Юлія Григорук, ІІ місце на поетичному змаганні «Творчого ковчегу».
Записуйтеся на поетичне змагання «Творчого ковчегу», що відбудеться 8 квітня о 13.00 в НСПУ! Вимоги: мати вік менше 35 років, не бути членом НСПУ, прийти і прочитати 5 хвилин своїх віршів.
Призи — передплата на «Українську літературну газету» до кінця року (особистий подарунок голови НСПУ і редактора газети Михайла Сидоржевського), а також цікаві книги, дипломи, солодощі і корисні подарунки.
Брати участь можуть всі, окрім тих, хто здобув перемогу на минулих змаганнях.
***
Стоїш десь там, між сутінню і снами,
І дивне світло аж у очі б’є.
А за межею – тиша. Скелі й храми,
Немов якийсь невидимий бар’єр.
Стоїш ось так безмовно й безшелесно,
І серцем чуєш дотики роси.
Ця тінь свята, мов музика воскресла,
Яку до Бога на руках носив.
***
Я живу в падолисті… І більше нічого не треба.
Зазирають дощі прямо в душу твоїми очима.
Тільки хочеться світла хоч клаптик і трохи неба.
Може, пам’ять жива і двері тобі відчинить.
Я живу. Іще трохи – й поселюся тут назовсім.
Ще триває любов. І здається, так буде вічно.
А у тебе душа, ніби крапелька, схожа на осінь.
А у серці дощі, до щему і ніби віщі.
Я повернусь іще. Ти ж ніби умів чекати.
Наша осінь пішла давно, та не в тім причина.
Ти постукаєш в ніч. На порозі — дівча кирпате.
Усміхнеться дощам і двері тобі відчинить.
***
Говори. Тільки так, ніби світ у тобі болить.
Ніби тісно давно від звичайних буденних слів.
Тільки щиро. Ось так. Лишилась коротка мить.
А у тобі ще безліч бруду й гірких вузлів.
Говори. Тільки тим, із ким би у сні літав,
Так натхненно, щоб навіть в горлі забракло слів.
Уяви, ніби так у вічність ти шлеш листа.
Говори їм усе. І не бійся. А іншим — ні.
Говори тільки там, де світло в душі горить.
Де відчуєш на дотик голос і кожен нерв.
І довірся словам. Бо в тебе лишилась мить.
Говори
тільки ТАК,
тільки ТАМ,
тільки ТИМ
і тільки ТЕПЕР.
***
Правда, мені вже не страшно іти навмання.
В темряві легко знаходити тіні й півтіні.
Іноді раптом здається, сліпе кошеня
Сіє у всесвіт любов, а збирає каміння.
Правда, мені вже не страшно іти по прямій,
Прагнути щастя і вірити в вічного Бога.
Кажуть, буває, коли заговорить німий,
Часом трапляється диво і серед убогих.
Правда, мені вже не страшно. А скоро межа.
Темрява стрімко скінчиться — і лишиться світло.
Час нетривкий, мов наляканий людом їжак,
Тихо стікає по плечах твоїх непомітно.
***
Ти питаєш мене про сни…
Я не маю їх. Ні, не маю.
Тільки б нам добрести до раю
Й дочекатися до весни.
А у неї сліди тонкі
Й ніжна сукня у оксамиті,
Що нагадує тепле літо,
Хоч у вирій летять думки.
А із ними і я лечу,
Зачіпляючи перевесла,
Оминаючи зими й весни,
Щоб сховатися від дощу,
І від вічності ще либонь.
У полоні п’янкого щастя.
Я приймаю святе причастя,
Ніби світ із твоїх долонь.
***
Дівчинко з очима кольору хмар,
Твої сльози висохли, як вода.
Дивний час — досвідчений антиквар,
Але й ти до вічності молода.
Що ти знаєш, дівчинко, про цей світ?
Тільки те, що він до зіниць тонкий.
В когось, кажуть, правдонька на обід,
А у тебе ніжності на роки.
А у серці — росяне полотно,
Від зими до осені — тихий жаль.
І уста малинові, як вино.
Але кажуть, в осені є межа.
Що ти знаєш, дівчинко, про цей час?
В нього темні камені у душі.
А у тебе вогники у очах.
Зачекай же, зіронько, не спіши…
***
Доторкнутися струн живих
І забутись на мить, на вічність…
Срібні звуки на слух ловить,
Ніжні, трепетні й акустичні.
В кожнім подиху теплий щем,
В кожнім русі свята покора.
Може, звуки впадуть дощем,
Там, де муза мистецтво творить.
