20. Олександра Комісарова. Заратустра

1
723

Кипить чайник – четверта ранку
і сонця не видно,
воно нас покинуло напризволяще,
загуляло після суботнього вечора.

Кипить чайник
і сосни витріскують, наче співають пісень:
«…бийся об лід, пташко,
мовчи про любов наодинці,
аби вижити навесні».
Зимою не надто багато шансів
обпектись у знайомих обіймах,
які втратили натяки.

Бо ніхто не витримує зраду,
яка грає на арфі,
правда не з нами, вона пише картини,
засуджує власних повій,
які безперервно ходили до сповіді,
протоптуючи нові дороги,
відтворюючи забуті шляхи.

І дивні звуки опалих каштанів
будять і кажуть:
«Бог помирає зсередини,
Бог помирає, тліючи.
Тінь загубилась між спогадів —
Заратустра помер».


квіти проростали в каменях
гранітні плити пам’ятні
нещодавні люди

ми подібні каркасам
монолітні залізобетонні
сталеві або дерев’яні
здавалось конструкції
забезпечують стійкість
й справжність

кожен пролітає повз черги
забуваючи власну істинність
час оголює зруйнованих
вікна очей безликих
стесаних у хвилях

пліснява візерунками
дещо потрісканий вигляд
після слів залишається осад
знайди для них вихід


поезія зникла
як люди зникають в людях
розчинившись між поверхів
забираючи в темінь вечір
сигнал порятунку
надсилають
у тінях
поодинокі

поезія вистигла
як покійник на підвіконні
між стін чотирьох кутів
від світла з’являються вікна
сутінь
праворуч жінка
пахощі ладану

спустошеність
замість банальних рим
в обмін написаних віршів
обійми

Олександра Комісарова

Україна, м. Рівне

Прокоментуєте?

1 КОМЕНТАР

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я