Життя як щастя

1
350

Про щастя у нас якось не прийнято говорити. Не те, що про нещастя. Тут, що називається, «викладай по повній», з усіма стражденними подробицями. І чим соковитіші будуть поневіряння, тим більше буде що «смачно» рознести по світу. Не те, що щастя… Коли щасливий – сиди, щаслився собі тихенько і не дуже комусь зайвий раз світи своїми сонячними очима, а то, дивись, і наврочиш собі сам. Попсують щастя заздрісники. Обітнуть твій запаморочливий політ.

А я не вмію щастя ховати в собі. Трошки поховаю, поховаю, а тоді – чи то щасливий вірш утну, чи нових кущиків-квіточок накупляю і висаджу в садку вишневому коло хати, чи то на цій хвилі взагалі закохаюся ненароком… А в очах – усе відразу, як у виставковому центрі. Сяють собі, коли це так недоречно – у світі повно глобальних проблем, в Україні ніяк політики не вгомоняться, ціни ростуть, війна кровоточить, он, коронавірус заразно дихає в кожне лице, не зважаючи на наявність на ньому маски… А я перебираю свої коштовності – щасливі спогади, думки, переживання… Багатство!..

Єдине – якось не все воно відразу стає коштовностями… Спогади настоюються, в них відбуваються якісь «хімічні реакції», і тільки з часом дивишся – ціни на них немає! Щастя…

Далеке моє щастя… Проти сонця виблискує срібною лускою море. Ми з сестрою ще зовсім малі, в одних трусах, натягнутих аж під сонячне сплетіння… Вода вабить. Хвильки лоскочуть. Промені вже обпікають ніжну дитячу шкіру. Нічого немає приємнішого на це диво небачене – море! Сестра менша, то й хоробрості в неї на той час менше. По коліна зайшла і плаче. А я не зупиняюсь. Бери мене, мамо, на спину, – буду рибкою!

З води мене виймали з розкислими пальцями на руках і ногах, із синіми дрижачими губами, як у чорноморського бичка. А за кілька хвилин я вже знову була на своїх позиціях, стрибаючи на хвилях… «Бичком станеш! Вилазь із води!» – лякали мене дорослі. Вірила. Нудилася на березі. Але вже було пізно – море назавжди живе в мені особливою потужною стихією. Воно зі мною. Не вигорає це щастя під жодним сонцем. Морем марила, про море писала вірші і читала романи, море снила… Мій безмежний простір, на який би дивилася й дивилася, дихання якого б слухала і слухала, як і дощ, коли він влітку несподівано налітає і звільняє небесні міхи.
Я в такі дні забиралася на горище. Воно обшите деревом і засипане нікому не потрібним, але завжди цікавим мотлохом. Дерево, хоч і старе, і запилюжене, але пахне чимось справжнім, первісним. За пів метра від мене виразно підстрибують важкі краплі на залізних сходинках, а я вимостила собі кубелечко, вкрилася благеньким покривалом і читаю черговий роман про море і його таємничі острови. У мене особливо щасливий період – канікули. І мені здається, що школа вже дала мені все, що треба – я навчилася читати книги і писати вірші! Все інше тільки заважало моєму справжньому навчанню. Тож, як тільки закінчувалися всі ті освітні процеси на мені, я з полегшенням видихала, виривала несписані аркуші в зошитах і бралася за свою «науку». Цікавило мене абсолютно все нематематичне. І звідки походять наші слова, і як жили давні люди, і чи справді є рослини, які їдять комах, і де затоплена Атлантида, і чим відрізняють атланти від атлетів, і що там пишуть у цих пожовтілих журналах із викройками жіночого одягу, що завалялися на горищі, і куди ведуть лінії на моїх долонях…

Смак повної свободи був для мене відчуттям справжнього життя, втім, дуже насиченого і аж ніяк не нудного. Я вже тоді засівала чорнобривцями і «нічними зірочками» клумби, поливала їх, до 15-ти років шила костюмчики своїм пластмасовим лялькам, грала на фортепіано і – писала, писала, писала – вірші, оповідання, гуморески, пісні…

І досі живу з таємною ностальгією – прийде літо – струшу з плечей всю ту неперелічену суєту суєт робочих справ, і житиму справжнім життям – зазиратиму в бутони квітам, облаштовуватиму новий зелений куточок за будинком, плестиму білу скатертину, а вдень, коли розпечене липневе сонце яскравими контрастними плямами лягатиме на дерев’яний стіл у яблуневому саду, – читатиму нову книгу, робитиму на її полях замітки і час від часу дивитимусь кудись у глибину саду: я тут щаслива!

Книги – теж моє щастя.
У дитинстві вдома не раз перебрала кожну книжку в батьківській шафі за склом. Із заплющеними очима знала, яка де стоїть і як називається. І досі можу згадати, як виглядали надписи на корінцях. Хоча не кожну бралася читати. Деякі назви наводили нудьгу своєю жорсткою дорослістю, а деякі були набиті такою купою дрібненьких буквочок, що вони були розсипані переді мною, як просо впереміж із гречкою перед Попелюшкою – збирати – не перезбирати…

Тому затіяла свою персональну бібліотеку. Першою в ній стала книга, придбана за гонорар від публікації невеликої добірки своїх дитячих віршів. Мені на той час було 11 років і гонорари ще платили. Головна редакторка газети – Олена Любомська, повела мене в книгарню, щоб я часом не розмінялася на солодке. Та де там! Від самого запаху книгарень у мене паморочливо лоскотало в носі і я щиросердно мріяла стати отією продавчинею, яка має щастя щодня брати в руки усі книги з магазинних поличок, нюхати їх, роздивлятися картинки і навіть читати, коли немає покупців.

Книги були моїм безцінним скарбом, за який, мені тоді здавалося, я ладна душу закласти. Ну, душу не закладала, а от у борги частенько влізала, коли вже ліцеїсткою тягала додому дбайливо збережені томики світової класики, роздобуті у херсонських букіністів. Віддавала борги потайки від батьків, збираючи щоденні копійки, виділені на булочки та проїзд у тролейбусі. У моїй кімнаті – маленькій, зі спартанською обстановкою – виростали високі стопки книжок… Аж ставити їх не було куди. Тож розміщувала свої скарби на обгорнутих шпалерами дошках у чотири поверхи. Час від часу книги разом із дошками завалювалися, засипали моє ліжко, будили, лякали, ставили синці… Але це не зупиняло моєї жадоби… У якийсь момент батьки зрозуміли, що треба підтримати. І тато власноруч вистругав полички на всю стінку – моя особлива гордість і найкращі меблі мого дитинства.

Щастя… Ви думаєте, про це так легко писати? А скільки його було потаємного, сокровенно-особистого, про що навіть на вушко подружці не наважувалася говорити… Він подивився… Він усміхнувся… Він до мене заговорив… Моє скупе, нерозділене щастя, пережите самою в собі! Відкладене крупинками, на які лише з роками тонкими шарами наростав перламутр.

Щастя коханої дівчини, яка вже знає, як звати її судженого. Яка ще не може звикнути, що її хтось представлятиме: «Моя дружина»… Щастя якогось нового витка, нового відкриття самої себе і всього світу.

Щастя молодої жінки. Яка тільки звикає називати своє подвоєне прізвище, і це щоразу здається чимось бентежним, у що важко повірити, немов сон, від якого, здається, легко прокинутися.

Щастя материнства. Якій уперше принесли мені ще безіменне дитя, уперше дали на руки, як я уперше вдихнула цей запаморочливий запах новонародженої людини…

Щастя киянки. Яка приїхала вчорашньою школяркою з південних степів у це велике місто, бережко і невтомно відкривала його скарби – культуру, архітектуру, літературу, театри і картинні галереї, а головне – його людей. Яка приймала і переживала як свої його настрої і традиції. Його потрясіння і хвилювання. Яка залишилася жити поруч, час від часу всією собою занурюючись у його кипуче неоднорідне життя.

Моє щастя негаласливе. Не яскравими блискітками оздоблене. Не багатством задобрене. Воно складене цеглинка до цеглинки щоденною, такою, здавалося б, непомітною, роботою душі. Воно споєне зсередини терпко-солодкою закоханістю у життя. Часто – обезбашеністю. Жагучою пристрастю жити. Невимовною потребою в ніжності…

Споєне закоханістю в цю непоясниму дивовижу самого факту існування. Я дихаю. Бачу. Чую. Рухаюсь. Поруч зі мною – люди, з якими ми на одному полюсі тепла, довіри, любові і між нами тягнеться багато ниточок, які не розірвати безболісно. Я з насолодою роблю більшість із того, за що берусь, смакуючи сам процес і його результати. І це допомагає часто не помічати, що я працюю, а не продовжую творити свою дитячу гру у «справжнє життя».

Я люблю людей, щиро захоплююсь їхніми талантами і красою, уболіваю за те, щоб вони були щасливими і задоволеними. Я весь час відкриваю для себе цей світ. І він відкривається мені. Відкривається в усій свій непідробній щирості і щедрості. Водоспадами, квітучими луками, живописними горами, ріками і потічками, снігами і світанками. Я щодня переживаю щастя бути свідком одвічної мінливості життя природи. Вона ділиться зі мною своїми настроями і станами, створює неповторну атмосферу, розкішне тло, на якому я – і його частинка, і його співтворець…

Так, моє щастя часом дуже крихке і раниме. Іноді достатньо навіть не слова, а того, що причаїлося в погляді, вгадується в думках. І переді мною виростає стіна іншої реальності. Де живуть нещасливі і недолюблені люди, котрі обпікають одне одного своїми оголеними «дротиками» надламаних нервів. Де мають переваги циніки і злодії в законі. Де світ нагадує море, що кишить піраньями. Де дільці залишають після себе вирубані ліси і засипані пластиком океани.

Іноді я стаю частиною цієї всесвітньої павутини нещастя, вібруючи в її коконі на всіх протягах і вселенських вітрах…

Але на такі випадки я розставила свої «уловлювачі» щастя. Усі колись висаджені квіти зацвітають, а доглянуті дерева дають свої плоди, сміються і радіють життю діти, як уміють сміятися і радіти найменшій дрібниці тільки вони, відгукуються і повертаються добрим словом написані вірші, манять до себе нові і нові книги, краєвиди, мрії…

Бо немає щастя більшого, аніж те, що живе в душі. Щастя, яке є зернами-розсипами, котрі ми залишаємо після себе.

Сіяла пшеницю – зерна-золото,
Сіяла у час молитовний,
І тремтіло сонце рідке над полем тим,
Золотом гарячим повне.
Силою сокритою, не розплескано
Поле наливалось під сонним небом,
Щоб земля вкривалася арабесками
Перших стебел,
Щоб вітри розчісували шершавими
Пальцями колосся слухняне,
Поки літо тішиться вволю травами,
Визріває медом гречаним.
Сіяла у зернах зірки оправлені,
В радості, на іншу не схожу,
Щоб заколосилась життям проявленим
Милість Божа.

Юлія Бережко-Камінська

Прокоментуєте?

1 КОМЕНТАР

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я