19. Михайло Жайворон. Глина

1
679

Я – із краплі дощу, –
випиваю себе до краплини,
Забредаю в туман
і вертаюся знов у росі.
Щосвітанку виліплюю світ
із черленої глини,
І випалюю серцем у ньому
свої голоси.

Зішкрібаю з душі, як непотріб,
усю позолоту,
І шліфую її
на гончарному крузі землі.
Наливаю по вінця вина,
до країв горизонту,
Де хлібиною сонце
і зоряна сіль у імлі.

Я маленька краплина лишень
із небесної висі,
Упаду – піднімаюся знову
з роси і води.
На листочку вигойдую сни
у зеленій колисці,
І проціджую світло
крізь сита густих павутин.

Із такими, як я,
навесні проливаюсь дощами,
В снігові хуртовини
узимку замотую дні.
Підперезаний вітром,
бреду по світах мов прочанин,
І твердішає глина,
і слово, і віра в мені.


Стає скитом душа.
Золотішою золота – мить.
Причаїлась Земля
на краєчку космічного виру.
Ця планета жива.
І від нас їй так само болить, –
Невідомо ще хто тут на ній
коронований вірус.

Їй болить від окопів
і всує розритих могил,
Від розхристаних ран
і від сліз пломінкого бурштину.
Завинили ми їй,
не вертаємо навіть борги,
Свою совість давно закопали
далеко у глину.

Не навчили нічого ні Каїн,
ні праведний Ной,
Ні чорнобильські скити,
ні мор,
ні Содом і Гоморра.
Хтось на нас поглядає
крізь місячну лінзу давно
І укотре знімає з усіх без розбору
корону.


Поміж двох полюсів
я на світі живу не один.
У магнітному полі душі
ми тримаємось купи.
Наше тіло – із глини
та ще – зі святої води.
Із вогню наше серце,
допоки воно іще любить.

У горнилі суєт
час одвіку випалює нас,
Наливає по вінця у келихи днів
наші долі.
Кожна мить на землі –
для любові дарований шанс,
Від якої і я не один у житті
божеволів.

Вже близькими стають у мені
неземні полюси,
І крізь серце простромлена вісь
усієї планети.
Просинається світ
з промінця,
із трави і роси,
І виліплює знову мене.
Із людини – поета.

Михайло Жайворон

Україна, м. Житомир

Прокоментуєте?

1 КОМЕНТАР

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я