22 жовтня виповнюється 150 років з дня народження видатного письменника, поета та перекладача, лауреата Нобілівської премії з літератури (1933р.), Івана Олексійовича Буніна (10 (22).10.1870-8.11.1953).
Родовід Буніних походив з давнього дворянського роду Бунянських, який розпочав свої витоки з ХV століття з Полтавщини, та мав навіть власний герб, про що свідчить згадка в книзі «Загальний гербовник дворянських родів Російської імперії» (1797р.). Серед інших відомих людей, які походили з роду Буніних був знаменитий літературний діяч Василь Жуковський, поетеса Ганна Петрівна Буніна, географ та мандрівник Петро Тянь-Шанський та інші.
Народився майбутній письменник у Воронежі, куди батьки переїхали у зв’язку з навчанням своїх старших синів Юлія та Євгена. Проте, переважна більшість дитячих років Івана Буніна пов’язані родинним маєтком на хуторі Бутирки, Єлецького повіту на Орловщині. Першими книгами, які справили на майбутнього генія літератури неабияке враження були Одіссея Гомера та поезія англійських класиків.
Ще у юнацьких роках Іван Бунін відкрив для себе Україну у творах Миколи Гоголя «Старосвітські поміщики» та «Страшна помста», що стало переломним моментом у формуванні його світогляду.
Проте, вперше здійснити подорож, до України зокрема до місць, які поставали в уяві юнака такими цікавими та незвіданими, йому вдалося лише у 1889 році, коли Бунін приїхав до Харкова провідати брата Юлія, який на той момент жив там. Дружина Буніна Віра Муромцева у своїх спогадах «Життя Буніна. Розмови з пам’яттю» згадує: «У Харкові Бунін знайомиться з українською літературою, зачитується та перекладає російською твори Шевченка».
Любов Буніна до творчості Тараса Шевченка була надзвичайною. У червні 1890 року, юний Бунін, заощадивши трохи коштів, зароблених в редакції Орловського вісника, вирішує відправитися до Канева, на могилу Кобзаря. За спогадами дружини, письменник на той момент вже понад півтора року захоплювався генієм Шевченка. «Він був його кумиром, якого Бунін вважав окрасою літератури. Жодна з могил видатних діячів не справляла на нього такого сильного враження, як могила Т. Шевченка». «Чайка скиглить, літаючи, мов за дітьми плаче, сонце гріє, вітер віє на степу козачим». Це Шевченко,- цілком геніальний поет».
Свою шану Кобзарю Іван Бунін виражає у статті «Пам’яті Т. Шевченка» у 1891 році з нагоди 30 річниці з дня смерті Шевченка. Впродовж життя Бунін неодноразово звертається до спадщини велетня українського слова, перекладаючи його вірші, зокрема «Заповіт» та «Закувала зозуленька».
Маючи від природи надзвичайно емоційний та непосидючий характер, Бунін прагне нових вражень від подорожей Україною, такими омріяними для нього місцями.
Одна із таких мандрівок Буніна детально описана в новелі «Козацьким ходом» (Одеса 1898 р.), де автор розповідає про свою першу юнацьку мандрівку Дніпром на завантаженій дровами барці «Чайка».
«Я багато читав перед тим, про Україну, про Запорозьку Січ, часто малював собі в уяві бурхливі дніпровські пороги і переїзди через них «козацьким ходом», тобто прямим шляхом через їх вири… Жодна подорож так не відбилась так у моїй душі, як ці нетривалі блукання…»,- зазначав Бунін.
Вперше потрапивши в Україну у юнацькі роки, Бунін зачарований українською природою, красою та культурою простих українців, він тривалий час пов’язує своє життя з Україною.
Він тривалий час живе у Харкові, Полтаві, Одесі. Неодноразово відвідував Київ. Географія його подорожей Україною, у період з 1889-по 1920 роки була надзвичайно великою: Київ, Харків, Полтава, Одеса, Миколаїв, Крим, Канів, Ромни, Слов’янськ, Святогірськ, Кременчук, Катеринослав (Дніпропетровськ), Каховка, Нікополь, Миргород, Черкаси, Кам’янець-Подільський, Путивль, Кобеляки, Хортиця — це далеко не повний перелік чудових та мальовничих місць, де побував видатний письменник та поет впродовж 30 років. Також, Бунін надзвичайно любив одеське узбережжя Чорного моря, кілька разів плавав човном Дніпром та Ворсклою…
Численні подорожі знайшли своє відображення у творчості Буніна, а вплив української мови та пісні — в його оповіданнях «На краю світу», «Лірник Родіон, а також у численних поетичних рядках та віршах:
«Не можу спокійно чути слів: Чигирин, Черкаси, Хорол, Лубни, Чортомлик, Дике поле, не можу без хвилювання бачити очеретяні дахи, стрижені селянські голови, жінок у жовтих та червоних чоботях, плетених кошиків, у яких вони носять на коромислах вишні та сливи..»
«Країна… ця мріялася мені неозорими весняними просторами всієї тієї південної Русі, яка дедалі більше й більше захоплювала мою уяву і давниною своєю і сучасністю. У сучасності був великий і багатий край, краса його нив і степів, хуторів і сіл, Дніпра й Києва, народу сильного й ніжного, у кожній дрібниці побуту свого красивого і охайного,- наступника слов’янства істинного, дунайського, карпатського. А там, у давнині була колиска його…».
Тетяна Асадчева
Джерело: «Вечірній Київ»
