Патриція Килина. Євангелія мого дитинства. Поезія

0
294


ДОЛИНА
В долині, повній каміння,
де стояла одинока тополя,
вони завжди клали мертву худобу,
щоб там гнила.
Трактором тягли туди корови
і лишали їх для чорних птахів.
Долина була повна поколінь:
нові мертві, які співали псальми мух,
і старі кості вже відспівані,
і тисячі рогів, неначе зламані шаблі.
Літом біля долини цвіли дикі анемони,
тонкі, рожеві, без листків.
Я їх збирала, та опісля дивилася
в долину так довго, що
анемони в’яли в моїй руці.
І тополя стояла немов Єзекіїль.
Ой, тополе, віщуй вітрові, поклич чотирьох звірів:
орла, лева, вола і того з людським лицем, –
віщуй вітрові, щоб не в’яли анемони!
І тополя шепотіла в вітрі.

КЛАДОВИЩЕ
Він тут похований,
під пам’ятником з ґраніту біля берези.
Так, він був великий пан.
Я не пам’ятаю, коли він помер,
але мені казали, що всі плакали.
З кладовища видно тополі біля ріки,
в якій його христили.
Видно гори, де він навчився спокуси,
видно дорогу, якою він їздив конем у село,
і видно сад на далекім горбі,
де його серце розкололося, неначе яблуко, збите вітром.
Кожної весни ми приходимо з цвітами:
фіолетовим бузком, білими гвоздиками.
Ми вічности не боїмося.

СТАЙНЯ
Ми вже не вживали стайні,
бо продали багато худоби,
і вона стояла більше опущеною,
ніж залишена гостинниця в пустиннім селі.
На горищі сіно за тисячу літ стало пилом,
зеленішим від роздушеного нефриту.
В стійлах немає тих коней з хвостами із шовку –
лишилися тільки таблички з іменами королів і королев;
немає тих волів з високими білими рогами –
вони зникли, немов дим з престолу жертви, принесеної
намарно.
У склепу комори лежить овес, як блідий князь.
Стайня чекає на минулу славу.
Тут ніхто ніколи не народився.
І ми, дітьми, приходили, щоб гратися,
приносячи золото юности,
ладан мрій,
мирру сміху і легенд.

ОЗЕРО
Мигтіло озеро, немов дзеркало,
в якім смерть милувалася своєю красою.
Ми ловили рибу, коли прийшла буря,
і озеро стало, як мідяне дзеркало,
в якім смерть милувалася своїми сережками блискавки.
Я тоді не знала нічого про любов.
Ми страшно боялися,
і дощ падав, немов волосся жінки,
яка дивилася в дзеркало.
Раптом ми побачили когось, що йшов по воді,
і він сказав нам не боятися
і наказав озерові стати спокійним.
Тоді озеро покаялося,
і помило ноги тому чоловікові дрібними хвилями
і їх помазало смолою із сосон на березі.
Але ми не спитали імени того чоловіка –
ми страшно боялися Його,
і гребли до берега
і прив’язали човен під чорними соснами.

ГОРА
На широкім, голім боці гори
якийсь чабан, щоб лякати вовків,
поклав три відра, одне на одне,
і наверху череп коня.
Кожний раз, як я виходила на гору,
я бачила цей дивний моноліт:
відра іржаві, неначе від старої крови, між дикими
трояндами,
і череп, неначе з написом на чолі,
неначе з громом в пустих очицях.
Навколо мене трава тремтіла, немов від землетрусу,
і троянди випускали душі жовтого пилку.
Ой, чабане, ти, що замість лякати вовків,
налякав всі вівці полохливі,
ти залишив спадщину страшнішу від страти
на горі, між пахучими трояндами!
 
ОСТРІВ
Неначе апокаліпсис, острів темно підіймався по середині
                                                                                ріки.
На нім була лука, червона,
немов від крови багато разів праної,
і гай тополь, як сім підсвічників без свічок,
і залишений сарай, самотніший від зруйнованого міста.
Коли ми, діти, їхали верхи повз ріку,
ми завжди хотіли переправитися до острова,
але не наважувалися,
бо ріка була глибока і швидка.
В газетах ми читали про війну, землетрус, голод, чуму,
все далеке, немов грім серед літньої ночі.
А раптом я вже не була дитиною,
і коли я їхала конем повз ріку,
я дивилася на плитку, спокійну воду,
але її не переходила.
Там лежав острів у раннім сонці;
його лука у росі червоніша від рубінів,
його тополі ясніші від полуменів,
його сарай блистів, як золото,
і туман підіймався із нього, немов ладан.
 
В публікації збережено авторську орфографію та пунктуацію.
Джерело:  «НОВІ ПОЕЗІЇ», проект зі збереження інтелектуальної спадщини української еміграції, An Annual Ukrainian — Language Fublication of “THE NEW YORK GROUP”, 1965

Картина: Яків Гніздовський (1915 – 1985)

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я