смуток
цілувати твій біль
здмухувати вії
що загубилися в зажмурках синіх
чому вони по зіниці в смутку
якщо лиш дозволиш
я можу перевишити
його собі
хоча й мого не дрібка
хоча ніколи в руках не тримала голки
і в мене нема ниток
хіба суничними квітами
з краплями ранкової сльози
твій смуток
поділися зі мною місяцю
зажурений теплий мій
*
ще би ти
ще би ти не
ще би ти не спала
то може й повідали
про що щебетати будемо
і який на смак твій наступний сон
і який на вигляд вітер у скверику на прорізній
сонце в лимонаді з м’ятою яке на дотик
кажуть мені невідомі птахи
що застрягли десь між небом моїм вікном
і третьою ночі
хоч би не засинати
хоч би не зараз
і ловити голос переддення
геля
вона ніколи не їла яблук до спаса
хоч і дітей не ховала своїх
бо не народжувала
вона вигляділа мою маму
поки її мати гляділа колгоспних курчат
а батько працював на благо заводу
і згодом забавляла мене час від часу
вона читала писаніє
казала шо дівчатка родяться до миру
і тлумачила дивні сни
дотримувалась усіх постів
не лише великого
ходила в церкву
а потім зайшовши до нас на гостину
щиро дякувала за їжу давала проскорки
і пристрасно молилася
до ікони на покуті
вона пережила голод війну
штири роки остарбайтерства голод
і ще одної війни початок
поховала батьків брата і трьох сестер
і хотіла й собі помирати вже років зо два
відколи злягла
відколи стала недобачати і часто плакати
і вже я приходила забавляти її
майже столітню суху і напівпрозору
залишивши трьох сестер ряст топтати
вона відійшла пообіді
і тепер ніхто не принесе мені проскорки
і тепер ніхто сна мені не розкаже
але я знаю що тепер
коли спотикатимусь
мене обіруч буде тримати
геля що ніколи
не їла яблук до спаса
*
сонце сьогодні з тобою весь день бігає
у склянку води вранці булькнувши
і до автобусної зупинки аж лащиться
рудих щенят вигулюють біля церкви
і кубла кульбаб загорілися
сонцем
яке біжить з тобою
до входу в підземку
від мінської до льва толстого
до офісу що на восьмому небі
ти ліфтом а сонце пішки
і знову метро
перехід на зелену лінію
сонце сміється ти задихалася
а йому як до гуски вода
парком зеленим біжите далі
цвіт черемхи пришвидшує серцебиття
і сповільнює кроки
сонце грається
хлюпочеться в хмарах малим гусеням
аби не перегнати тебе ненароком
ти в хрущовці як в бомбосховищі
а сонце поки полежить під боком
а потім з вікон навпроти
пускає ліниво бісики
вибігаєш і воно вже теж на старті
ладнується бігти
знову черемха і знову сповільнені кроки
і серцебиття швидше
голос мами тобі добре
і сонце між вами
наче теж не самотнє і майже рідне
застрибуєш в автобус
і крізь сиві патьоки вікон
сонце тобі махає
жовтогарячим сміхом
стомилося
ви прощаєтесь
біля будинку
розлука кількагодинна
а ви не з лякливих
бо завтра ви знову будете разом бігати
цим невгамовним містом
і сміятися наче діти
про день що є
проспівати ним так наче першим
не стримуючи захвату бажання розцілувати
наче до цього червона темрява і холод
запам’ятовувати його до найменшої порошинки
на щойно помитій підлозі
до кожної волосини загубленої в довгих чергах
до кожної зморшки заплетеної в надбрів’я
ввібрати його пригорщами
зв’язати у вузлик
і носити з собою на дні лівої ключиці
дихати ним як теплом
вогким і ненав’язливим
прожити ним так наче першим
цукор сиплеться
а далі ще і ще
(л)его (в) сіті
сон наповзає як равлик
повільно і щільно
вкриває собою
не спати не можна не час
ти їдеш до міста
і місять думки твої наче тісто
сто равликів наздоганяють
не спати
вибоїни згноєні
як конструктор під ступнями
трохи підступні
колють і будять
ти спати не будеш
повороти праворуч ліворуч
вже прямо
в кюветах-яслах
дитя колишуть
затори
під двісті
затори
сто тридцять
а ти до сидіння
гвіздками
півмертва півп’яна пришита
не спати не можна
частинки лего розкрадені
і шини зранені
як тенета спутали
думки замучені голову в тісті
склади моє (л)его (в) сіті
і дай змогу воскреснути
хоча б після п’ятниці
в цьому місті
*
як там за сірим морем
що там за дорогами синіми
і чи звикло твоє сіро-синє серце
глибоке добре
і трохи надломлене
до сіро-синього сонця
чужого і неприступного
хоч і по-своєму милого
мене тнуть комарами незвідані кілометри
шо між нами роями ширяться
де ти зараз ночуєш і чи є в тебе їсти
моя найсвітліша рибко
мій найщиріший світе
чи світанки твої такі ж млосні і безповітряні
а заграви сухі і пекучі
і чи нанизуєш мої поцілунки зі смутку зіткані
і намистинки роси із саду батьків і дідів твоїх
чи те небо дає тобі вільно плавати
чи не душить бува небезпеками
якшо треба то
навіть через сині дороги і сірі моря
я подмухаю
на твоє сіро-синє серце
мій найніжніший листочку
ти завжди найближче
ти завжди
ти де б не
*
якщо зібрати докупи піщинки мовчань
то можна виліпити згодом високу гору
де гніздяться білі риби і висиджують розпач
якщо вичерпати воду щосекундних втеч
тепла течія стане холодною
а там і зовсім заледеніє самотою лихом
і нетутешніми звірами
звісно можна було б поєднати
тих що втекли і тих що мовчали
цементом чи якоюсь іншою магією
але забетоноване повітря не дасть їм говорити і кому це треба?кому в біса треба ця приречена недобудова?
червнева криза
у голові вже вавка від цього багатоголосся
і не знати як стишити гуркіт і завивання
пережованих втіх
пережитих розлук і невчасних слів
між нами
коли замість вишень хотілося рвати на собі волосся
і черкати плечима смолу автостради
і чекати щоб усе зрослося
справді
коли хотілося викидати мотлох
з думок і валіз
і без сліз
ненавидіти тебе проклинати і долу впасти
аби ти підіймав обіймав
і отак до скону
любив
навіть якщо забудем хто ми і нащо
і коли хотілося гризти землю зубами
шукати рятунку у гніздах і павутинах
ти оберігав вигрівав мене мов сиротину
попри відстань і біль
попри різні часові пояси
агрегатні стани
попри спеку і зливи шумливо-тихі
попри чергову червневу кризу
що згодом мине
бо стане липень
і стане любов між нами
*
екватор літа пахне теплими персиками
що в гніздах липня затишних і полинялих
як у надщерблених дзбанах і глечиках
вигрівали серця свої зболені трохи надпечені
настояні зливами ніжними втечами
пропахлі пуховим сіном і полинами
екватор літа – всі дороги обвітрені
що звиваються безхвостими ящірками
і думки глевкі такі наче з тіста ми
і сльози бензину на зчухраних ліктях
дай подорожник – аби перестало боліти
дорога курявою мовчить і біль вростає
екватор літа дзвенить непомитими п’ятами
терпкими стернями підгнилими греблями
соком шовковиці лиця заплакані
ліплять мелодію і заколисують
чіпких хом’яків і приручених лисів
розкидані сни як горошини тереблені
молоді реп’яхи на косах – літа середина
густе і в’язке як варення мамине
якби ж то знаття скільки літа іще відведено
поки бджоли кишать – а ти все меду дай
підсолодити втому і сни невідлежані
як шматок пирога літо надкраяне
заціпивши на язику його смак поранений
пережовуєш спогади спльовуєш все погане
кисло-солодкі дні на денах пам’яті помережені
і вже скрапують соком темно-зеленим
подихай зі мною між матіол і кленів
вже літо як теплі персики у мене в жмені
*
твій світ сліпий і такий розхитаний
тебе кличуть дороги ліси і пристані
тебе палять вітри вовки зливи і пересуди
поцілунки коханців мучеників іуди
не дістати дна як не дістати синього мороку
як не стерти тривог понеділкових і вівторкових
що душать до п’ят або аж до якоїсь там п’ятниці
і ти не маєш права втекти або щиросердно здатися
ти збираєш докупи свій світ і свою планету
поки хтось тебе кличе
і не знає де ти
і зв’язуєш руки тремтливим словом
як найкращі ліки від літньої перевтоми
цей світ цупкий і такий невиспаний
укрий його серцем холодним листям
якщо ти хочеш дива
то відпусти усе
не бійся кажуть мені
і дужче розхитуйся
трійця
нарубай мені маю
най в хаті пахне клечальна неділя
поки русалки ще хороводять полями
нарви мені пижма і м’ятки
постели татар-зілля
понатикуй у стріху безу акації кленів
ром’янку і дзвоників в кухлик
отут біля мене
і любистку щоб люди любили
і дай бог через рік
настарчити сил
і трійцю діждати
зелену-зелену
баба параска
на годенки чекає жінок
а мене лоскочуть русалки
співанками ваблять
і так пахне зелом
і трійчастим щастям
*
солодко тут і трохи терпко
ти дрімаєш після п’ятої зміни
ховаєш мене в жаскі обійми
таку бентежну і надто відверту
і так мені добре і невагомо
заколисує стогін зимової млості
і так мені гарно
бо завтра гості
а поки гостюємо в цьому вагоні
криклива пустка хоч розірвися
гуркоче потяг десь поза нами
а я зависаю поміж піснями
хоч жодних оновлень в моєму плейлисті
вже хочеться мами і теплої хати
тихі розмови
бабця з дідусем
брат наче з нами та в ноутбуці
і татові жарти прості й бородаті
вже зовсім скоро і будемо вдома
де завжди раді
де помоляться
де замасковані всі щирі спогади
де передивлені всі фотокартки з альбомів
тут мультики всі
книжки з цяцьками
віддано ждуть тебе наче на свято
щоб ставши дитиною з ними погратись
і далі блукай собі поміж містами
солодко тут і трохи парко
ти повільно мене цілуєш
де-не-де досипають торішні люди
а ми доспимо вже вдома
а ми доспимо вже завтра
шерстяні сни
поки буду бачити шерстяні сни
ти мене будь ласочка не буди
хай змовкають лампи свічі аеропорти
ти мене нізащо не поворухни
колисковим зайчиком обійми
хай спочинуть очі зошити і книжки
огорни молитвою мов у пелюшки
поки буду бачити шерстяні сни
синім ситом висію три мішки
снігопад пухнастий, як подушки
дітвора хай грається снігом цим
поки буду бачити шерстяні сни
викрутаси санками тут то там
а тоді застуда «доктор мом» і чай
й знов думки про санки лижі і ковзани
поки я додивлююсь шерстяні сни
шкірки мандаринові коляда
вулиця бешкетників вигляда
спів і сміх і гавкіт хтось перемісив
поки я додивлююсь шерстяні сни
хоч відлига вилізе на горбки
батареї вигріють чоботи всі й шапки
затишно і тепло так
хоч не забери
сни такі солодкі
мої шерстяні сни
Вікторія Оліщук
