо!
Ще не вечір! Тобі привиділось, наче до Тебе приходять почвари «з виблиском чорних скоцюблених уст». Це тому, що не подали Тобі в такий вечір, розкуйовджений схлипами невідомого плачу, більшу свічу і кави: «Кави, ще кави!» Гадаю, що в цю дев’яносто п’яту п’ятницю нинішнього листопада таки повернеться до Тебе твій ангел, що завіявся десь у Львові в пошуках доброї вірменської кави, і ви разом, сидячи за кавою, принесену ангелом нарешті на сьомий день, усю ніч блукатимете, бродитимете в спогадах. Хто зна, може ще намрієте з’яву дівчинки з поглядом пташати… О, я вірю, що ти не так спрагло чекаєш повернення свого ангела, як прилету дівчини з пташиними крилами, бо у твоїх очах, а я це «бачу» в сповідально ніжних «Листопадових вечорах», виблискують бісівські іскорки. Або дочекаєшся «чорної панни» з душею, «як місяць з-поза хмар», або дівчини «тріумфу і нестями» з «епатажними виблисками з-під вій»…
Знаю, в тебе завжди знайдеться «для приблудного келих вина» — я на цей келих напрошуюся, хоча ти не мене чекаєш, а ту, що прийде «із пляшкою Мартіні». І це чудово! Чекай, вона прийде. Як приходить до Тебе Муза, розбурхуючи твою уяву, накликаючи феєричні мреви марень, голублячи щедрі та пристрасні жадання і зізнання спогади, зазиваючи у світ образного сповідання про щасливі дні втішання піснею, кавою і вином.
Пам’ятаю, згадую, як ми з тобою смакували кавою і пили вино, і мрію про нову зустріч, аби розбудити давні спогади. О, як ти це емоційно вразливо і художньо довершено відтворив у листопадові вечори, коли «трохи дощило», і ти схилявся «над божевіллям самоти». Можливо, тоді й справді жура колихала твій задощений вечір, але твою самотню самоту розраджувала не лише «пісня самотньої ринви», а й «кроків дівочих луна». Ці кроки наближалися, ти їх чув серцем, приманював нетерпеливим очікуванням і диво з’являється.
І ось моя уява відроджує відтворене у твоїх поетичних візіях: ти, бачу, вже запалюєш свічу, відкорковуєш вино — і, звісно, тобі не до чоловічої балаканини й кавосмакування зі мною. Бо сподівано залітає у твоє відкрите для любові, для кохання серце «маревна придибашка» «дівчинка-принцеса-неслухнянка», ти розправляєш плечі, завиваєш вуса — і я зі своєю і нашою піснею буду зайвий. А мо` й ні?!:
***
На жаль, на невимовно гіркий жаль, уже не вечір, а чорна ніч. Сьогодні, 10 жовтня, зібрався було написати цього відкритого листа і раптом солоною сльозою замрячилися мої очі: Тебе, мій дорогий друже, вже не буде на цьому грішному світі.
А я так бадьоро: «Ще не вечір!» — розпочав свій лист тобі, мій незабутній друже, ще у вересні. Не поспішав дописувати, чекав виходу нової твоєї книжки поезій «Адамові брати», яку так натхненно готував до друку Станіслав Бондаренко. Її презентація відбулася нещодавно на організованому завдяки ініціативі того ж таки Станіслава Бондаренка у Львівському палаці мистецтв творчому вечорі, куди я збирався поїхати, але ця клята пандемія завадила зібратися в дорогу. Сподівався побачити тебе на цьому творчому вечорі, на якому навіть вручали, на жаль, не тобі особисто, а твоєму синові, бо раптовий інфаркт забрав тебе до лікарні, корону Патріарха української поезії. Так от, я замірявся звернутися до тебе і читачів «Літературної України» з цим відкритим листом напередодні твого 95-річчя. Мав намір поділитися враженнями від, на жаль, останньої прижиттєвої збірки «Адамові брати» та надісланої тобою книжечки поезій «Листопадові вечори, і трохи дощило… Із давніх спогадів». Цю книжечку подарувало тобі львівське видавництво «СПОЛОМ» на твій 95-річний ювілей — «людині-феномену як у фізичному, так і в розумовому й творчому вимірах». Читаю твою дедикацію: «Друже Миколо! Може, тобі там, в Інституті, немає чого читати? То почитай оцю ось книжечку — як ми з тобою каву пили!: М. Петренко. 6.8.20. Львів»
Зразу ж заглибився у ці твої «Листопадові вечори» — поетичні «давні спогади». Прочитав раз і вдруге… А тепер перечитую із зовсім іншим настроєм, скропленим солоною сльозою. Скорботно читати ці емоційно щемкі, наповнені вечоровим сивим смутком, радісними спогаданнями батярських швендянь по львівських кнайпах, тугою за чаркою хмільного питва, молитовними спогадами-зітханнями за відлетілим у вирій мрійливим й осяйним дівчам… Солодко і гірко перейматися твоїми настроями, спогадами та переживаннями, так естетично довершено вираженими в поетичній формі, твоїми поезіями, у яких так багато світлого смутку й гіркої печалі, темного болю та ясної журби, далеких згадок, осіннього щему, іскріння давніх вечорів із друзями та коханими за піснею, кавою і вином. Морально важко мені зараз зібратися з душевними силами для виповідання своїх вражень від твоїх поезій. Не той час. Не той настрій. Хіба що перечитаю твій вірш «Акордеон», який ти нещодавно написав і мені його присвятив.
Акордеон
Миколі Жулинському
З якогось дива наснився сон,
Немов я віднаджую вовчу зграю…
Купи мені, друже, акордеон —
Ще зроду не грав, а тепер заграю.
Бо вовчими іклами щиряться дні,
Бо дивляться в душу очиська вовчі:
Це б вигристи радість мою в мені,
Що її заганяють в облогу ловчі.
Вже іскра надії в душі згора
Терлує віру звірячий топіт:
У вовчому серці така жура —
Хто, окрім пісні, її розтопить?
Купи мені, друже, акордеон
І з піснею, в серці музичнім скритім:
Та йвип’єм по чарці — такий закон,
А ти піддільєш — щоб запити спиртом.
І крикниш по-вовчі: — так грай же, грай!
І знову до чарки: чи ще долити?
Гей музики — в пельку звірячих зграй!
Що б гаркать до хмари, до неба вити!..
Прощай, мій дорогий друже!
Микола ЖУЛИНСЬКИЙ
Джерело: «Літературна Україна»
