ЗАЄЦЬ
Під вечір, коли на груші Мусія Скорохода тривожно закричав сич, біля його обійстя зупинилася карета швидкої допомоги, і сухорлявий лікар в окулярах із золотистою оправою прочинив двері його будинку.
«Є хтось у хаті?»
«Заходьте», – почувся кволий голос.
У хаті були сутінки. Лікар пішов на голос і зачепився за стілець.
«Увімкніть світло. Там, на стіні».
Лікар намацав умикача, ввімкнув у вітальні світло і боком, щоб не зачепити на кухні відро, пройшов до спальні. При світлі торшера він побачив у ліжку неголеного чоловіка, а біля нього – величезного кроля, який зіщулив вуха, притулився до господаря і сторожко дивився на гостя.
«Сідайте».
Лікар підсунув стільця і дістав стетоскоп.
«Холодно тут. А це ви що, кроликом грієтесь?»
«Це не кріль, – закашляв Скороход. – Це – заєць».
Лікар протер носовичком запотілі скельця окулярів і подививсь у злякані очі звіра.
Скороход ворухнув головою, тамуючи в грудях клекотиння.
«Давно кашель?»
«Вже місяць».
«Як ви себе почуваєте?»
«Наче в груди хто снігу насипав».
Чоловік лежав у вовняному светрі з загорнутим під шию коміром. Лікар поміряв йому температуру.
«Задеріть светра і сядьте, щоб я міг вас послухати».
Скороход сів у ліжку, а лікар прикладав йому до грудей і до спини холодну металеву слухавку.
«Вдихніть. Глибше».
Заєць зазирав у очі лікарю і чмихав.
«Чого це він?..»
«Переживає, щоб ви мені нічого поганого не зробили», – закашляв Скороход.
Лікар сховав стетоскоп.
«Кашель гнійний? У мокротинні є кров?»
«Є».
«Вам треба негайно в лікарню. Пройти рентген, обстеження. У вас, мабуть, запалення легень. Я заберу вас із собою».
Чоловік засовавсь у ліжку.
«А куди я діну зайця?»
«Ви самі живете?»
«Сам».
«Що я можу порадити?.. – підвівся лікар. – Вибирайте, що вам дорожче: своє життя чи заєць?»
Заєць сховався за хворого господаря і звідти сторожко дивився на чужинця.
«Я не можу його кинути», – закашляв чоловік, і в його грудях захрипіло, наче в старій гармошці.
«Давайте я завезу вас у районну лікарню. Пройдете хоча б рентген, купите ліки, я розкажу, як лікуватись і привезу назад».
«Сьогодні привезете?»
«Привезу».
«Ну, коли так, то поїду», – почав збиратися Скороход.
А заєць стрибав за ним слідом, шкріб чоловіка передніми лапами й зазирав йому в очі.
«Я приїду», – почухав його за вухами.
Поклав зайцю в’язанку яблуневих гілочок і зачинив хату.
До Станишівки доїхали швидко. У лікарні Скороход пройшов рентген, і лікар, якого звали Мар’ян Пронюк, підтвердив попередній діагноз. У нього було двостороннє запалення легень, але лягати в лікарню він відмовився.
«Спустіться в аптеку, купіть ось ці ліки, – виписав лікар і пробурчав: – У вас крупозне запалення, а ви про зайця думаєте».
Скороход купив ліки, лікар розповів, як лікуватися, відвіз до Туровця і вже коли прощались, сказав:
«Ви повинні щодня багато присідати в добре провітреній кімнаті. Ваше тіло буде збагачуватися киснем, а цього не люблять віруси. Сто разів присідаєте, знімаєте з себе мокру білизну, переодягаєтесь у суху. Відпочили – і знову сто разів присідаєте. Напиваєтесь гарячого чаю з маслом і медом, лягаєте в ліжко, вкриваєтесь теплими ковдрами і потієте. Пропотіли – зняли мокру білизну, оділи суху. І так щодня. Їжте часник, смородинове й ожинове варення, вживайте ліки, які я виписав, спілкуйтеся зі своїм зайцем. Вам корисні добрі емоції. Післязавтра навідаюсь».
Мусій Скороход відчинив двері, зайшов до хати. До нього підбіг заєць і почав обнюхувати.
«Що, пахну лікарнею?» – погладив йому вуха.
Уніс брикет, дрова, розпалив грубу, випив ліки, вийшов у ґанок, де було свіже повітря, і почав присідати. Ноги тремтіли, він насилу присів сорок разів, і відчув, що більше не зможе. Але, сапаючи, через силу, дотягнув до сотні, на неслухняних ногах зайшов до хати, стягнув із себе мокрий одяг, перевдягнувсь у сухий, закип’ятив у чайнику воду, дістав із комори слоїк гречаного меду, кинув у чашку окропу мед і масло, напився, заліз під ковдру, і біля нього відразу примостився заєць, нюхав обличчя, лоскотав вусами і сторожко позирав на грубу, в якій палахкотів вогонь.
Зайця він знайшов наприкінці червня. Він ішов через високу траву на Рудій, аж раптом відчув під ногою щось м’яке. Злякано відскочив, придивився, а то зайченя. Воно було таке крихітне, що вміщалось у долоні. Дивилося на нього великими пасльоновими очима, сіре, волохате, з довгими пухнастими шерстинками й жовто-рудими боками. Хвостик у зайченяти знизу був білий, а зверху чорний. Чоловіку стало його шкода, і він приніс звіря додому.
«Нащо ти його приніс? – обурився Ґжесь. – В тебе воно пропаде. І занесеш, то пропаде. Воно пахне тобою. Зайчиха вже його не прийме».
Однак зайченя не пропало. Він купував у Великоборців козине молоко і соскою його поїв. Розминав живота, гладив. Годував удень і вночі, коли воно пищало. Зайченяті він не дав імені, а казав на нього просто – заєць. Воно освоїлося, стрибало по хаті й губило маленькі горішки, але завжди в одному місці. Вдень зайченя спало, вночі бігало, а коли підросло, заскакувало в ліжко й тулилося йому під бік, тому він боявся, що уві сні його придушить.
Обідав він завжди зі своїм зайцем, який сидів у нього на колінах або ставав передніми лапами на церату й зазирав на стіл. Заєць любив хліб, горох, гілочки з яблунь, моркву й капусту.
На зиму заєць побілів з боків і став сріблястим. Скороход зробив йому гніздо зі своєї старої камізельки, і в цьому гнізді заєць спав. Хоча міг спати і в його ліжку, і під диваном, і під старим креденсом.
Коли заєць виріс, то перетворився на сильного звіра з великими м’язистими лапами, а через рік став не таким боязким, і чоловік зрозумів, що в нього почався час статевого дозрівання. Тоді Скороход посадив його в корзину, заніс далеко від Туровця і випустив на Рудій, де його колись знайшов. Усю дорогу додому він шкодував, що випустив зайця. Іноді йому ввижалося, що бачить у високій траві його вуха. Зупинявся, вдивлявсь у траву й бубнів:
«На волі йому буде краще».
Та коли повернувся додому, заєць уже сидів на порозі. І скільки після цього не виносив його в Буймир чи Грабівку, він завжди прибігав, тому чоловік вирішив, що в зайця загострене почуття дому і залишив його в спокої.
Коли чоловік ішов до крамниці, то за ним у двері вскакував заєць, і продавщиця казала:
«Пустіть вже цього Скороходового зайця».
Всі розступалися, заєць підскакував до Мусія, тицявся носом у штани, ставав на задні лапи і зазирав з-за прилавка на продавщицю.
«Бач, скільки там того розуму, – казала вона, – а так усе розглядає, наче буде щось куплять».
«Чого ж не буде? – обзивався Скороход. – Три буханці хліба й сірники».
Розраховувався, брав покупки і йшов додому. А слідом стрибав заєць, скуб лопуцьки і доганяв чоловіка.
Якось Скороход ішов до Марченка, а за ним біг заєць. Коли з Зацеркванського завулку від Чипаченків вискочив здоровий чорний пес і відразу побіг до зайця, який зробив шалений стрибок убік. Собака вскочив у канаву, а заєць догнав Скорохода і кинувся йому під ноги. Чоловік підхопив зайця на руки й тупнув ногою:
«Пішов! Пішов звідси!»
Пес погрозливо загарчав і підскочив до чоловіка, а той ухопив камінця і жбурнув, собацюра піджав хвоста і з гавкотом зник у завулку.
У їхньому обійсті жив кіт Бабась, великий, головатий, із погризеними в котячих боях вухами. З котом заєць не те що дружив, а був у приязних стосунках. Бабась приходив у хату, наїдався і зникав. І лише коли надворі був мороз, кіт залазив на піч, лягав й уві сні здригався і випускав кігті. Йому снилися котячі бої. Але якщо для кота дім, двір, сад і прилеглі землі, за якими темнів ліс, були його простором, куди він не пускав інших котів, то для зайця центром його світу був чоловік.
Бабась сприймав зайця і Скорохода як істот, яких мусить терпіти, бо не вважав їх своїми конкурентами. Зовсім іншим був червонястий півень, який терпів Скорохода, що його годував, але терпіти не міг усіх інших. Кілька разів півень нападав на зайця, але той бив його лапами, півень залітав у сад і обурено кричав з-під куща порічок, а кури з криком розбігалися. Після цих бійок півень завжди обходив зайця і від нього тікав.
Зайцю подобався його дерев’яний будинок, обкладений цеглою, із чепурним дерев’яним ґанком, обплетеним виноградною лозою. За ґанком розкинувся старий сад, у якому росли боровиці, симиренки, антонівки, білий налив, спасівки і велика груша бера, біля якої завжди літали оси.
Скороход був столярем і робив фігурні рами для ґанків, колиски, ночви, брами. Заєць любив його майстерню, в якій нюхав стружки, зазирав у всі закапелки і стежив за роботою. Якби він умів розмовляти, як люди, то розпитав би чоловіка, чому той іноді сумує.
«Оженився б та й не мав клопоту, а то після смерті жінки ти все сам», –якось сказав йому Ґжесь.
Ґжесь ходив згорблений від радикуліту, але мав ясну голову і завжди посміхався, навіть коли в нього було не все так добре, як він того хотів.
Після цих слів Ґжеся Мусій кивнув головою, затягнувся цигаркою і, певно, від їдкого диму закліпав.
Насправді ж Скороход був не сам, у нього був заєць. А коли хворів, до нього навідувався лікар. Заєць відчував, що господарю від цього стає краще, але водночас він потрапляв у якусь залежність від лікаря, незрозумілу для його заячого розуму. Щоразу чоловік у білому халаті намагався погладити зайця, та звір від нього тікав під ліжко і звідти злякано позирав на лікаря, бо відчував від нього якусь приховану небезпеку. І ця тривога поглиблювалася з кожними відвідинами чужого чоловіка.
Щодня Мусій Скороход присідав по сто разів, пив чай із медом і маслом, ліки, знову присідав і незабаром видужав. Лікар поміряв у нього температуру й довго слухав груди і спину. А заєць стояв стопчиком біля дверей, витягнувшись на задніх лапах, і тривожно дивився на лікаря.
«Я хочу вам повідомити, – вдоволено мовив лікар, – що з сьогоднішнього дня ви здорові».
За вікном капала з бурульок вода, радісно цвірінькали горобці, а зі снігових проталин несміло визирала зелена трава.
«Дякую, – обсмикав светра Скороход. – Скільки я вам винен?»
«Та що ви мені там винні?!» – сховав стетоскопа лікар.
«А певно!»
«Така в мене робота».
«Кожна робота має свою ціну», – розважливо мовив Скороход.
«Грошей я від вас не візьму, – підвівся лікар. – А якщо хочете мені віддячити за лікування, то подаруйте зайця».
«Зайця?..» – розгубився Скороход.
«Це єдине, що я можу від вас взяти».
«Але ж він у вас не буде жить»…
«Чому не буде? Я буду його добре годувати».
«Він звик до мене, до хати, до Туровця»…
«Навіть собака, якого добре годують, звикає до нового хазяїна. А це – заєць», – не вгавав лікар.
«Я вам краще заплачу».
«Ви мене цим образите», – поправляючи окуляри, скривився лікар.
На якусь мить у хаті настала тиша. Тільки чулося, як за вікном капає у сніг тала вода. Мусій глянув на зайця, який нашорошив вуха і сторожко вслухавсь у капіж і напружену тишу. І коли з даху з шурхотом зсунувся сніг, лікар подивився в очі Скороходу й докірливо сказав:
«А я вас від смерті врятував».
Шкода було зайця, але мусив його віддати.
«Що ж, забирайте», – похмуро мовив Скороход, аж сам не впізнав свого голосу.
«Ви не переживайте. Я за ним буду дивитись», – зрадів лікар.
Скороход зловив зайця і мовчки йому віддав. Заєць пищав і виривався з рук.
«От розбрикався», – вдоволено прицмокнув лікар і пішов до карети швидкої допомоги, яка чекала його на дорозі.
І коли сідав у кабіну, почув розпачливий крик:
«Підождіть!»
До машини підбіг Скороход.
«Ось! – простягнув лікарю. – Це його кубло з моєї камізельки. Він любить тут спати».
Лікар кинув заяче кубло в салон швидкої допомоги і мовчки хряснув дверцятами.
«А ще він любить гілочки з фруктових дерев і щоб його чухали за вухами!» – закричав навздогін Скороход.
Та його вже ніхто не чув. Набираючи швидкість, автомобіль зник у вечорових сутінках.
Всю ніч Скороход тривожно спав і просинався від писку зайця. Вмикав торшера, довго лежав і дививсь у простір порожнього будинку, а потім знову забувавсь у важкому сні. Йому снилося, що заєць тікає до нього містом, добігає до Туровця, заскакує в хату і лиже йому руки. А вранці в нього пашіли щоки, ніби хтось його обговорював.
Удень Скороход зустрів Ґжеся, який ішов із стельмашні.
«То це правда, що ти віддав свого зайця?» – уїдливо запитав Ґжесь.
«Віддав».
«Він проміняв на тебе ліс і своє заяче життя. А ти його віддав», – сказав Ґжесь.
«А що я мав йому дать? Він мене від смерті врятував».
«Треба було йому дать гроші».
«Так він гроші не взяв. Він хотів зайця».
«Ніхто не знає, що з нами буде після смерті, – засопів Ґжесь і подивився собі під ноги. – Може, цей заєць – душа твоєї померлої Антоськи або сам Господь у тваринній подобі прийшов перевірити величину твоєї любові. А ти її розміняв на гроші, щоб розрахуватися за болячку».
«Що ти хочеш цим сказать?» – вигукнув Скороход.
«Ти так питаєш, наче забув, що не ми в цьому світі, а вони головні», – невдоволено мовив Ґжесь.
«Хто вони?..»
«Сам знаєш, – пробурчав Ґжесь. – Це тобі так не пройде. Не можна продавать близьких, навіть якщо це заєць».
Ґжесь звернув на Першківську вулицю і побрів, човгаючи по мокрому снігу.
Весь тиждень Скороход не знаходив собі місця. Втомлений від переживань, під ранок провались у тривожний сон і побачив темне місто, в якому люди ходили навпомацки, наче сліпці. Відчував на собі чиїсь липкі руки і грубі штурхани. І тоді побачив освітлений пішохідний перехід.
«Іди сюди!» – почув знайомий голос.
У кінці доріжки стояла у вечірній сукні з ридикюлем і туфлях на високих підборах його покійна дружина й махала рукою. Він вирвавсь із чиїхось рук і кинувся до неї.
«Ти прийшов?» – зраділа вона і поцілувала в губи.
Відчув гіркий присмак поцілунку й прокинувся.
У вікно зазирав кволий ранок. Скороход попорав і зібрався в місто.
«Це заєць за мною сумує, – подумав він. – Треба його забрать».
Але в Станишівці Мар’яна Пронюка він не знайшов. У лікаря були відгули, і Мусію довго не хотіли давати адресу, та в нього був такий розпачливий вигляд, що колега Пронюка здався.
«А ви можете зателефонувати, – підсунув телефона лікар. – Я наберу його номер».
«Не треба, – злякався Скороход, він боявся, що не знайде слів, аби переконати лікаря повернути йому зайця. – Краще я поїду до нього додому».
«Я вас розумію», – кивнув лікар і подумав, що цей чоловік, напевно, хоче розрахуватися з Пронюком.
Скороход знайшов у Житомирі приватний будинок на Гоголівській і подзвонив у двері. Йому відчинила пухкотіла жінка в рожевому халаті.
«Чи можу побачити Мар’яна Пронюка?»
У коридорі пахло кавою і свіжою випічкою.
«Тут до тебе прийшли», – гукнула вона.
«Хто?»
«Як вас звати?»
«Мусій Скороход з Туровця».
«Чоловік з Туровця».
Зблиснувши голою ногою, жінка зникла за дверима, і до нього вийшов Мар’ян Пронюк.
«Вибачте, що так рано, – знічено сказав Скороход. – Я прийшов забрать свого зайця. Я вам заплачу гроші».
Дістав із грудної кишені гаманця.
«А в мене його вже нема», – прикриваючи долонею рота, позіхнув лікар.
«А де ж він?..» – розгубився Скороход і відчув, як запашіли щоки й на шиї розпачливо запульсував живчик.
«Він нічого не їв, – невдоволено мовив лікар. – Ганяв по хаті, дер шпалери, усе перекидав. А вчора дружина прочинила двері, він вискочив, забіг у шкільний двір, і там його роздерли приблудні собаки. Сусідка вигулювала свого пуделя і це бачила».
Скороход очманіло дивився на лікаря.
«Вибачте», – потоптався на місці.
Пронюк відчинив перед ним двері, і Скороход вийшов. За спиною холодно клацнули замки.
Мусій Скороход зупинився на Гоголівській. Навколо нього вирували люди й машини. Від відчаю йому стало млосно, він заплющив очі й побачив зайця в будинку Мар’яна Пронюка і почув крик його дружини:
«Твій заєць знову шпалери дер».
У домашньому халаті з сигарою в зубах Пронюк підійшов до стіни і почіпав пальцем задерту шпалеру.
«Це можна приклеїти».
«Це ж дикий звір. Нащо ти його привіз?»
«У Туровці він поводився, як кіт», – буркнув Пронюк, намазуючи клеєм задерту шпалеру.
«Хай би там у селі жив, – крикнула з кухні жінка. – Ти будеш каву?»
«Буду».
З кухні почувся запах кави, шум розбитого скла і сердитий крик жінки:
«От падлюка вухата!»
«Що він там знову зробив?»
«Вазу розбив!»
Заєць злякано вибіг з кухні й заскочив у вітальню.
«Сказився, чи що?» – зайшов на кухню Пронюк.
Жінка змітала в совок залишки розбитої вази.
«Ніякої користі від цього зайця, – обурено вигукнула вона. – В руки не дається. Скаче по всій хаті. Ківтяшки губить. Убив би, то хоч печені наїлися б».
Заєць заліз у своє гніздо й уткнувся носом у камізельку. Вона пахла далеким домом, Мусієм і його теплими руками.
Маленьке заяче серце розривала туга за чоловіком, якого він так любив, туга за своїм домом, за садом, за котом і навіть за червонястим півнем. Він сховавсь у своє гніздо, щоб не бачити чужого дому з його різкими запахами, завжди невдоволеної жінки і Мар’яна Пронюка, в руках якого не було такої безмежної любові, як у руках Мусія Скорохода. Заєць тулився до свого сільського гнізда, єдиної рідної речі в цьому чужому міському будинку. Відчував, що його дім десь там, за містом, куди можна добігти. Його відчуття простору підказувало напрям бігу. І він чекав. Обережно виліз із свого гнізда, сховався під портьєру і стежив за дверима. Звідти просочувалося свіже повітря, і заєць відчував, що там – свобода.
Чекати довелося довго. Нарешті жінка почала збиратися. Вона крутилася перед дзеркалом, фарбувала вії, одягнула пальто, взяла сумочку, заклацала дверними замками і коли прочинила двері, заєць виліз із-за портьєри і кинувся їй під ноги. Від несподіванки жінка скрикнула, і цієї миті було достатньо, щоб вискочити на вулицю під колеса автомобіля. Завищали гальма.
«Хто випустив кроля?» – закричав у прочинене віконце водій.
Заєць перескочив на протилежний бік вулиці. Десь там був Мусій Скороход. Він тікав на схід, куди вели його ноги і безпомильне відчуття простору.
За рогом вулиці угледів тічку приблудних собак. Попереду біг здоровий брудний собацюра з відгризеним хвостом, що першим помітив зайця. Собаки з гавканням кинулися до нього. Двома стрибками заєць перескочив вулицю і заскочив у двір. Оббіг довгий будинок. Попереду росли кущі безу. Він проскочив між кущами й опинився на спортивному майданчику, огородженому сіткою. Собаки були вже зовсім близько. Він чув, як вони хекають і гребуть лапами мокрий сніг. Звернув ліворуч, але там вигулювала маленького пуделя якась жінка. Повернув туди, де можна було оббігти сітку, але там вже були собаки. Кинувся назад, наскочив на сітку і на відстані одного стрибка побачив заслинену собачу пащу.
Його оточили собаки, перекриваючи вихід з огородженого майданчика. Тікати не було куди. Здоровий брудний пес загарчав і напав на нього. В останню мить заєць відчув біль, гострий, як туга за Мусієм Скороходом, і з усіх боків побачив собачі зуби.
Скороход розплющив очі й навмання побрів ранковим містом. У його розпаленій уяві ще чулося клацання собачих зубів. З дахів будинків капав талий сніг. Дзеленьчали трамваї і кавкали автомобільні клаксони, голосно сміялися дівчата і цвірінькали горобці.
На Великій Бердичівській чоловік розгублено обійшов тролейбуса й пішов через вулицю, і тоді з-за старенького автобуса вискочив чорний пікап, почувся важкий удар, і навколо розпластаного на снігу тіла виступила велика червона пляма. А коли завищали автомобільні гальма й на зупинці скрикнула жінка, вуличним роззявам здалося, що Великою Бердичівською, наче вихор, промчалась якась тінь, зупинилася біля збитого чоловіка, лизнула його обличчя і злякано зникла, розчиняючись у метушні великого і байдужого міста.
