МАМАЙ
Битва.
Рано темніє.
В полі – привид Мамая.
Він вмирати не вміє.
Він між пеклом і раєм.
То співає, то б’ється,
То сміється, то плаче,
Як поранена птиця,
Характерник козачий.
Шрами навхрест у нього.
Семиструнна шаблюка.
Щось у ньому від Бога,
Щось у ньому від крука.
А кругом, на деревах,
Одноразові гнізда,
Пінопластові леви
Мерседесами їздять.
Він чужий цьому світу.
Він сильніший за нього.
Його зірка ще світить
На безсмертну дорогу.
І сміються людиська,
І кар’єру клепають.
Темно.
Вітряно.
Слизько.
В небі привид Мамая.
«БРАТАМ»
Від болю – горілка…
Із болю – пісня.
А в пісні – і щем, і бунт.
Це – прірва.
До неї прийти не пізно,
Почувши Божу трубу.
Я мрійно біжу
По хмаринах білих
У друге дитинство аж.
Апостоли так по сльозині бігли…
Маловір’я.
Мандраж.
А ще ця відраза до віршів.
Голо.
Костильно дзвенять слова.
Браття московські,
Ви ж не «моголи».
Як зрозуміти вас?..
Я ж вас… та я вам…
Ну що ж ви… гади?..
Я знаю, не ангел теж…
Спалили, як «фріци»,
Мою сільраду
І про любов галдите.
У спини стріляєте
Сито й підло.
У вас же Поети є!..
Літає печаль на модерних мітлах,
Криваву «пальонку» п’є.
В семи поколіннях
Хтось вити буде
Про ваш братовбивчий шал.
Я знаю, між вами є також Люде…
І їх мені тихо жаль.
Із болю – горілка…
З горілки – пісня.
А в пісні – і щем, і бунт.
Це – правда.
До неї прийти не пізно
Під шосту Божу трубу.
ОСІНЬ ЧАСУ
Лід від крові потеплів надовго.
Зайчику мій, братику, війна!..
Світ танцює на могилі Бога –
Бо душа у світу
Кам’яна…
Ой, чиї ми, люди, ой, чиї ми?
Дикі ми, первісні назавжди.
Чуєте, як тонко і чаїно
Плаче доля нашої мети?
…Осінь часу.
Клени грають в карти.
Два кущиська ріжуть гопака.
Дощ сміється.
В синьої канарки
Юна смерть заснула на руках.
А поет – небажана дитина.
Він, як пташка, миється крильми.
Відламаю німба половину…
На, природо, –
Коней накорми.
litgazeta.com.ua
Прокоментуєте?