– Умер Грицько! – сказав дід, скидаючи картуза й не знаючи куди б його покласти. Сказав і обвів поглядом Сашка й бабу – от, мовляв, яку важливу новину я приніс, я – перший, від мене ви обоє взнали, що Грицька нема вже.
– Та шо ти… – недовірливо глянула на нього баба й одразу ж дрібно захрестилася, – Царство Небесне, вічний покой…
Сашко промовчав. Неначе йому було й шкода діда Грицька, але ж усі вже давно знали, що він скоро вмре. З самісінької зими лежав у хаті, як колода, тільки одна рука рухалася. І баба Галька, і тітка Вірка, і Янка, коли приїздила на вихідні – усі біля нього впадали, їсти носили, прибирали, вмивали його й навіть голили. Останні дні швидка до них їздила по двічі. І на вигоні стали балакати, що вже ось-ось. Так і вийшло.
Дід Грицько частенько брав із собою Сашка рибалити, коли він був менший – виплутує було з сітки рибу й розказує собі у вуса:
– Оце, дивись, плоскиря. Ба, яка вона – мов і широка, а їсти в їй нічого. Таке, кишки та й годі. А як здорова вироста, то вже чабак. Бува такий, як ночви завбільшки.
Все ж таки шкода Грицька. Тим більше, він дід Янчин. Уже тепер не поїде з ним у човні ніхто – ні Сашко, ні зять дідів, ні онуки, не смажитиме баба Галька надворі риби. Скінчилося. Шкода.
Згадавши про човен і рибу, Сашко схотів купатися. Щоб сам. Щоб нікого. Травнева вода гарна, ще, може, трохи й холодна, але то таке – зате ж і свіжа. Від думки про те, як він зараз повільно зайде у воду, а тоді зразу ж попливе, Сашкові аж у голові запаморочилося. Бабі не треба казати, бо вереску на всю хату наробить – та куди, та поночі, та дощ. Дід теж обійдеться. А його діло молоде.
Дощ не накрапав, як півгодини тому, а добряче сіявся. Було вже по восьмій вечора, сутеніло. Сашко навіть не взувався, щоб баба не причепилася – куди ти та чого ти. Біг підтюпцем між городами, грязюка застрягала між пальців, він витирав ноги об траву, трохи щулився від вітру, що бив навскоси в плечі. У Грицьковому дворі горів ліхтар. Сашко, хоч і було незручно, все повертав туди голову. Як воно, як хтось умер? Чи ходять вони по двору? Про що думають? Може, плачуть? А Янка плаче? Цікаво б хоч раз побачити, як вона плаче. Зазвичай сміється та кпинить. При згадці про Янку в грудях займалося якесь непевне тепло, і бігти ставало легше.
На купальні, ясна річ, нікого не було. По воді розходилися широкі темні кола. Човен діда Грицька був прив’язаний трохи далі, ланцюгом до верби, ще й замкнутий ржавим замком. Човен стояв якраз у стружці очерету – не рівно, а трохи навскоси, зминаючи кормою зелені пагони. Весла не було. Дід його завжди забирав додому. І торік забрав.
Сашко роззирнувся на всі боки – чи ніде нікого – і швиденько скинув із себе весь одяг. У воду йшов підстрибом, ловлячи здоровенні вечірні дрижаки. Він знав, що коли холодно, то в воду треба заходити швиденько, щоб раз – і там. Вода була на диво м’яка й набагато тепліша за повітря. Забрівши по груди, Сашко спинився вирівняти дихання. Хотілося слухати тишу, але звідусіль чувся тільки один дощ – великі сірі краплі шурхотіли у траві, били по прибитій глині берега, плюскотіли об воду, слизько скочувалися з верболозу. Галас дощу перекривали хіба вантажівки, що їхали зовсім неподалік, за дамбою, з увімкнутими фарами. На тому боці темнів острівцями глодовий лісок.
Сашко присів, щоб намочити голову, і одразу ж випірнув назад. Він не любив пірнати з заплющеними очима, а з розплющеними зараз було трохи моторошно – він бачив зеленкуватий вир, що звужувався, темнів і наче крутився. Сашко не боявся жодної нечисті, не вірив ні в яких русалок і водяників, але дивитися у присмеркову глибінь зараз не хотів. Поплив, широко розмахуючи руками. Навмисне набирав у рота води й голосно відпльовувався. Пливти було легко. Вода обіймала міцно, але водночас дарувала тілу якусь невідому раніше волю. Кожен рух, кожен замашний сплеск наче змушували дивитися вглиб себе і знаходити там цілі поклади якоїсь незнаної досі міці. Хлопець перекидався у воді, пірнав і вистрибував із хвиль аж по пояс, а тоді чимдуж занурювався назад, у теплу темноту. Кожна жилка, кожен настренчений м’яз хотіли того напруження, прохали руху.
Доплив до берега. Ноги ковзнули по муляці й куширах. Тут не було піску. Ніби хотілося вийти й побродити лугом, дійти аж до глоду, там уже зовсім темно, і дощ сіється крізь сорочі гнізда. Сашко майже дійшов до болотяної трави з білуватими квіточками, але далі не зважився. Раптом хто перестріне, а він голяка…
Плив назад і невідривно дивився на двір діда Грицька. Там досі горів ліхтар. Хтозна, мабуть, уже й обрядили діда, лежить у великій хаті, під двома вікнами, і свічка вже наготовлена на завтра, і граматка на грудях, і мереживо визирає з домовини, біле, – думав він, відпльовуючись, штовхаючи тіло вперед. І що там Янка робить? Прибирає? Оселедці чистить? З бабою балакає? Приїхала ж? Мала приїхати.
На берег ішов не посеред купальні, а трохи навскоси. Крізь дощ світив ліхтар. Сашко чогось знову задивився на нього, замислився про діда й незчувся, як наткнувся п’ятою на щось гостре. Спершу подумав – розтрощена мушля. Та коли вийшов на берег, зрозумів, що скоріше пляшка. Мушля так не розпанахає. Навіть у темряві хлопець бачив, як густо витікає з п’яти кров, які жирні чорні сліди лишає на траві, як біль пульсує й віддається теплом. Роздивитися рану було ніяк. Шукати подорожника – поночі. Абияк одягнувшись у мокре, Сашко пошкандибав геть.
Городами йти було далеко, тому Сашко подався навскоси, через дідів Грицьків двір. Йому ставало холодно, кров не впинялася.
– Шо таке? Шо з тобою? – перепинив його Янчин голос коло самісінького їхнього бузку.
Сашко підняв голову. Янка стояла під кущем, у дощовику з клейонки. Чого вона тут сама? Поплакати хіба вийшла? Дощ стояв уже такою густою стіною, що годі було розібрати, де сльози, де вода. Та й Янка завжди так поводиться, що хіба чорт розбере, глузує вона з тебе, чи, може, жаліє, чи просто їй побалакати більше ні з ким.
– Купався… – сказав Сашко і осікся – на високому ганку стояло чорне віко труни з білим здоровим хрестом посередині.
– Купався? Дурак? Дурак?! – скрикнула Янка й загорнулася в дощовик щільніше.
Ну от. Першого дурня вже й отримав. У неї це швидко. Сашко теж зазвичай за словом у кишеню не ліз, міг кого завгодно відбрити, але Янка… їй чогось не давав ради. Усі влучні слова, якими треба було відповісти на нахабство, зазвичай приходили хвилин на дві пізніше – коли казати їх уже не було сенсу. Янці зазвичай усі змовчували. Дівчата їй піддакували й віддано зазирали в рота, хлопці більше ніяковіли.
– А то шо таке? О, Боже!!!
Сашко неуважно глянув собі під ноги – там уже темніла чимала темна калюжа. Під ліхтарем було добре видно, як дощ вимиває з неї окремі струмочки, як вони світлішають і течуть униз поміж травою. Сашко підвів голову – у Янчиних очах стояло ціле відро якогось непідробного жаху впереміш із жалем. Тю. Коли вони торік упали з мопеда, і Сашко пів ноги собі зчесав об асфальт, вона так не дивилася. Вона глузувала й казала: «Заживе як на собаці». І намагалася приладнати до черевичка якийсь відірваний бантик.
– Шо-шо… Не бачиш? Порізав, – Сашкові чогось стало ніяково. Дуже ніяково. Він уже жалкував, що не пішов городами.
– Мама! Мама, йди сюди! – пронизливо закричала Янка. І голос її, здається, засліпив навіть світло ліхтаря.
– Та тихо! Чо ореш? Не вмру. Я додому піду, – прошипів Сашко, але з пітьми вже виринула тьотя Вірка, заплакана й у чорній хустці.
– Мама, він ногу розрізав, страшне як розрізав. Он диви, скільки крові там! – хлипала Янка, бліднучи, тицяючи пальцем на траву.
Сашкові якось і потепліло, й розвиднилось. Сам він мав ту рану за сущу дрібницю, але Янчина турбота, аж майже ніжність… Цього він не чекав. Вони, правда, цілувалися двічі або тричі минулого літа, коли Сашко проводжав її з гулянки. Але цілувала вона, здавалося, більш із цікавості. Милостиво посміхалася, відкидала волосся, дозволяла поцілувати разок навіть шию. І на прощання завжди натякала, що міські хлопці набагато кращі. І що в неї там є хтось. Набагато кращий. Їй так подобалося – сказати, а тоді подивитися в очі. Їй подобалося, що хлопець припадає до неї, подається вперед, тисне, аж майже вдавлює у стіну. Та їй було байдуже, який саме хлопець, вона ніби дуже й не розрізняла цих, сільських. За місяць могла цілуватися хоч і з п’ятьма – провини жодної за собою не знала. І далі за поцілунки йти не хотіла.
– О-о-о, Саша, ану пішли в хату, ану… це бинтувать треба, – сказала тьотя Вірка якось розгублено.
– Та ну, я додому! – спробував одмахнутися Сашко.
– Пішли-пішли, он цебенить як! Хтозна скільки вже її витекло.
– Так у вас же дід… – Сашко затнувся на півслові, було незручно, що нагадав.
– Та й шо ж? Він тебе не займе, одмучились тато наш. Давай руку, кому сказала!
Тьотя Вірка простягала Сашкові руку так рішуче, ніби хотіла на деякий час забути про те, що батько вмер, що завтра похорон, що їй би треба сидіти коло труни й плакати.
Янка зовсім не схожа на матір. Тьотя Вірка вміла запинатися хусткою, вдягати кухвайку, виходити по корову так, що ніхто б і не запідозрив, що вона двадцять років уже в місті живе. А Янка вибирала картоплю в гумових рукавичках, а, нарвавши кролям молочаю, розчепірювала пальчики й чимдуж бігла до колодязя, хапала мило.
Двері в велику хату були зачинені, труни Сашко не побачив.
Його посадили на канапу в маленькій комірчині. Поки Янка з матір’ю шукали бинта й перекис водню, поки промивали Сашкові рану, зазирнула баба Галька, теж у чорній хустці, нечутно привіталася, глянула на рану, похитала головою й зникла. Тітка Вірка бинтувала, а Янка присіла біля неї й дивилася. Зазирала, як ворона в кістку. Так уважно, ніби то й не її дід лежав зараз у хаті зі складеними на грудях руками. Якщо крапелька крові падала на підлогу, Янка діставала з пачки серветку, витирала й викидала у відро. Кілька разів навіть хапалася десь притримати бинта, від чого Сашкові знову ставало ніяково.
Забинтувавши, тьотя Вірка глянула на Сашка – Та ти ж мокрий, як хлющ! – сплеснула руками, метнулася в сіни й за мить повернулася з якимись штаньми й сорочкою.
– Передінься, Саша, ти ж тремтиш увесь! Температури хоч нема?
Тітка діловито приклала руку Сашкові до лоба:
– Та ні, мов нема.
Сашко справді тремтів. Не дрібно, як зазвичай тремтять, змерзнувши, а якимсь пронизливим дрожем, нечастими сильними поштовхами. І зуби йому цокотіли. І впинити цього хлопець не міг, хоч йому зовсім не було холодно. Навпаки – і лоб, і щоки, і навіть вуха горіли. А вона так і сиділа перед ним навпочіпки, іноді ледь торкала пальчиком бинт – і Сашко здригався ще дужче.
– Ну передівайся, тобі холодно, блін! – сказала Янка зненацька й пожбурила штани й сорочку Сашкові на коліна.
- Ну так вийди – чі шо?! – спаленів Сашко.
- А ти стісняєшся? – видихнула дівчина, нервово засміялась і щезла за дверима.
Сашко на всяк випадок зайшов за грубку і перевдягався там похапцем, косився на двері, не одразу втрапляючи ногою в холошу. Оце тобі на. Оце тобі халепа. Як їй хотів тоді блузку розстебнути – так зась, а тепер… І мрець у хаті. Ну нічого ж собі… баби…
– Тобі хіба не жалко діда? – спитався, коли вони вже сиділи на канапі вдвох, коли в нього й волосся майже що висохло, а нога наче затихла, тільки відчувалося, що вона дуже тепла.
– Чого? Жалко. Хотя, знаєш, це вже так давно тягнеться, шо я звикла…
– До чого?
- Ну… шо він умре… всі знали, шо він умре…
Вона поклала голову Сашкові на плече.
- Ну да. Вобще-то да. Мабуть, – він не вмів утішати.
Деякий час вона лежала мовчки, аж німо. Було чути тільки дощ за крихітним віконцем. Сашко не зважувався обняти її, погладити волосся, щось таке прошепотіти – заважала труна за стіною. Хотілося просто отак сидіти й навіть не дихати. Щоб довго. Можна й до ранку.
Але Янка не витримала. Провела пальцем по старезній зеленій сорочці з протертим коміром і різнокаліберними ґудзиками, зблиснула очима й сказала:
- Да-аа-а, а тобі личить таке… Дуже личить… хоч на обложку…
Сашко почервонів од образи. Оце Янка, як вона є. Десь таке вона зазвичай і каже, коли сидить у гурті – ніби поруч, але завжди трошки вище. Сказала колись на Сашкові кросівки – бомжацькі. З таким презирством, як оце зараз. Він не знайшов, як відповісти. Тобто знайшов, але пізно. Так і тепер. І що сказати? От що їй сказати?
– Передаси батькові спасибі за рубашку й штани. Я завтра принесу, – пробурмотів хлопець задушено, хоч із язика рвалося щось геть інше, гостре й ущипливе. Але вимовити цього зараз він не міг. Ні зараз, ні будь-коли.
– Та ну канєшно… Батькові… у батькових штанях ти б утопився, – припустила отрути Янка й труснула головою, притьма торкнувшись щокою Сашкової шиї.
– А… а чиє?..
Хлопець занепокоївся. Він не вірив у всіляку нечисть, у русалок не вірив, але отак, просто зараз сидіти в…
– Це дідова одежа. Ти не бійся, вона випрана, – процідила Янка вдавано заспокійливо. Але дивилася інакше, але була так близько, що Сашко відчув, як від пораненої ноги вгору піднімаються колючі гарячі мурахи.
– Та ну тебе к чорту! – відмахнувся й почав швидко розстібати сорочку, – Придумали тоже! Він он там! Лежить!
– Ну давай… давай… – сіпнулася дівчина й якось раптово опинилася самісіньким обличчям у Сашка на грудях.
– Ти… ти хвора чі шо? Ти больна?! – голосно зашепотів хлопець.
Янка тулилася щокою до нього, розстебнутого, і стягувала сорочку з плечей так рвучко, що вона тріщала по швах.
– Ну давай… знімай… чо ти!.. Не сиди в одежі мертвяка! Не нада! Знімай! Воно не твоє!
Її волосся вмить стало геть розтріпане, очі світилися незнайомим блиском, а руки вже з м’ясом виривали ґудзики на колишніх дідових галіфе. Сашко застиг від якогось захвату впереміш із жахом. Намагався опанувати себе, відіпхнути її, але не міг. Хотів затулитися, але вже не було чим. Похопився тоді, коли завважив, що й сам похапливо роздягає Янку, що її нігті боляче впиваються йому в стегна, що домовину з дідом Грицьком од них завішують якісь моторошні хвилі, якась непроникна червона стіна.
Усе змішалося – і рана на п’яті, і тепле посмикування тієї рани, і мурашки від пальців на спині, і дід у святковому костюмі, і відчуття її холодного носа на животі, і власні руки, які підважували теплі важкі груди, і власні губи, які хотіли поцілувати все, до чого дотягнуться, і грубий ворс ряднини, що врізався у шкіру, і дихання, яке збилося, і бинт із брунатною плямою, і штани, які вичахали, розпластані на підлозі, і запах її язика, запах її живота, і запах звіробою, і чебрецю, і глоду на мотузках під стелею.
Але водночас нічого не змішувалося, кожен дотик відчувався окремішньо, кожен рух по розлитому теплу шкіри був таким болісним, таким всеосяжним, що годилося б увічнити його в мармурі або міді. Свідомість не світила, вона сяяла, та так яскраво, що кожна деталь укарбовувалася просто в шкіру. Урешті-решт обоє не витримали й повалилися на канапу, вдавлюючись одне в одного, чіпляючись і заразом ніби прагнучи вирватися з цих невчасних гірких обіймів. Вони добре знали, що робили мить тому, але хтозна чи розуміли, що роблять зараз.
– О Господи… Яна… шо ти робиш… О Господи…
Тьотя Вірка вискочила назад у сіни, грюкнувши дверима куди голосніше, ніж годилося б при покійнику.
Одягалися не швидко, а поволі, знехотя збираючи на собі одяг, шорсткий, як наждачний папір. Ніхто й нічого не соромився. Дивилися одне на одного ласо, мов двоє звірят, яких ось щойно розсадили в окремі клітки. Янка закинула голову й досі ще збирала волосся у жмут, коли Сашко без поспіху застебнув сорочку до самого коміра, пригладив чубчик і вийшов із комірчини. Він устиг ще побачити, як Янка щось шепоче, але не почув, що саме.
Двері в кімнату були прочинені. Біля труни сиділа баба Галька і ще якась баба. Дід Грицько лежав десь наче глибше, потонулий у подушці, у якомусь сухому бадиллі – тільки загострений ніс стирчав із домовини, жовтів, як свічка.
Сашко став у проймі дверей, оперся об одвірок і голосно сказав:
- Царство Небесне!
Баби обернулися, глянули на нього й закивали головами.
Дощ ущух. Розчахнута бузкова гілка лежала рожевим лицем у калюжі. Її освітлював ліхтар.
«Царство Небесне вам, дід Грицько», – сказав Сашко подумки ще раз і впевнено ступив забинтованою ногою на пружну бузкову брость.
2019
“Українська літературна газета”, ч. 19 (285), 25.09.2020
